СИНХРОНІЗАЦІЯ З ПОРОЖНЕЧЕЮ

За десять годин божевільного, напруженого польоту навколишній космос змінився до невпізнанності. Звична, холодна чорнота, прошита гострими голками далеких зірок, почала швидко тьмяніти, затягуючись каламутною, гнітючою пеленою фіолетового й попелясто-сірого газу. «Зірка Оріона» на повній швидкості входила вглиб туманності «Голова Медузи». У радіоефірі панувало те саме пекло, яке колись, за часів Першої Експансії, змусило дослідників назвати це місце кладовищем зірок і нездійсненних надій. Тут зникали цілі флотилії, залишаючи по собі лише легенди для портових п'яниць.

Бортові датчики остаточно збожеволіли. Голографічні індикатори рубки миготіли червоним, видаючи суцільний каскад помилок. По зовнішній титановій обшивці корабля раз у раз із сухим тріском пробігали розгалужені розряди статичної електрики, схожі на маленькі блідо-блакитні блискавки.

Але найгірше було всередині. У шоломофоні Майкла, пробиваючись крізь щільний гул працюючих систем, почав впевнено звучати тихий, підступний шепіт. Це не були слова, а радше аритмічний, шурхотливий код. Інопланетний маяк у пластиковому контейнері вступив у потужний електромагнітний резонанс із фоном самої туманності. Цей звук проникав глибоко під череп, викликаючи нудоту та фантомне відчуття того самого безмежного, голодного холоду.

Майкл міцніше стиснув зуби, намагаючись струсити марево. «Просто перешкоди. Звичайна фізика полів», — повторював він собі, хоча серце стукало у скронях як божевільне.

— Майкле, ми входимо в зону прямого візуального контакту, — голос Роберта змусив пілота здригнутися. Робот вивів фронтальне зображення на головний екран, штучно підсиливши контрастність і відсікши пелену пилу.

Майкл мимоволі затримав подих, а його пальці на штурвалі заніміли.

Просто перед ними, в самому серці велетенського газового вихору, нерухомо висіло Щось. Це не була космічна станція чи база у звичному розумінні цього слова. Перед очима людини постала гігантська, хаотична, огидна за своєю архітектурою конструкція. Величезний конгломерат із сотень, а може й тисяч кораблів різних епох, рейсів та цивілізацій. Старі кутасті рудовози, витончені пасажирські лайнери, обрубки міжпланетних барж — усі вони були намертво сплетені між собою велетенськими, пульсуючими нитками тієї самої фіолетової органіки, яку Майкл нещодавно випалював плазмою у своєму шлюзі.

Бортова система візуальної розвідки почала маркувати об'єкти:

• Центр структури: гігантський, напівзруйнований порожнистий остов військового дредноута часів Першої Експансії. Його розірвані шпангоути пульсували важким, яскравим фіолетовим світлом, яке виступало серцем цього чудовиська.

• Периферія: порівняно нові «надходження». На самому краєчку цієї павутини висіли сучасні торгові баржі, кілька приватних яхт і навіть один військовий патрульний корвет Федерації, який з такої відстані виглядав повністю цілим.

• Біологічна активність: десятки дрібних фіолетових вогників, схожих на фосфоризуючих світлячків, безперервно й синхронно снували в темряві між уламками, наче бджоли навколо раненого звіра.

— Це… це матка, — ледь чутно прошепотів Майкл, відчуваючи, як липкий жах сковує груди. — Роберте, це ніяке не кладовище кораблів. Це чортів вулик. І вони не просто харчуються металом чи висмоктують реактори. Подивись на той військовий корвет... Збільш картинку.

На екрані з'явився наближений сектор. Було чітко видно, як товсті органічні нитки, наче вени, проросли крізь розбиті ілюмінатори капітанського містка корвета. Усередині, у густому фіолетовому мареві аварійного освітлення, чітко проглядалися силуети. Людські силуети. Вони рухалися. Повільно, неприродно аритмічно, ніби заведені ляльки, що виконували якусь незрозумілу, жахливу роботу.

— Майкле, я фіксую спрямований сигнал запиту на стикування, — голос Роберта вперше за весь час знайомства здригнувся, видавши сухий цифровий тріск. — Він іде безпосередньо від центрального вузла дредноута. І він… він адресований нашому контейнеру з ізольованим зразком. Логіка системи чужинців розпізнає «Зірку Оріона» як автоматичного «носія нової генетичної інформації». Вони чекають, що ми самі увійдемо в паз.

