КОЛИ БОГ ЗАСНУВ....

Двері до кімнати різко відчинилися, і всередину, мов ураган, увірвалися діти. Хлопчик і дівчинка, схожі між собою, мов дві краплі води. Двійнята, років десяти, не більше. Обоє темноволосі, блідолиці, з білою, мов крейда, шкірою, яка, здавалося, ніколи не бачила сонячного проміння. На дітях була світла шкільна форма, більше схожа на легкі захисні комбінезони, з капюшонами та прозорими масками. Знявши маски, вони засяяли такими щасливими усмішками, ніби принесли додому саме літо.

— Ура! Канікули! — радісно закричав хлопчик, підкинувши свій шкільний ранець аж до стелі.

Ранець глухо вдарився об низьку стелю й упав на підлогу.

— Літо! Літо! Канікули! — кружляла в танці дівчинка, міцно притискаючи рюкзак до грудей.

Біля електричної плити стояла струнка жінка й готувала обід. Її чорне, мов воронове крило, волосся відливало темно-синім полиском. Лагідне, майже ангельське обличчя повернулося до дітей, і жінка усміхнулася.

— Назарчику, — намагалася надати голосові суворості, але це їй зовсім не вдавалося. — Дивись, ще стелю проб'єш.

Потім перевела погляд на доньку й, усміхаючись, сказала:

— Марійко! Чого-чого, а танцювати тебе в школі навчили добре. Будеш, доцю, танцівницею.

Дівчинка одразу перестала кружляти. Її дитяче личко стало напрочуд серйозним.

— Ні, мамо. Я працюватиму в теплицях. Як ти. Буду вирощувати овочі й фрукти для людей, — вона усміхнулася ще ширше. — Хочу бути такою, як ти.

— А я — в морі! — вигукнув Назарчик. — Буду вирощувати рибу й морські водорості. Як тато! Стану моряком-підводником!

Потім хлопчик ляснув себе долонею по лобі, ніби щось раптом пригадав.

— Мамо! А тато... Тато приїде? — Назарчик з надією зазирнув мамі у вічі. — Він же обіцяв, що на канікулах ми поїдемо до моря. Коли він буде у відпустці?

Оксана усміхнулася своєю теплою, ангельською усмішкою. Здавалося, вона ніколи не сходила з її обличчя. Зараз жінка була схожа на добру казкову фею. «Напевно, — думали діти, — навіть коли мама спить, вона теж усміхається».

— Тато вже їде.

— Ура! Тато їде! — заволали діти, підстрибуючи від радості. — Коли? Коли він буде вдома?

— Можливо, навіть сьогодні вночі.

— Я буду чекати! — миттєво випалив Назар.

— І я! — підтримала брата Марійка.

— Добре, добре, — сміючись, підняла руки Оксана. — Чекатимете.

Вона була майже певна, що ввечері діти не витримають і швидко поснуть, але все одно не хотіла руйнувати їхню радість.

— А тепер швидко перевдягайтеся, мийте руки — і до столу.

Діти наввипередки помчали до своєї кімнати.

Посмішка поволі зійшла з обличчя Оксани, хоча воно й далі світилося ніжністю та добротою. Жінка сумно обвела поглядом свою квартиру-нору.

Чому саме «нору»?

Коли в Україні почав стрімко змінюватися клімат, зими стали безсніжними й теплими. На Новий рік замість снігу лив дощ, мов із відра. На Різдво вже було не просто тепло — спекотно, а на деревах починали набухати бруньки. Люди перестали носити зимовий одяг узимку, зате влітку вже не виходили з дому без спеціальних захисних костюмів, які рятували від палючого сонця. Сонце більше не дарувало життя — воно безжально випалювало все живе. Захисний одяг оберігав тіло від опіків, перегріву й смертельного ультрафіолетового випромінювання.

Саме тоді люди почали рити землю й переносити свої домівки під землю.

Так і народилися квартири-нори.

Згодом під землею виросли цілі міста: школи-нори, лікарні-нори, магазини-нори, банки, театри. Усе це поєднували герметичні переходи, захищені від сонця. Під землею будували навіть невеликі заводи — промисловість теж поступово заривалася в землю.

На полях уже нічого не росло. Посіви згорали ще до того, як встигали зміцніти, а родючий чорнозем поволі перетворювався на гарячий пісок. Овочі, фрукти й зелень вирощували лише у величезних теплицях під захисними куполами.

Сама ж квартира-нору майже нічим не відрізнялася від звичайної квартири минулих часів. Та самі меблі, та сама кухня, спальня, дитяча. Лише замість поверхів багатоповерхівки — товща землі над головою.

