Цілуючи проміння (Вінсе́нт Віллем ван Гог)

Цілуючи проміння

(Вінсе́нт Віллем ван Гог)

Яскраво-жовтий розпач б’є у скроні,

І крутить вихор зоряне рядно.

Там соняхи, мов голови в короні,

Вдивляються у сонячне вікно.

Там небо дихає мазком і болем,

Там синява — як вивернутий нерв.

Кричать ворони над пшеничним полем,

Де вітер душу в полотні роздер.

Кімната в Арлі — кокон і самотність,

Де стіни горбляться від німоти.

І кожен штрих, мов сонце у свідомість:

Надія — віднайти старі мости.

Він пив полин, цілуючи проміння,

Він бачив сутність крізь земну іржу.

Залишив тим ясне палахкотіння,

Хто не боїться перейти межу.

05 липня 2026 р.