Електронні книги / #зустріч (126)

Колись сидів під дощем на зупинці і написав хвилин десь за 10. Знайшов в себе в старому зошиті:

Під дощем

Ллється дощ і плаче вітер

Тихо ковдру стелить ніч

І скриплять деревні віти

Ми стоїмо — віч-на-віч.

Наче купол, парасоля

Накриває нас згори.

Нас обох зв'язала доля

В тиші темної пори.

Хай вгорі вирує буря

Вниз по стежках мчить потік

Ніхто долю не обдурить

Ми забули часу лік.

Ллються краплі наче сльози

І стікають по щоках

Пальці в'ються наче лози

Жар палає у серцях.

Лиш на мить вуста зіллються —

І з'єднаються серця.

Нам уже не розминуться —

Пливти разом до кінця

#Творча_майстерня

#Поетичний_спринт

Кохання, розлука, очей повні криці,

Недоспані ночі, і крик серед тиші.

Я дякую долі за зустріч з тобою,

Без неї страждала, як пташка в неволі.

Ця зустріч змінила життя мого миті.

До неї весь час крокували поволі.

У пристрасті наші бажання зіллються,

Твій погляд у душу запав на майбутнє,

Твій дотик то спалах, мій подих воскрес,

У ньому з’явилися важність і сенс.

Я дякую долі й невпинно молюся.

Ця зустріч з тобою – дарунок небес.

(Липень 2025 р.)

Приїжджай до мене у гості,

Згадаємо, що таке жити,

На море будем ходити,

Я у шортах, а ти в білій кофті.

Можемо в гори полізти,

Підкорити якусь вершину,

А потім спуститись в долину,

Випити кави у місті.

Чи просто гуляти у парку,

Білок з руки годувати,

Радіти і сумувати,

Що надворі ще досить жарко.

Кохатися під тривогу,

Тривожитись в повній тиші,

Що скоро мене ти залишиш,

І що комар, кусає у ногу.

Тож краще, не приїжджай.

Море безмежно холодне,

У горах мавки голодні,

А в мене закінчився чай.

Може, колись, потім,

Коли сніг чорну землю вкриє,

Втомившись від безнадії,

Ти купиш квиток на потяг.

Ти покохав мене, мені було шістнадцять, цвіли сади, буяло навкруги,

Світило сонце і було безхмарно, як ми з тобой кохались у траві.

Не розуміли ми тодішнього життя, дороги в світ були для нас відкриті.

Ми мріяли про краще майбуття, про те, що можуть мріяти лиш діти.

Та ми жили й кохали те життя, яке було даровано нам Богом.

В житті є сенс – оте мале дитя, кохання вірного народжене пророком.

(Червень 2001 р.)

Розумію, що терзання

Ні до чого не призводить,

Та тривожить запитання:

Можу я собі дозволить

Зустріч, усмішку, зізнання?...

Ти лише у снах приходиш.

Я плекаю сподівання,

Що колись мені подзвониш,

Чи прийдеш на чаювання.

І в обійми мене згрібши

Ти відкриєшся в признанні

Про кохання найщиріше.

Й подаруєш мені персня

Про який дівчата мріють.

Одягну його врочисто

Й вихвалятимуся сміло,

Що ти в мене найщедріший,

Наймиліший і найкращий.

Бо мене за все найбільше

В світі білому кохаєш.

(Серпень 2014 р.)

Болото тягне чоботи на дно,

Січе осколок, лається вся рота.

Бліндаж без покриття живе давно,

Там суміш — із заліза, крові й поту.

Порожні гільзи сипляться до ніг.

Навколо берці в жирному мазуті.

І раптом з пітьми погляд — іскри крик

у цій заляканій, залізній люті.

Рука спіткнулась на сухій щоці.

Вона стирає бруд і кров з обличчя,

Мов біле світло у нічній ріці.

Світ занімів — замкнулося сторіччя.

Вони затиснуті в болотистий окоп.

Немає слів вигадливих. Лиш порох.

В його зіницях — дикий автостоп,

В її очах лише мовчазний сполох.

Він чує її подих через дим.

І бачить її шкіру в проріз маски,

Вона у мить для нього стала — всім,

Немає тут ні щастя, ані казки.

Взяв її руку. У долонях стис.

Вони не клялись — глухне канонада.

І прихилилася, і погляд вниз —

Затихло все… У серці — серенада…

29 червня 2026 р.

Він рахував хвилини самоти.

А кожен крок розлукою болів.

Розсипались невидимі мости,

Що час колись між ними спорудив.

