Анастасія

Анастасія, дієш, наче анестезія,

Колись були «ми», а тепер лише амнезія...

Причарувала й покинула — пташкою полетіла,

Та в думках досі обриси твого тіла.

Гарячим полум'ям мене ти обпікала,

Душу мою зранену, що так цього бажала.

Напевно, не так я тебе беріг,

Зійшло сонце, й розтанув чорний сніг.

Скажи, ти була щаслива?

Чи витирала очі сльозливі?

У твої очі заглядав, ночами марив і лелів,

Сказати «люблю»… та не вистачало слів...

Побіг би на той світ я за тобою,

Але, на жаль, ти вже не зі мною...

Хтось інший пригорнув, заплющив твої очі,

Щоб ти не бачила, як світ цей зіпсований і порочний.

Яка ж ти щаслива поряд із ним,

Така… що мені не вистачає рим.

Ти — його Імперія, а він — твій Рим.