Будувати великі палаци давно перестали. Це стало надто дорого, неекономно й навіть заборонено. Світ навчився рахувати кожен кубометр бетону, кожен кіловат електроенергії, кожен літр води.

Люди дедалі більше нагадували кротів.

Самих же кротів, як і більшості інших тварин, майже не залишилося. Якщо вони взагалі ще десь вижили.

Сонце нікого не щадило.

А колись...

Коли Оксана була маленькою, сонце любили. Його чекали після довгої холодної зими. Йому раділи. Воно зігрівало землю, пробуджувало дерева, кликало людей на річки, до лісу, на море.

Улітку всі мріяли засмагнути під його лагідним промінням.

Тепер же від сонця ховалися.

Його боялися.

Його ненавиділи.

Від тяжких думок Оксану відірвали діти.

Назарчик і Марійка вбігли до кухні й одразу посідали за стіл.

— Руки помили? — запитала Оксана.

Вона вже знову посміхалася. Її обличчя ніби саме хотіло стати для дітей тим сонцем, якого вони були позбавлені. Не палючим і безжальним, а лагідним, теплим. Тим, що здатне зігріти, пригорнути й подарувати відчуття безпеки.

— Так! — дружно відповіли діти.

Назарчик підбіг до інтерактивного вікна, сперся ліктями на підвіконня й почав уважно вдивлятися назовні.

За вікном ішов дощ.

Хоча ні...

Не дощ — справжня злива.

Небо ніби прорвало. Вода лила суцільною стіною. Шалений вітер гнув дерева до самої землі. Молода берізка згиналася так низько, що, здавалося, ось-ось переломиться. Град безжально сік листя старої вишні. І лише могутній дуб стояв непорушно, мов скеля, не бажаючи схилятися перед буревієм.

— Мамо, — невдоволено простягнув Назарчик. — Знову дощ... Не хочу дощу. Хочу сонечко.

До брата одразу підбігла Марійка й тоненьким голосочком заспівала:

— Сонечко, сонечко,

виглянь у віконечко...

Оксана лише зітхнула.

Взяла зі столу дистанційний пульт, навела його на інтерактивне вікно й натиснула кнопку.

Злива миттєво зникла.

Хмари розійшлися, над могутнім дубом спалахнула широка різнокольорова веселка, а з-за них виглянуло сонце.

— Веселка! Веселка! — закружляли від радості діти.

А Оксана згадала, як у дитинстві, в бабусі в селі, після літньої зливи вони босоніж бігали по теплих калюжах і милувалися живою веселкою, що величезним різнобарвним коромислом зависала над річкою.

Горобці весело хлюпалися в мілких калюжах, змиваючи з пір'я пилюку й зовсім не звертаючи уваги на галасливих дітей. Лише кури, що поховалися від дощу в сіннику, незадоволено квоктали, дивлячись на бешкетників. А старий півень сердито прокукурікав — чи то хотів загнати дітей до хати, чи покликати бабусю.

І, знаєте, таки докликався.

Бабуся вибігала з хати, хапала лозину, а вони, заливаючись щасливим сміхом, наввипередки тікали до ґанку.

— Мамо, а що це за пташка так гарно співає? — повернув Марійчин голос Оксану зі спогадів.

За вікном заливався соловей.

Чи залишилися вони ще в дикій природі? Чи співали тепер лише у «ковчегах»?

Коли аномальна спека почала безжально винищувати все живе, люди створили «ковчеги» — величезні комплекси під захисними куполами. Там збирали птахів, звірів, комах, плазунів, рептилій, гризунів. Це нагадувало зоопарк, але лише зовні. Насправді тварини жили майже на волі — без кліток і ґрат. Людство намагалося врятувати не тільки себе, а й усе, що ще можна було врятувати.

Звичайно, не всіх.

Це було неможливо.

Кожного виду — хоча б по парі.

Як у Ноя.

— Мамо! То хто ж так співає? — нетерпляче повторила Марійка.

— Соловейко, доню.

— А що там високо літає? — Назар показав пальцем у небо.

— Це ластівки. Після дощу вони завжди здіймаються високо-високо, кружляють, ніби танцюють. Колись люди казали: якщо літають ластівки високо — дощу вже не буде. Як низько то лине.

— А зараз ластівки ще є? Сонце їх не вбило?

Оксана на мить замовкла.

— Під Сумами є пташиний «ковчег». Там вони живуть. А от чи залишилися на волі... не знаю.

Не бажаючи, щоб діти знову засумували, вона голосно плеснула в долоні.

— До столу! Усі до столу! Швиденько!

Діти миттю підсунули стільці й сіли обідати.

Їли мовчки. У кімнаті лунав лише тихий стукіт ложок об тарілки.

