Не кошерне рішення.

Завантаживши всю свою рідню у великий, критий віз, як у циган, Григорій на самісінькому краєчку всівся сам. Ноги його звисали майже до землі, так що йому довелося тримати їх трохи піднятими. Ще б пак, зріст його був майже два метри, не те що у його молодшого брата — той був у всьому схожий на свою матір. Такого ж невисокого зросту, з ранньою сивиною і великими сірими очима. Григорій же був схожий на свого діда. Чорноокий, широкоплечий, але лагідний за характером, як його батько. Хоча вони батька погано пам'ятали — про нього більше розповідала бабуся. Через важку роботу в ливарному цеху батько добряче зносив своє здоров'я, та ще й тому, що працював понаднормово, аби заробити дітям на пристойну освіту. Освіту діти здобули, хоча й такою дорогою ціною.

І ось почулося довгоочікуване:

— Трр… Все, приїхали. Крамниця відкрита вашого родича. Він тепер додому не поспішає.

— А чому? — поцікавився Моше, діставши з кишені кілька монет.

— Відколи його син поїхав, за хорошим життям до Америки, до свого дядька. Йосип увесь час пропадає на роботі. Будинок порожній, життя для нього зупинилося. Ну… тепер він раніше почне зачинятися. Усе сьоме коліно завітало до нього!

Візник подивився на монети, зраділо сунув їх у кишеню і, прикрикнувши на свого коня, тихо покотив вулицею. Уся родина стояла як укопана перед лавкою Йосефа. Ніхто не наважувався зробити крок.

— Мабуть, я піду туди один. Чекайте на мене тут, — вимовив Моше, пригладжуючи вуса і роблячи крок у бік дверей лавки.

Переступивши поріг лавки, навіть забувши подивитися через свою неуважність на вивіску, Моше відразу відчув знайомий запах. Це був запах старої антикварної лавки. По всіх кутках стояли меблі, бронзові статуетки, старовинні книги в стопках, і, звичайно ж, відділ зі сріблом був на найвиднішому, центральному місці. Під склом, злегка вкритим пилом і закапаним воском від свічок.

— Доброго здоров'я вам! — неголосно вимовив Моше, голос якого злегка здригнувся, коли він побачив доглянутого літнього чоловіка років сімдесяти, акуратно, на всі ґудзики застебнутого. На руках у чоловіка були надіті по лікоть потерті сірі нарукавники.

— І вам не хворіти, молодий чоловіче. Чим можу бути вам корисний?

— Мене звати Моше. Я тільки-тільки приїхав із Києва, із сім'єю. Шукаю, де б зупинитися. Ось, хочу поміняти срібло, — і Моше простягнув дві каблучки старому.

Йосеф узяв у руки свічку в срібному підсвічнику і тремтячими руками підніс її ближче до обличчя Моше.

— Із Києва?

— Так, — спокійно вимовив Моше. — То ви допоможете мені?

— Моше… син Софочки та Авраама?

— Та-ак… — здивовано простягнув Моше, намагаючись розгледіти старого і затуляючись рукою від полум'я свічки.

— Хлопчику мій… Моше… Якими долями вас занесло сюди?

— Довелося тікати з рідного дому…

— Не впізнаєш мене? Це я… Твій дядько Йосип… Рідний брат Софочки…

— Дядько? — розкривши від подиву рота, вимовив Моше.

— Закрий рота. Пташка гніздо зів'є, — посміхаючись і плачучи від радості, вимовив Йосип.

— Так мама мені казала…

— А я їй у дитинстві так казав… Іди ж до мене, моя кровиночко… Дай я тебе обійму. Хвала небесам! Хоч у похилих літах, та возз'єднуються сім'ї! Де ж твоя сім'я? Клич їх сюди!

Моше пішов за сім'єю як у тумані. Він ще не міг до кінця усвідомити, що це не уві сні. Переступивши поріг і витираючи сльозу, що покотилася з одного ока, він голосно вимовив:

— Сарро… Григорію... Бог благоволить нам… Ідіть усередину.

Нічого не розуміючи, що насправді відбувається і який сюрприз чекає на них там, вони, підхопивши свої пожитки, невпевнено пішли за Моше.

— Мир вам, — пробасив Григорій.

— Це мій старший брат… дядьку Йосипе. А це моя дружина. А це наші діти…

— Діти мої, яке щастя постукало мені в дім. Ідіть же, я вас обійму…

І старий зробив перший крок назустріч малюкам.

— Як тебе звати, мила?

— Крістя, — ховаючись за спідницю матері, зніяковіло вимовила дівчинка.

— А тут у нас хто?

— Аріель і Давид, — гордо вимовив Григорій, скуйовдивши їхнє волосся.

— Як ти схожий на свого діда… Георгія. Сподіваюся, сестра тебе так назвала? — милуючись племінником, прошепотів старий.

— Він за метриками Георгій, — випередив свого брата з відповіддю Моше, намагаючись не розчаровувати з перших хвилин Йосефа.

— А як же звати твою дружину, Моше? — примружившись, щоб розгледіти Сарру, запитав старий.

— Сарра, дядьку, — відповів Моше і подивився на Йосипа повним умиротворення поглядом.

— Що ж ми стоїмо тут… Зачиняємо лавку і вирушаємо додому. По дорозі зайдемо в лавку старого Рома і наберемо в нього сьогодні на святковий стіл!

Поки старий возився з ключами, Григорій, узявши за лікоть брата, тихо шепочучи, запитав:

— Це з якого дива я став Георгієм?

— Не засмучувати ж сходу старого, Григорію. Будь милосерднішим до нього, — звільняючись із рук брата, прошепотів йому у відповідь Моше.

Далі буде...