Майкл на секунду заплющив очі. Перед ним стояв вибір: кинути все й спробувати втекти, маючи мізерні чотирнадцять відсотків шансу, або піти до кінця. Старі інстинкти контрабандиста підказали третій, божевільний варіант. Якщо корвет цілий — там є зброя, карти і, можливо, відповіді.

— Роберте, забудь про скарби в центрі, туди ми не жильці, — Майкл різко, до упору повернув штурвал ручного керування, скеровуючи понівечену «Зірку Оріона» по дотичній траєкторії до кутуватого, хижого силуету корвета Федерації. — Якщо на цьому військовому кориті лишилися недоторкані бази даних або коди екстреного доступу Федерації, ми зможемо проштовхнути сигнал крізь перешкоди й викликати сюди флот. А якщо там є ті, хто вижив… я не збираюся залишати людей на розтерзання цій космічній плісняві. Навіть якщо вони вже наполовину мертві.

Корвет називався «Валькірія» — золоті літери назви на носі були частково здерті. Його колись міцна сіра військова броня зараз була повністю вкрита густою мережею пульсуючих фіолетових вен. Вони, здавалося, намертво стискали корпус корабля, утримуючи його купу металу вкупі й не даючи йому розвалитися під дією внутрішнього тиску.

Майкл повністю вимкнув маршові іонні двигуни, щоб не створювати теплового сліду. Він використовував лише крихітні маневрові турелі стиснутого газу, намагаючись не привертати увагу «світлячків» — дрібних органічних дронів, що сотнями кружляли навколо серця вулика.

• Дистанція: 500 метрів… 200… 50…

• Стан «Валькірії»: головний реактор повністю заглушений, але тьмяне аварійне освітлення всередині житлових палуб продовжує слабко блимати. Блимати чітко в такт повільному серцебиттю всього вулика.

• Стикувальний вузол: правий шлюз корвета виявився повністю заблокований щільною органічною масою, яка за текстурою нагадувала застиглу смолу або чорний бурштин.

— Майкле, я можу спробувати дистанційно зламати протокол безпеки зовнішнього люка «Валькірії» через зашифрований бездротовий міст, — запропонував Роберт. Його єдине вціліле око лихоманково мерехтіло від напруги обчислювальних систем. — Але для цього мені потрібно, щоб ви підвели «Оріон» упритул. Буквально крило до крила. Будь-яка помилка, найменша похибка в імпульсі газу — і ми просто розіб’ємося об їхні силові щити чи обшивку.

Майкл затамував подих, міліметр за міліметром вирівнюючи хід старої вантажівки. Із глухим, важким ударом, від якого затремтіли всі перебірки, стикувальні магнітні захвати «Зірки Оріона» вгризлися в поранену обшивку військового корвета. Майкл усім тілом відчув дивну вібрацію — «Валькірія» буквально гуділа, наче гігантський трансформатор, наповнена чужорідним, паразитуючим життям.

— Готово. Тиск між шлюзами вирівняно… настільки, наскільки це взагалі можливо в таких умовах, — швидко доповів Роберт. — Але будьте обережні, Майкле: внутрішня атмосфера корвета, за даними експрес-сканування, повністю насичена невідомими кремнієвими спорами. Без герметичного шолома та замкнутого контуру дихання ви проживете там рівно три вдихи. Потім ваші легені перетворяться на кристали.

Майкл перевірив індикатор заряду плазмового різака (на екрані світилися скромні 38%) і взяв у ліву руку важкий магнітний захват, який міг послужити непоганою зброєю ближнього бою.

— Залишайся на зв’язку й тримай руку на пускових ключах маршових двигунів, Роберте. Якщо побачиш за своїми датчиками, що ця фіолетова гидота починає активно жерти наш корабель ззовні — відстиковуйся без жодного попередження. Рятуй «Оріон». Зустрінемось у пеклі.

— У пеклі немає сертифікованих запчастин для мого правого маніпулятора, Майкле, — з легкою, ледь помітною ноткою андроїдного суму прорипів робот у навушниках. — Тому постарайтеся повернутися живим. Це мій найвищий непріоритетний запит.

Майкл зробив глибокий вдих сухого повітря, переступив поріг з'єднувального шлюзу й опинився всередині військового корабля Федерації. Тут було значно тепліше, ніж на його холодній вантажівці, і пахло чимось солодкуватим — запахом розкладання й озону. Стіни колись чистих коридорів вкривав товстий, живий шар фіолетового моху. Він бридко й волого хлюпав під важкими підошвами його черевиків при кожному кроці.

