Новий дім.
Міхай здивовано звів брови і, окинувши швидким поглядом нашу компанію, з утомленим виглядом промовив:
– Ласкаво просимо.
– Неси ці пакунки на кухню, нехай Дойна готує нам вечерю. Та поквапся, – голосно розпорядився Йосиф, бачачи, як хлопчисько ліниво попрямував у бік кухні. – Як на волах…
– Де ваша кухня, дядю Йосифе? Я допоможу.
– Йди за ним, дитинко, – вказав пальцем на хлопця, що віддалявся, Йосиф. – Поки він дійде, новий день почнеться…
На кухні біля столика дрімала жінка років сорока. Пасмо посивілого волосся вибилося з-під хустинки на втомлено покладену під голову руку. Жінка так міцно спала, що не почула кроків, які лунали з коридору.
– Прокидайся, Дойно. Господар вдома і не один. Приїхали його племінники. Сьогодні має бути вечеря, не проста, як я подивлюся.
Він поклав два величезні пакунки на стіл, подивився на Сарру, яка тримала в руці пакунок, і тихо додав:
– Ось, пані, наша кухня, а це наша кухарка. Ложіть сюди цей пакунок і дайте розпорядження кухарці.
Кухарка поспіхом поправила хустинку, підвелася на ноги й здивованими очима почала розглядати Сарру. Сарра виклала на стіл вміст пакунка, окинула поглядом усю кухню і спокійно промовила:
– Я Сарра, дружина племінника дядька Йосифа. Давайте допоможу вам із вечерею.
– А я Дойна. Ви вже вибачте мені, що застали…
– Не турбуйтеся. Де у вас вода? Руки хочу вимити, дорога була довгою.
– Ось вона, – жінка вказала на кран, що стирчав зі стіни.
Під краном на табуретці стояв мідний таз, що служив вірою і правдою багато років, численні вм'ятини на якому видавали його поважний вік.
– Ви звідки будете?
– З Києва.
– Із самого Києва? І як там у Києві?
– Зараз там напевно жарко… для багатьох.
– Так, літо цього року тішить теплом.
Сарра не стала вдаватися в подробиці, чому вони так швидко поїхали з дому, та й ні до чого були такі розмови з незнайомими людьми, хіба мало що… Їй здавалося, що привид переслідувачів може з'явитися і в цих землях, і тому внутрішнє побоювання змушувало тримати рот на замку. Дойна була не з цікавих жінок, вона була привчена з дитинства не лізти в чужі життя, щоб не заплямувати своє.
Поки жінки готували вечерю на кухні, Йосиф знайомив гостей зі своїм будинком. Він дбайливо взяв на руки Крістю зі словами: «Ходімо, люба, покажемо наш дім». З кімнати в кімнату він водив Моше та Григорія, якого перейменував на Георгія — Григорій вже й не пручався цьому. Кімнати були просторі, з невеликими, але численними вікнами, завішеними дорогими шторами, крізь які пробивалося світло, осяваючи темні ділянки приміщення. Меблі були різьблені, зроблені з дуба та вкриті темним лаком. Здавалося б, ось воно щастя, нове, нічим не затьмарене, але в глибині душі Моше порівнював кожну деталь інтер'єру зі своїм рідним гніздечком. Шкода було викидати з пам'яті те, що було таким дорогим протягом багатьох років. Але доведеться звикати до нового життя, прийняти уклад нового, невідомого життя цієї країни, про яку він чув від своєї матері в далекому дитинстві.
– Ось, люба, ми й показали наш дім! Тепер біжи і шукай своє кошеня, поки воно не загубилося.
Йосиф дбайливо поставив малу на ніжки, поправив свій піджак і по-батьківськи подивився на племінників.
– Тепер вам доведеться дбати про наш отчий дім. Мій батько і ваш дід побудував його з думкою про те, що в ньому вируватиме життя. Життя штука непередбачувана, діти мої, ви й самі це знаєте… Нехай душа вашого діда заспокоїться там, і нарешті тут буде чутно сміх дітей і наших пісень…
P.S, Друзі, як ви гадаєте, що чекає цю сім'ю далі? Як би ви повели сюжет? Я буду рада вашім баченням. Чекаю .
Далі буде...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!