Вона ховала очі від дощу.

Він у юрбі шукав її сліди,

Але образи й гіркота плачу,

Мов запеклися в серці назавжди.

Минали роки — і росли міста,

Вона вже іншим дарувала сміх.

Та в спогадах — та сама висота,

Де перший сніг летів, неначе гріх.

Він будував кар’єру і життя,

Гортав обличчя, ніби сторінки.

Та в тиші, серед буднів забуття,

Він пам’ятав тепло її руки.

Одного дня у натовпі метро,

Серед чужих облич й німих очей,

Зустрілись погляди — і світло знов...

Немов і не було крихких ночей.

Поглянули — і заніміла мить,

Слова летіли у холодне скло.

Кохання втрачене іще болить,

І ніби тих років і не було.

Вона всміхнулась тихо: «Ну, привіт…»

А він кивнув, неначе крізь туман.

І кожен знов пішов у свій політ.

А в серці — незагоєний обман…

20 червня 2026 р.

Вона ішла повільною ходою,

Вона ішла по вулиці одна.

І сніг від сонця вже ставав водою –

Весні вже поступалася зима.

Та все ж, на землю падали сніжинки.

І в білу ковдру куталась вона.

По небі вітер проганяв хмаринки,

Вона ж ішла по вулиці одна.

Ішла собі, не бачачи нікого,

Не помічаючи нічого навкруги.

Не помічаючи нічого, окрім нього…

І літо, і заквітчані луги.

І вдвох вони, а навкруги лиш квіти.

І жайворонок в небі проліта.

І вдвох вони… а біля них вже діти –

Ось так, за мить, промчалися літа.

Вона ішла… Куди? – сама не знала,

Лише думки роїлись в голові.

Не думала, що стріне, не гадала

Знайоме тіло, очі голубі

І сильні руки, і широкі груди…

Любила, та не знала, що буде.

Ідуть повз неї незнайомі люди.

Навколо вітер голосно гуде.

А він ішов, летів, немов на крилах.

Її шукав, але знайти не міг.

Лише зима тужливо голосила,

На землю падав вже останній сніг.

І грався з ними березень мінливий,

Притрушуючи снігом їхній слід.

А він ішов, закоханий, щасливий.

І в воду перетворювався лід.

Її зустрів, побачив ще здалека.

Став час і зупинилися літа.

І серце із грудей, як той лелека.

Від радості й тривоги виліта.

Вона ішла, прекрасна, мов лілея,

Волосся її вітер розвіва.

Струнка й вродлива, як казкова фея,

Тендітна, наче мавка лісова.

Сніжинки опустилися на вії,

А інші – впали на її вуста.

І від тепла розтанули, як мрії,

Позаду потяга залишились міста.

Він підійшов і обійняв за плечі.

Вуста зімкнулись, стрілися, злились...

На землю опускався тихий вечір.

І люди йшли, минаючи, кудись.

16-17.03.2003

Кохання, розлука. Заплакані очі.

Недоспані ночі. Крик в тишині.

Я дякую долі за цю нашу зустріч,

Без неї життя мені не до душі.

Твій погляд – у душу, твій дотик то спалах,

Від нього мій подих відразу воскрес.

Я дякую долі невпинно і щиро,

Ця зустріч з тобою – дарунок небес.

(Січень 2019 р.)

Ми пили з горняток придумані далі,

І плавали в пахощах кави крізь сни,

А простір горлав, прокладав магістралі,

На ребрах розкритої навстіж землі.

Хвилини кришилися — дзвінко й велично,

Немов кришталевий спів диких степів.

Асфальт розливався, як ртуть галактична,

Ковтаючи тіні ліхтарних стовпів.

І купчились хмари — перини розмоклі,

Дроти електричні тягнули струну.

А місяць жовтавий в блискучім моноклі

Крізь вечір вишукував нашу вину.

Ми йшли по бруківці, крізь місто і парки,

Бетон дихав чадом солодких доріг.

А світ розпадався. На атоми. Кварки.

І вже розпочав відчайдушний забіг...

01 жовтня 2026 р.

Вони збирали зиму в рукави

І гріли пальці об холодні зорі.

Де бракувало слів, вони жили

В єдиному дзеркальному просторі.

Він бачив тишу у її очах,

Вона ж пила його гарячі тіні.

Іскрилася дорога в ліхтарях,

Якою йшли, усупереч рутині.

Там розсипалась логіка у сміх,

Коли від суму зацвітали стіни.

Вона тримала його тихий гріх,

А він молився на її колінах.

