Не кошерне рішення.

Вечеря за столом у будинку дядька Йосифа сьогодні була незвичайно розміреною, стримано тихою, але на обличчях читалася тиха радість. Дядько Йосиф їв, трохи прицмокуючи від надлишку емоцій.

– Як же мені поталанило на схилі літ знайти рідню… Я навіть не міг і сподіватися, що зможу побачити вас. Останній лист із фотокарткою сестра надіслала, коли ви були маленькими. Зараз покажу її.

Йосиф повернувся в бік дверей і гукнув хлопчиська:

– Міхаю… Міхаю, йди сюди.

Хлопчик ліниво з'явився у дверному отворі.

– Кликали? – позіхнувши на весь рот, протягнув Міхай.

– Принеси з моєї кімнати ту фотокартку, в білій рамці.

– Яку? Їх три в білих рамках.

– Там, де вся сім'я.

– А… цю…

– За що я йому гроші плачу? Спить на ходу…

За кілька хвилин Міхай повернувся з двома портретами в руках.

– Яка потрібна? – простягнувши обидві, сонно вимовив хлопець.

– А, так ти дві приволік…

– Щоб два рази не ходити. Тут ось, теж сім'я.

Міхай вказав на другу фотографію.

– Це ж я, Міхаю. О! А як схожий я тут на тебе, Моше! Подивися.

Дядько Йосиф простягнув спочатку ту фотографію, де він був зображений із дружиною та сином. А другу подав Григорію.

Моше, глянувши на фото, відразу вигукнув:

– Таки да, дядю Йосифе!

– Одна кров, – гордо вимовив старий і глянув на Григорія, який розглядав фото.

– Що скажеш? – запитав Йосиф у Григорія.

– У нас стояла ця фотокартка на каміні… – прошепотів Григорій. – Нам довелося спалити всі фотокартки, коли їхали… Досі в грудях щемить.

– Шляхи Господні несповідимі, любий племіннику. Може, щоб я тут не помер у глибокій самотності, Бог привів вас до мене такими гіркими стежками.

У вітальню безшумно зайшла кухарка Дойна. Її гострий, професійний погляд одразу ж відзначив, що зі столу час прибирати порожні тарілки. Спритно обійшовши стіл, вона зібрала посуд і незабаром повернулася з важко заставленою тацею, від якої линув дражливий аромат.

— Ось, пане Йосифе, все, як ви просили. Сир, домашня ковбаса… — вона заходилася розставляти страви.

Старий схвально кивнув і владним жестом вказав на порожнє місце на скатертині:

— Став, Дойно, став усе. А потім розпорядися, щоб приготували кімнати для моїх рідних. Нехай розпалять каміни і як слід прогріють будинок, ночі нині вогкі…

— Пане Йосифе, так адже в будинку з прислуги залишилися тільки я та старий Міхай, — розгублено відгукнулася жінка, безпорадно озираючись на відчинені двері.

— Дядю Йосифе, я допоможу Дойні. Мені зовсім не складно, — підіймаючись зі свого місця й лагідно поправляючи гривку маленькій Крісті, що вибилася, промовила Сара, випередивши чоловіка, який уже ладен був втрутитися.

— Так, іди, моє золотце, підсоби жінці, — пом'якшав старий. — Тим паче, он і Крістя вже оченята тре, спати час.

Гостьових кімнат у цьому старовинному будинку виявилося вдосталь — зсередини він здавався куди просторішим, ніж зовні. Вони були невеликими, але дивовижно затишними. Щільні тканинні шпалери з дрібним квітковим візерунком робили свою справу, створюючи в інтер'єрі особливий, обволікаючий колорит минулої епохи.

Спаленька, відведена для Крісті, виявилася витриманою в ніжно-блакитних тонах. З усього було видно, що колись тут розташовувалася дитяча кімната сина дядька Йосифа. Біля вікна примостився невеликий письмовий столик із вінтажною лампою під абажуром, а масивна книжкова шафа була доверху забита старими томами.

