ТРІО

Час біжить і думка, що в мене є все: студенство, нове місто, хлопець трохи втішала. От так проскочить і згладить всі внутрішні колючі сторони. Вважала себе сучасною, крутою. Но поєднювати не поєднювальне це треш. Навчання то було усвідомлене, тяжко долане, бо вчишся і вчишся. Таки так я закінчила ту школу з горем пополам, 11 клас робилося хтозна що. Але що згадувати старе, зараз розкажу, що сталося раптово – хлопець.

Чи була я до цього готова – цілком ні. Період підлітка - це ніколи собі не подобатись та дивитись на інших, звісно ж, порівнюючи, бо у всіх все добре, а тобі все херове суне в житті. От приблизно таки період в житті в мене появився якийсь хлопець. Сама того не розуміючи без жодних запитань я вже у стосунках. Ні серйозності намірів, ні відповідальності я не розумію та як і він напевне. Для мене шок був на той час, що він старший аж на 3 роки. Це прям незвична сенсація, а то що він на першій зустрічі визначав чи часом не від нього залетіла колишся то пусте, взагалі дрібничка.

Одним словом, час другого курсу йде весело. Проблем і на навчанні і на любовному довбаному фронті вдосталь. Як кажуть, перша любов сліпа, а я напевне взагалі очей немала з уроди раз на таке підписалась. Все іде не пучком і до завершення то я собі так думаю, але миритися сотні раз то норм і наїдатися обіцянок «я виправлю свій характер» піднадоїло аж тошнить. Труїла сама себе, мазахістка, хах. Тоді я відчула смак «самокидання хлопів». Ну перша любов то тяжко, що не говоріть, навіть, якщо вона дибільна і не потрібна.

Травень став заключним у всьому і початку нового. Сама того не підозрюючи нарешті дала собі спокій з тим всіх, тиснуло всьо і всі на купу добре що не поїхала кукухою то вже велике щастя. Одинадцяте число згадую до тепер - час початку невідомого, тих непотрібних стосунків. Розум у кожного свій, але він приходить з часом, і то правда. Скільки би не слухав застережень чи противності мусить бути час пік для свого «бам» по голові і кінець всього.

Попереду літо якось злізу з того, точніше з нього. Всьо цвіте пахне і я починаю, най сонечко мене вигріє зі всіх сторін і забуду смуток. Розважаюсь з дітьми на вулиці, Ромчик та Каміла весело бігають збираючи ромашки. Як на приїжджих сюди з весни, вони класно адаптувались до нової місцевості - такі реалії. Ти, я і війна. Все таки з бахурами веселіше, проходжу його будинок і згадую яка смішна була і моніторила, коли біля його брами буде машина – значить вдома, а не по бабах. Бо він і пішки то толком не ходив. Ностальгія, романтика, ромашки, рожеві окуляри вщент і тут повертається він.

Сонечко так гарно заходить, на травень то дуже тепло. Останній вечір весни просто клас. Зауважую по дорозі пролітає мотоцикл. І ви не забули і я цей двіжовий колишній мотоцикл. Діти, піднявшись з трави, зйойкоють, ніби бачили, що мотоциклісту щось різко випало з кишені на дорогу. Погнали піднімати, задля обережності іду з ними і я. І справді зауважую, що на дорозі лежить пачка сигарет, відкриваю там дві штучки – не така вже й велика втрата. Але не вагаючись таки вирішую написати на меседжер «Ти загубив сигарети на дорозі, залишу на лавці в себе, забереш». Як я це легко зробила, а років так за два назад мені дух заперло но я би того не зробила.

Ну що ж вечоріє, пора до хати, певна річ, діти погнали навипередки вечеряти до себе, бо ми живемо біля купки. «До завтра, добраніч» - сказала я, і почопала по стежці до хати. Дзвінь – повідомлення. «Не треба, лиши в себе, ввечері заберу». Щоооо-о-о, в мене відвисла щелепа і серце калатає. Чого він хоче від мене? Розмови? Це вже вечір, то що вже прийде? Іоой ну що за мороку ти собі, Яна наробила. Ладно, вийду такой купа часу не бачились, а тим більше не говорили, я вже не та, що 2 роки тому. Язик підвішаний договоримося.

Темніє так нормально, якийсь маніяк зустріч назначає так пізно. Але моя територія, на лавці біля дому, ну то нормально втечу якщо щось. Ніби збідніє на ті, дві сигарети но ні, то діло не в тому, той хитрий лис щось задумав. Оглядаюсь, ну нікого, а може й не прийде, бо на нього схоже сказати і не зробити. Хах, всміхаючись до себе, було б дуже навіть добре.

- Добрий вечір! – протягнув баритоном він.

А я аж підскакую. Ото підкрався тихенько, точно лис.

- Добрий! І що ти? – починаю я злегка, де я такої борзоти набрала тільки зо страху то точно.

Погляд трошки лякає, коли сідає поруч. Спортивки – стиль життя, шльопки – база сусідів.

- Прошу, твоя пропажа, – вручаю сигарети. А він натомість мені суне в руку шоколаду. Прям романтично то як. Ахаха

- Нічого собі, – вилітає в мене з рота. Я це вголос сказала? О, люди.

Усміх побачила в нього на обличчі. Мені аж незручно стало, але теж посміялась істерично. Бо коли діло зроблено, можна і назад до хати вертатись. Та не тут то було.

- А ти так виросла, – каже Микола А це ще що таке?

- Ну спереду маю на увазі, – і рже як кінь.

Ну дякую, ще гірше не скажеш. Ну та, роки пройшли, тепер вже побачив в мені дівку, а не дитину. Ійой чим раз тим гірше.

- Ти більше ніц не придумав, - обурююсь я, - розказуй що в тебе нового, де тепер пропадаєш? В рейсі весь час чи шо? – міняю тему.

Ну і почались історії рейсу, від того чим харчується до недоспаних ночей. Такой рідковато буває дома, «це і помогло тебе забути» - подумала собі я. Розказує багато і не по суті, слухаю і підтакую.

- Ну а ти що, школу закінчила чи нє? – Микола врубав сарказм.

- Хахах, дуже смішно, ну аяже, вже студентка, – чуть гордості в голосі погасає різко, коли чую:

- Я знаю, що ти мене любиш, чув від Оксани, - з допитом у голосі каже Микола і чекає моєї реакції.

Я стерпла, не знала, що тіло вміє так сильно оніміти від почутого. Не те, щоб переживала за сказане, просто неочікуваність рівень promax.

Я сміюсь і кажу:

- Та коли то ше було, я вже й забула і так би з того ніц не вийшло

- Знаєш, якби я знав скоріше ти би вже одружена була, – з повним ротом серйозності каже він.

- А то нічого, що я ще неповнолітня була!? – думаю хоть якось розрядити тему, але це й насправді так було.

Мовчанка знак згоди чи шо. Думаю на тому треба закінчувати, бо я щось сильно в шокове – забагато інформації, напевно непотрібної.