• Знахідка №1: прямо на підлозі біля входу лежала покинута штурмова гвинтівка стандартного зразка. Майкл нагнувся, щоб підняти її, але одразу кинув назад — її ствол і затворна рама були вщент забиті твердими, гострими кристалами мінеральної солі. Зброя була мертвою.

• Знахідка №2: пройшовши ще десять метрів, Майкл натрапив на пост внутрішньої охорони палуби. У важкому броньованому кріслі сиділа людина у формі офіцера Федерації. Її обличчя повністю приховувала напівпрозора маска дихального апарата. Але крізь мутний пластик було чітко видно, що її очі… вони не були заплющені. Вони світилися тим самим рівним, отруйно-фіолетовим світлом, що й серце матки в центрі всього вулика. Усе тіло офіцера було щільно оплетене тонкими органічними нитками, які корінням ішли крізь пластик крісла прямо в стельові кабельні канали.

Майкл завмер, піднімаючи різак. Йому здавалося, що він дивиться на манекен.

Раптом цей «труп» судомно, різким ривком сіпнувся в кріслі. Його голова з жахливим хрускотом хребців повільно повернулася в бік Майкла. Із зовнішнього динаміка його шолома пролунав не людський голос, і навіть не стогін, а серія швидких, сухих клацань — точно таких самих, які видавав слиз у дослідницькому контейнері на «Оріоні». Це було привітання. Або сигнал тривоги.

— Майкле! — у навушниках раптом пролунав панічний, оглушливий голос Роберта, який майже повністю перекривався тріском статичних завад. — Я зміг зламати резервний бортовий журнал корвета! Це не був нещасний випадок чи раптовий напад ззовні! Командир «Валькірії» три тижні тому отримав секретний наказ екстрено доставити з дальніх рубежів об’єкт, який у документах фігурує як «Об’єкт Зеро», у внутрішні заселені світи. Вони самі привезли цю заразу на борт! І… Майкле, боже мій, я бачу по внутрішніх камерах спостереження корабля… вони йдуть до вас! Усі вони! Ті, хто колись був екіпажем цього корабля!

Майкл не став чекати, поки охоронець у кріслі завершить свій жахливий цикл пробудження і встане на ноги. Він рвонув уперед центральним коридором, щосили перебираючи ногами. Він намагався не дивитися по сторонах на те, як фіолетові нитки на стінах почали швидко скорочуватися і роздуватися, реагуючи на тепло його живого тіла та прискорене дихання.

Шлях до святая святих «Валькірії» — капітанського містка — тепер більше нагадував спуск у стравохід якогось гігантського космічного звіра, ніж прогулянку військовим судном. Майкл біг, важко дихаючи, перестрибуючи через великі роздуті вузли пульсуючої органіки, які перегороджували шлях. Позаду нього, з темряви суміжних відсіків, уже виразно почувся важкий, аритмічний тупіт десятків ніг — колишній «екіпаж» перейшов у відкритий, скоординований наступ.

— Роберте, дай мені карту палуб у шолом! Де цей клятий центральний ліфт? — важко видихнув Майкл, на бігу піднімаючи важкий плазмовий різак перед собою.

— Ліфтові шахти повністю мертві й забиті біомасою, Майкле! — відгукнувся робот, і його голос пробивався крізь суцільну стіну радіошуму. — Використовуйте аварійну технічну шахту в самому кінці лівого коридору! І швидше — я бачу за внутрішніми сенсорами, що до вашого сектору зараз стягуються десятки, якщо не сотні теплових сигнатур! Вони не біжать хаотично… вони обкладають вас, вони полюють!

Майкл буквально влетів в отвір технічної шахти й почав гарячково дертися вгору по металевих скобах. Він відчував, як липка, тепла слизь під його рукавицями заважає надійному хвату, руки зривалися, а кожен рух давався з неймовірними зусиллями.

Знизу, з глибокої темряви шахти, донеслося характерне, швидке клацання — десятки голосів злилися в один суцільний звук. Озирнувшись через плече, Майкл із жахом побачив бліде людське обличчя в розбитому шоломі офіцера з палаючими фіолетовими очима, яке зі страшною, нелюдською швидкістю наближалося знизу по скобах.

Не думаючи ні секунди, Майкл витягнув праву руку й навмання натиснув на спуск різака. Коротка, сліпуча черга високотемпературної плазми на мить засліпила переслідувача, випаливши йому частину обличчя та змусивши його з глухим ударом сорватися вниз. Скориставшись цим затишшям, Майкл одним потужним ривком вибрався через верхній люк прямо на просторий рівень капітанського містка «Валькірії». Люк за його спиною одразу ж здригнувся від першого важкого удару знизу.