СИНХРОНІЗАЦІЯ З ПОРОЖНЕЧЕЮ

— Сектор «Гамма-6», нижня палуба! — озвався робот, ледве встигаючи за Майклом, який уже мчав коридором, використовуючи магнітні підошви для різких ривків. — Там стоїть старий «Стриж» — рятувальний катер інженерної групи. Він має повністю аналогове керування, Синдикат не зможе дістатися до нього через зовнішню мережу!

Вони неслися станцією, яка буквально стогнала під натиском невидимих титанічних сил.

Припливні сили чорної діри почали безжально деформувати корпус «Геліоса»: масивні сталеві перебірки вигиналися дугою, видаючи оглушливий, зубодробильний скрегіт, а смарагдові нитки на стінах лопалися одна за одною від колосального натягу, розбризкуючи навколо густий світний сік. Потрапляючи на метал, він спалахував отруйними іскрами, закорочуючи вцілілу проводку.

Простір навколо перетворився на хаотичний атракціон смерті, де стеля й підлога раз у раз мінялися місцями через збої гравітаційних компенсаторів.

Майкл важко, хрипко дихав у шолом. Усередині нього вирувала буря з адреналіну й гіркого усвідомлення: його знову зрадили.

Ті, кому він довірився заради примарної надії повернути своє ім'я, без вагань списали його як витратний матеріал.

«Тінь», створена для порятунку, стала його труною.

До біса Синдикат.

До біса правила.

Якщо йому судилося загинути тут, на самому дні гравітаційної прірви, то це станеться на його власних умовах, а не за таймером барона Корво.

Перешкоди та загрози

1. Перешкода

Попереду коридор із моторошним гуркотом перегородила багатотонна балка перекриття, що впала, розірвавши на шматки живий смарагдовий килим. Повітря миттєво наповнилося їдким пилом і парою.

Не зменшуючи швидкості, Майкл ковзнув під нею у відчайдушному підкаті, ледь не зачепившись зазубреним краєм ранця системи життєзабезпечення за оголену арматуру.

2. Загроза

Таймер на внутрішньому дисплеї шолома невблаганно відлічував останні секунди. На табло палало: 01:40. Часу на роздуми вже не було.

Кожна секунда зволікання ще більше розтягувала корпус станції, наближаючи мить повної спагетіфікації.

3. Ціль

Наприкінці коридору, напівзатопленого зеленим туманом, показався іржавий незграбний люк із майже стертою білою позначкою: LSS-04

Майкл з усього розмаху навалився всією вагою скафандра на важкий механічний важіль ручного відкриття. Метал відчайдушно пручався.

За десять років він намертво приріс до свого гнізда й був заклинений перекошеною рампою шлюзу.

— Допомагай, бляшанко! — процідив він крізь зуби.

Роберт мовчки ступив уперед, майже повністю перегородивши прохід.

Він загнав свій новий посилений полікарбонатний маніпулятор у вузьку щілину деформованого люка й із натужним гулом сервоприводів рвонув двері на себе.

Метал здався з оглушливим тріском, зрізаючи стопорні болти.

Усередині на них чекав «Стриж» — тісна кабіна, просочена запахом машинного мастила, сухої окалини й старого пластику.

Вона була розрахована максимум на двох. У цьому ветерані сонячних дослідницьких експедицій не було й крихти тієї витонченості, технологічного блиску чи маневровості, якими могла похвалитися антрацитова «Тінь».

Панелі були грубими. Тумблери — величезними, розрахованими на товсті рукавички старих інженерних скафандрів.

Та для Майкла цей брудний, незграбний шматок штампованого титану зараз здавався прекраснішим за будь-яку розкішну яхту Синдикату.

— Запускай! Швидше!

Майкл буквально впав у жорстке крісло пілота, гарячково клацаючи тумблерами запуску реактора.

Системи відповідали незвично механічним, аналоговим клацанням, а старі плазмові форсунки за спиною озвалися глухим нутряним ревом.

— Роберте, підключайся до навігації безпосередньо через шину. Ми повинні вискочити з дока саме в ту мікроскопічну мить, коли «Тінь» почне розворот для залпу по шлюзах. Її турелі мають мертву зону в три градуси під час перевантаження векторів.

— Майкле, є одна критична проблема.

Роберт працював із неймовірною швидкістю.

