Каяття

Пробач, що зберегти не зміг

неозориму щирість наших почуттів.

Я падав, помилявся, ображав…

Пробач, що так тобі надокучав.

А ти все вірила, кохала, берегла.

Пробач мене, упертого сліпця,

за всі слова та за образи,

за маски, що тоді носив.

Я справді щиро цього не хотів,

не вмів кохати так, як ти.

Незрілим був, егоїстичним,

та сам цього ніяк не розумів.

А ти все стукала, просила:

«Почуй мене, цілуй і бережи!»

А я тоді відростив крила —

оманливі, фальшиві, не мої.

Лиш втративши, я оцінив

ту глибину твоїх минулих слів,

емоцій, що в тобі горіли

і так невинно в тиші тліли.

Твоя відсутність так пече,

болить, кровить — німіє все.

І тільки так я зрозумів

неозориму щирість наших почуттів.