Вони не знали, де останній крок,

А час вперед летів і йшов назустріч —

Знов зоряної вічності виток.

І… Очі. Погляд. Видих... Знову зустріч.

14 серпня 2026 р.

Коли розсиплеться цей час

на мерехтливі, гострі зерна,

і всесвіт, що тримає нас,

в німу матерію поверне,

Ми перейдемо за поріг,

де простір дихає полином,

де замість стоптаних доріг

Чумацький Шлях у вічність лине.

Там, де закінчується ніч

і гаснуть вигадки пророчі,

ми серед тисячі облич

впізнаємо знайомі очі.

Крізь океани німоти,

крізь зоряні холодні брами,

я точно знаю — знову ти

мене знайдеш поміж віками.

І цей тугий, стальний зв'язок

не розірвати жодній льдині.

Зустрілись… Знову той же крок.

Рука в руці… І очі сині…

05 червня 2026 р.

Кому залишимо наші зустрічі?

Кому світанки свої роздаримо?

Між ким розділимо миті, усмішки,

Що постають ще у нашій пам’яті?

Чом опинились по різні боки ми?

Чому зійтися не намагалися?

Стежки топтали у різні напрямки,

Не розуміючи, що віддаляємось.

Нащо кидали образи у спину?

Нащо на згадку кривду залишили?

Серце ображене в темряві гине,

Змучене бідне нещадними кпинами.

Кому потрібна була та розмова?

Всі ті щиросердні твої зізнання,

Що лавою випекли вени із кров’ю

Й залишили темні глибини терзання ?

Чом за обох не порадившись вирішив,

Не зазирнувши у вічі довірливі?

Нащо мене так зненацька залишив ти

Душу голіруч навиворіт викрутив?

(Серпень 2014 р.)

Приїду раніше за тебе, бо ти

й не знав, о котрій зустрічаємось ми.

Я все уже вирішила: як прийти,

де сісти, щоб бачити краплі зими.

Заходь, не соромся, себе почувай

не гостем, а господарèм — наливай

водички у склянку, присядь, роздивись

у сторони, в очі, у глиб і у вись.

Чекати нічого не раджу, облиш

усі сподівання… Ти що, вже тремтиш?

Не треба, у трепоті мало чеснот.

Давай проведемо цей час без турбот.

2025.01.06.19:00

Диво ти моє синьооке,

пропускає серце удар.

Ми не бачилися три роки,

із криниці збігла вода.

Спрагу вуст ніяк не вгамую,

ненаситний погляд очей.

Обійму тебе, зацілую,

щось у грудях щемно пече…

За спиною спогади пекла,

сонцем в очі - день забуття.

Я в твоїх долонях воскресну

з найлютішого небуття!

Вже хвилини наші збігають,

невмолимо цокає час.

З болем корені відриваю…

Грудень.

Потяг.

Бахмут.

Донбас…

Глибокий вечір. Зустріч. Дотик рук —

І час згортається у орігамі,

Немов забутий, вивернутий трюк,

Що знову шви затягує між нами.

Минуле проросло крізь шар вапна,

Ми стоїмо —застиглі в світлі сцени.

Дихання, погляд — кришиться стіна,

І пульс шматує поштовхами вени.

Долоні ловлять вибух, мчиться струм,

Який вдаряє і терзає слово.

Ковтає вечір метушню і шум,

Іскриться закорочена розмова.

Це не кіно, це — часу дикий зсув:

Крок, погляди, вдих, видих і… спокута.

Хтось в космосі недбало «Play» ввімкнув

І закрутив хвилину вже забуту.

20 вересня 2029 р.

Крізь товщу зим, крізь глухомань перонів,

Де кожен крок вимірював конвой,

Упала тиша в дзвони телефонів,

І вийшов з тьми вагонів мій герой.

Ми йшли наосліп, як крізь мінне поле,

Де кожен погляд — вибух чи обвал.

Зустрілись там, де крижане ніколи

Переросло у грозовий причал.

Слова ламались, наче мертве гілля,

Лишався тільки цей шалений струм.

Твоя присутність — то моє похмілля,

Мій щільний дим і мій солодкий шум.

Не треба сліз, не треба зайвих реплік,

Стискає пальці залізниць полон.

Ця зустріч наша — непокірний скептик,

Що розтрощив буденності закон.

Ніч проковтне вокзальні силуети,

Зітре сліди безжалісний гудок.

Та в серці знов вистрілюють ракети —

Ця зустріч — неба синього ковток.

05 червня 2026 р.