Не кошерне рішення.

Хоча Григорій ясно усвідомлював, що від гостинності старого Йосифа залежить не лише дах над головою на сьогоднішню ніч, а й їхнє подальше перебування на чужині, внутрішнє благородство чомусь не давало спокою навіть у ці хвилини.

— Моше, — смикнувши брата за рукав, прошепотів Григорій. — Ти впевнений, що чиниш не супроти волі Божої?

— Довірся моєму чуттю. Щось підказує мені, що ми таки потрапили куди треба, — відповів йому Моше і вже напівголоса додав: — Хвала небесам, ми серед своїх.

У крамниці старого Рома пахло свіжим хлібом, копченостями і ще чимось до болю знайомим, від чого аж вилиці зводило.

Мала Крістя чхнула і, тихо прошепотівши щось у вухо матері, знову чхнула, забризкавши його дрібними бризками.

— Ой, Крістю… ти мені все вухо забризкала, — витираючи його краєм хусточки, прошепотіла Сарра.

— Носик лоскоче щось, мамочко… — потираючи ніс, пропищала мала.

Старий подивився на малу, усміхнувся і, перепрошуючи, вимовив:

— Це продірявився мішечок зі спеціями…

— Ваші миші теж чхають? — поцікавилася Крістя.

— Не чув, люба, — посміхнувся старий і перевів погляд на Йосифа. — Йосифе! Що о цій порі привело тебе до моєї крамниці?

Йосиф гордо обвів поглядом усю рідню і так само гордо відповів крамареві:

— Сьогодні найщасливіший день у моєму житті, пане Романе! Діти моєї сестри нарешті приїхали! Хоча горе й змусило їх покинути дім, але Господь направив їхні стопи прямо-таки в мою крамницю.

— Ви залишитеся у вашого дядька чи маєте свої плани? — поцікавився в Григорія крамар, очі якого по-батьківськи світилися цікавістю.

— Як Богові буде завгодно, шановний.

Григорій подивився на Моше і нервово ковтнув. Моше не став чекати, поки брат багатозначно витримає паузу, підбираючи в голові варіанти відповідей.

— Якщо на те буде воля Господня і серце нашого дядечка буде прихильне до нас, то ми, мабуть, на деякий час залишимося тут і, роздивившись, щось вирішимо.

— І то правда, — схвально кивнув крамар і перевів погляд на Йосифа. — Йосифе, що сьогодні будеш брати?

— Сьогодні, Роме, я готовий скупити всю твою крамницю. Гості такі приїхали, що не до скупої вечері!

— Тоді бери, на що очі дивляться, — зрадів крамар і взявся викладати на прилавок продукти.

— Ой, дядю, дозвольте я оплачу цю закупку, — випалив Моше, дістаючи з внутрішньої кишені портмоне.

— Залиш ці замашки, любий племіннику. Сьогодні серце бажає бенкету, а не економії. Дай моїй душі розгулятися як слід! Григорію, дорогий, бери й складай усе це добро в пакунки. Роме, давай сюди святкові пакунки. Ті, що ти закупив узимку.

Крамар моторно пірнув углиб комірчини, що була схована за фіранкою, і з задоволеним обличчям вийшов, тримаючи в руках кілька пакунків.

— Ось, Йосифе, ті самі, що я беріг для особливого випадку.

— Зараз особливий, Роме, особливий! Давай складай у них усі продукти і захопи з собою наливочки! Пам'ятаєш, ми з тобою розпивали не так давно?

— Як не пам'ятати! Знатна наливка! Моя Марія готує знатну наливку. Ні в кого немає такої наливки. А все чому?! Секретний інгредієнт! — багатозначно піднявши вказівний палець догори, ледве вимовив нове слово Роман.

Коли всі пакунки були щедро наповнені по вінця, задоволений крамар поспішив у бік комірчини, кинувши через плече:

— Не йдіть, пане Йосифе. У мене є що вам показати.

— Чим ви ще хочете здивувати мене, мій друже?

— А ось чим, — промовив він, тримаючи перед собою на витягнутих руках маленьке кошеня. — Ви давно скаржилися на докучливих мишей. Моя Мурлика вже вигодувала славних котиків! Ось вам хазяєчка!

— Котейко? — примружившись, запитав Йосиф.

— Та що ви! Кішечка. Тільки кішечка все життя ловить мишку.

— Мамо, подивися, яка киця! — вигукнула мала. — Це нам? — потягнувши ручки до кошеняти, запитала Крістя.

— Тобі, тобі, моя люба! — погладивши малу по голові, ніжно вимовив Йосиф. — Тепер тобі буде з ким гратися вечорами.

Дорога до дому Йосифа забрала небагато часу. Він жив недалеко від крамниці старого Рома. Якщо йти не центральною вулицею, а зрізати дворами, то ходу було майже чверть години. Біля самого будинку Йосифа ми зупинилися мов укопані, здивувавшись побаченому.

— Це ваш дім, дядю? — роздивляючись парадний вхід, напівголоса запитав Моше.

— Так, мій любий племіннику. Відтепер він і ваш.

Будинок був двоповерховим, з розкішними вітражами на вікнах другого поверху. У сонячних променях його кольорові скельця іскрилися і грали світлом.

Двері відчинив юнак років чотирнадцяти.

— Пане Йосифе, ви сьогодні рано повернулися додому.

— Ось, Міхаю, зустрічай моїх гостей! Це мої племінники!