Нарешті Марійка несміливо підвела очі.

— Мамо... А морозиво буде?

— Ма-а-мо... — благально простогнав Назар. — Сьогодні ж свято. Останній дзвоник.

Оксана мимоволі посміхнулася.

Морозиво давно стало розкішшю.

Молока виробляли дедалі менше. Корів майже не залишилося — вони не витримували пекельної спеки. Усе, що колись було звичним, тепер перетворилося на дефіцит. Морозиво купували лише на великі свята, кілька разів на рік. Та й то далеко не кожна родина могла дозволити собі таку розкіш.

Але Оксана потай берегла трохи.

Саме для таких днів.

На столі перед дітьми з'явилися маленькі блюдечка.

У кожному лежала крихітна біла кулька морозива — завбільшки з волоський горіх.

Діти дивилися на неї так, ніби перед ними лежав найдорожчий скарб у світі.

— Мамо, — тихо попросив Назар. — А можна... зиму?

Оксана лагідно всміхнулася.

— Можна, сину.

Вона взяла пульт і навела його на інтерактивне вікно.

За мить за склом завирувала справжня зима.

Лапатий сніг шалено бився об шибки. Вітер вив, здіймаючи густу хурделицю. Скло поступово затягували вигадливі морозні візерунки — дивовижні мережива, які колись щозими малював мороз.

Діти маленькими ложечками обережно відколювали ледь помітні шматочки морозива. Клали їх на язик, заплющували очі й розтягували кожну мить насолоди, боячись, щоб вона не скінчилася надто швидко.

А Оксана дивилася на засніжене вікно й згадувала зовсім інше.

Бабусине.

Таке саме обмерзле, що крізь нього майже нічого не було видно. У грубі весело потріскували дрова. Маленька Оксана сиділа на старенькій хиткій табуретці й притискала теплий пальчик до крижаного скла.

Лід поволі танув.

Спочатку з'являлася крихітна прозора цятка.

Потім вона ставала більшою.

Ще більшою.

Коли пальчик замерзав, дівчинка віднімала його від шибки й припадала до маленького віконечка очима.

Здавалося, ніби зазирала в інший світ.

Перед хатою лежали високі замети снігу.

По вузенькій прочищеній стежці неквапливо йшла бабуся.

У руках вона несла великий пакет.

Повний морозива.

Оксана заплющила очі.

Згадувати той світ було солодко.

І водночас — нестерпно боляче.

Той світ уже не повернути.

Не буде більше тих морозних ранків, коли за ніч вікна вкривалися химерними крижаними візерунками. Не буде запаху дров, що потріскують у грубі, не буде бабусиних пухких пиріжків, гарячого чаю з малиною, не буде веселого скрипу снігу під ногами.

Не буде...

Усе це залишилося лише у спогадах.

У пам'яті тих, хто ще застав справжню Землю.

Ту Землю, де літо пахло скошеною травою, осінь — яблуками, весна — цвітом садів, а зима — морозом і снігом.

Тепер усе це могли побачити лише на екранах інтерактивних вікон.

Та й то — лише тому, що хтось колись встиг записати світ таким, яким він був.

— Мамо... — тихенько озвалася Марійка.

Оксана здригнулася, ніби прокинулася.

— Що, доню?

— А справжній сніг... він був холодний?

Оксана лагідно всміхнулася.

— Дуже холодний.

— Холодніший за морозиво?

— Набагато.

— І ти його торкалася?

— Ще й як.

— І не боялася?

Оксана тихо засміялася.

— Ні. Ми тоді всі любили сніг. Ліпили сніговиків, каталися на санчатах, гралися в сніжки. Падали в замети, качалися по снігу й приходили додому мокрі з ніг до голови.

Марійка широко розплющила очі.

— Правда?

— Правда.

— Шкода... — ледь чутно сказала дівчинка. — Я теж хотіла б побачити справжню зиму.

Назар мовчав.

Він дивився на завірюху за інтерактивним вікном, ніби намагався запам'ятати кожну сніжинку.

Можливо, іншої зими у його житті вже ніколи не буде.

Оксана непомітно витерла сльозу.

Добре, що діти цього не побачили.

Вона знову подивилася на екран-вікно.

За ним кружляв сніг.

Та вона знала — варто лише вимкнути програму, і замість білої казки знову з'явиться справжній світ.

Світ, де навіть уночі земля не встигала охолонути.

Світ, у якому літо більше ніколи не закінчувалося.

І все ж Оксана не поспішала натискати кнопку.

Нехай ще кілька хвилин діти побудуть у світі, де існують зима, сніг і морозиво.

У світі, який вони вже ніколи не побачать насправді.