Його пальці-маніпулятори блискавично перебирали оголені дроти у відкритій розподільчій панелі катера, напряму замикаючи контакти стартера.

— «Стриж» — це внутрішньосистемний човник. Він принципово не розрахований на ривок із гравітаційної ями такого класу. Нам просто не вистачить тяги маршових двигунів, щоб подолати тяжіння «Сингулярності-Альфа». Нас затягне назад уже через сорок секунд після старту.

Майкл швидко поглянув на датчики зовнішнього тиску й панорамний огляд. Станція «Геліос» за межами шлюзу почала буквально вибухати зсередини, сектор за сектором втрачаючи герметичність.

Прозорий купол «Біо-Прайм» луснув. Мільярди зелених іскор, ліан і уламків ринули у вогненну безодню чорної діри.

— У нас є Ліра. Точніше... її зв'язок зі станцією.

Майкл завмер, дивлячись на екрани телеметрії. По настилу коридору просто до відкритого люка «Стрижа» вже зі свистом і тріском тягнулися товсті пульсуючі зелені капіляри.

Вони проникали всередину кабіни, стрімко обплітаючи панель приладів і врізаючись безпосередньо в паливні магістралі розгінного блоку катера.

— Вона допомагає нам, Роберте. Вона не хоче залишатися в цій клітці.

Смарагдові жили спалахнули несамовитим сліпучим світлом, передаючи колосальний біоелектричний імпульс від сонячних колекторів станції просто до примітивних плазмових двигунів «Стрижа». Катер здригнувся від неймовірного перевантаження. Потужний, оглушливий ривок — і «Стриж» вилетів по інший бік акреційного диска.

Це був не керований політ. Гравітація чорної діри й колосальний енергетичний викид «Геліоса» надали їм такого жахливого прискорення, що катер викинуло з гравітаційної пастки, мов камінь, випущений із пращі самого Бога.

Простір за ілюмінатором викривився. Зірки перетворилися на шалені розмиті неонові смуги. Радари «Тіні» й самого Синдикату миттєво втратили їх серед цього гравітаційного хаосу. Позаду станція «Геліос» беззвучно зімкнулася сама в собі, назавжди зникаючи за горизонтом подій.

Майкл важко, судомно дихав, відчуваючи різкий присмак міді в роті від нелюдського перевантаження. Серце калатало десь у горлі.

Смарагдові нитки, що обплітали панель приладів усередині кабіни, почали стрімко бліднути, втрачати своє неонове сяйво й осипатися на брудну підлогу сухим сірим попелом.

Сад загинув. Пісня зірок урвалася.

— Ми... ми ще живі? — Роберт повільно випростав маніпулятор, погнутий під час маневру. Його оптичний сенсор невпевнено блимав сірим світлом.

— Ми поза зоною досяжності Синдикату.

Майкл втомлено подивився на абсолютно чистий, майже порожній екран старого радара. Його накрила хвиля важкої, спустошливої скорботи. Він вижив. Зберіг свободу. Але ціна... Ціна виявилася надто високою.

— Але ми залишили її там, Роберте. Ліра залишилася на станції. Вона пожертвувала собою, щоб виштовхнути цей шматок заліза з чорної діри.

Саме в цю мить на примітивній, вкритій шаром пилу панелі приладів засвітився єдиний зелений індикатор внутрішнього зв'язку вантажного відсіку. З динаміка долинув тихий, рівний і абсолютно спокійний людський вдих. Майкл здригнувся. Повільно, боячись повірити власним очам, він обернувся.

У тісному напівтемному вантажному відсіку «Стрижа», затиснута між іржавими ящиками з інструментами та старими кисневими балонами, сиділа маленька дівчинка. На ній був той самий мокрий лікарняний халат. Та каштанове волосся вже висохло. А величезні смарагдові очі м'яко й загадково світилися в напівтемряві кабіни, відбиваючи світло далеких, вільних зірок.

— Я не залишилася там, — чітко промовила вона вголос.

Її губи ворушилися, і цей голос тепер був повністю позбавлений електронних перешкод, нейромережевих фільтрів чи шепоту тисяч чужих голосів. Він звучав чисто. Як голос звичайної дитини.

— Я обрала тебе, Майкле Стоуне. Бо ти єдиний у всій цій заселеній галактиці, хто не хотів мене використати. Ти просто хотів піти. І тепер ми підемо разом.