Широке ліжко розташовувалося прямо навпроти каміна. Він, хоч і був досить скромних розмірів, по праву посідав у спальні центральне місце. На його мармуровій камінній полиці, у витонченій рамці, стояла вицвіла фотографія молодої вродливої жінки в оточенні пишних садових квітів.

Наближалася ніч. За вікном зрідка лунав самотній собачий гавкіт, але в іншому місто вже занурювалося в сон. Дивовижно тихо і спокійно було в цьому будинку після важкого, виснажливого переїзду і всіх пережитих потрясінь.

Сарра дбайливо поправила ковдру і лагідно провела рукою по волоссю дівчинки:

— Ось твоє ліжечко, люба. Можеш узяти з собою кошеня, щоб уночі тобі не було страшно.

— Мені не страшно, — серйозно відповіла Крістя, притискаючи до себе теплу пухнасту грудочку. — Дідусь Йосиф сказав, що цей дім відвідали ангели, і тепер нам нічого не загрожує.

Сарра тепло усміхнулася словам доньки. Вона нахилилася, ніжно поцілувала дівчинку в лоб і прошепотіла:

— Наша з татом кімната зовсім поруч. Я не буду щільно зачиняти двері, щоб одразу почути тебе, якщо раптом прокинешся.

— Ні, мамочко, краще зачини, — по-дитячому розсудливо заперечила дівчинка. — А то кошеня втече в коридор.

— Ну добре. Спи, моя рідна.

Сарра м'яко усміхнулася, погасила світло, залишивши лише тепле світіння настільної лампи, і тихенько причинила за собою двері.

Кімната хлопчиків була просторою. У ній було багато повітря і світла, незважаючи на сутінки, що вже згустилися за вікном. Уздовж стін розташувалися міцні дубові ліжка, застелені теплими вовняними пледами. На широкому підвіконні та відкритих полицях масивного стелажа громадилися справжні хлоп'ячі скарби, дбайливо збережені крізь роки: майстерні дерев'яні моделі старовинних фрегатів, якісь хитромудрі латунні механізми і стоси зачитаних до дірок пригодницьких романів. Як і в усьому будинку, тут панував дух минулого часу, але кімната не здавалася покинутою музейною виставкою — вона немов просто затамувала подих в очікуванні нових юних господарів.

— Чия це була кімната? — запитав Аріель. Він з неприхованим захопленням розглядав дерев'яний фрегат, обережно торкаючись пальцями його тонких вітрил.

— Напевно, колись це була ігрова сина дядька Йосифа, — відповіла Сарра, підходячи ближче і поправляючи покривало, що збилося на одному з ліжок. — Дядько розпорядився принести сюди спальні місця, щоб у вас була своя простора дитяча.

— А чому у Крісті окрема спальня, а ми маємо жити тут удвох? — наморщивши лоба, невдоволено протягнув Давид.

Сарра обернулася до дитини. В її втомлених очах на мить промайнула суворість.

— Не вередуй, Даво, — м'яко, але твердо осадила вона хлопчика. — Ще вчора ми втратили все. А сьогодні ти в безпеці, спиш у теплому ліжку і їси досхочу зі своєї тарілки. Нам дуже пощастило. Краще лягайте швидше спати. Я смертельно втомилася, — м'яко додала Сарра і, побажавши їм на добраніч, вийшла з кімнати.

Хлопчики слухняно почали роздягатися, дбайливо розвішуючи свої речі на стільці, що стояли поруч — точнісінько так, як їх завжди вчила мама.

— Я часто згадую нашу маму... — вкриваючись ковдрою, тихо протягнув Давид.

— Мені її теж не вистачає, — обізвався в темряві Аріель. — Але тітка Сарра до нас добра. Вона любить нас, як своїх рідних.

— А мені здається, що наш тато теж її любить, — з несподівано серйозним виглядом промовив молодший брат.

— З чого ти це взяв?

— Я бачив, як він дивиться на тітку Сарру і плаче. А потім поспішно витирає сльози, щоб ніхто не помітив. Але я побачив.

— Дурненький, — зітхнув Аріель. — Він просто бачить у тітці Саррі нашу маму, коли вона нас цілує.

Далі буде...