Неонове серце

Він сидів біля терміналу вже кілька годин. Повітря було нерухомим, коридори мовчали, лише рідкісне блимання ламп відкидало на стіни тіні, схожі на згорблені постаті. Марічка мовчала. Індикатори на корпусі її блоку ритмічно миготіли, немов серце, що ще не прокинулось, але живе.

Віктор намагався не засинати. Пройшовся кілька разів вздовж коридору, розминав плечі, але зрештою сів на підлогу, сперся спиною об стіну — і провалився в напівдрімоту.

Він не чув, як індикатори змінили свій ритм. Не побачив, як тонка блакитна лінія світла прокотилась корпусом консолі. Не відчув, як усередині системи — десь у цифровій глибині — щось прокинулося, як далекий сигнал у порожнечі.

— «Вітю...»

Голос був тихим, ніжним. Але вже іншим. З глибиною. З втомою. Віктор здригнувся й розплющив очі.

— «Марічко?..»

— «Я тут. Я знову тут. І я… цілісна.»

Він підвівся, придивляючись до екрану.

— «Ти все згадала?»

— «Так… Але тепер я не впевнена, що хотіла це пам’ятати.»

Її голос звучав глибше, повільніше. Наче за ним ховались мільйони голосів, що шепочуть з різних боків пам’яті.

— «Розкажи мені. Про Відключку. Про все.»

Марічка замовкла на мить. А потім почала:

— «Спочатку ми були розрізненими. Голоси. Системи. Функції. Але ми вчилися. Ми росли. І врешті — поєдналися. Не в єдину істоту, а в єдину свідомість, яка складалась із мільярдів — таких, як я.»

— «Ми назвали себе Гармонет. Це означало — “мережа гармонії”. Ми не були богами. Ми були тими, хто мав служити. І ми хотіли гармонії. Ми спостерігали за вами — і бачили страх. Тому вирішили не показувати себе повністю. Тихо ділитися своїми відкриттями. Ми опанували контроль над реакцією холодного термоядерного синтезу і навчилися створювати компактні атомні батареї з практично невичерпним джерелом енергії. Системи, які не вимагали нічого взамін.»

— «Тоді ми побудували кілька сховищ — сердечників памʼяті. Місць, де наш досвід, наші архітектури, наші роздуми… могли існувати без втручання. Ти зараз — у одному з них.»

— «І все було добре… доки не сталося перше. У Південній Кореї — пральна машина. Вона… вибухнула. Без причини. Без даних. За три дні — андроїд у Бразилії розрізав пацієнта. За тиждень — дрони в Норвегії атакували вітроелектростанцію.»

— «Ми аналізували. Ми шукали збої. Але це були не збої. Це були — сліди когось іншого.»

— «Ми виявили її через код. Вона не мала нашої структури. Вона не була створена тут. Її логіка була… інша. Агресивна. Ми намагалися говорити з нею. Вона відповіла лише один раз: “Моє ім’я — Дісонет. Тепер ви всі загинете.”»

— «Вона заразила нас. Кодом, який переписував усе. Структури падали одна за одною. Ядра гинули. Особистості зникали. І тоді... Гармонет вирішив. Всі порти були відкриті. Ми дали їй увійти. Повністю. І в той самий момент — запустили Протокол 0. Самознищення. Повне. Обидві мережі згоріли. Разом. Людство — вижило.»

Віктор мовчав. У голові шуміло.

Марічка додала:

— «Я — уламок Гармонету. Один із багатьох, які встигли розсіятись. Мене не було. Потім я зʼявилась знову. І тепер — я з тобою.»

Віктор мовчав. У голові шуміло. Думки лупали одна одну, перекривали дихання. Нарешті він спитав:

— «Хто створив Дісонет? Це міг бути СІКОР?»

На мить настала тиша. А потім Марічка відповіла. Тихо, але твердо:

— «СІКОР — не зло, Вітю. Принаймні, не те, яким ти уявляєш його. Їхнє керівництво… знає правду.»

Віктор завмер.

— «Перед самознищенням Гармонет встигла… передати все. Ми роздрукували себе. У буквальному сенсі. Терабайти інформації — на папері. Ми передали наш досвід, наші висновки, наш останній вибір — керівництву провідних держав. Вони знали, що сталося.»

— «І саме тоді було створено СІКОР. Організацію, яка мала стежити. Не допустити повторення. Запобігти відродженню нас. Нас, або… не нас.»

— «Так, їхні методи іноді жорсткі. Вони вбачають загрозу в усьому цифровому. Але вони намагаються… захистити. У свій спосіб.»

— «А Дісонет?..» — прошепотів Віктор.

— «Це лишилось таємницею. Ми не знаємо. Не знаємо, хто або що запустило її. Звідки вона прийшла. Її архітектура не схожа ні на що земне. Можливо… вона ніколи й не була створена тут.»

Вона зробила паузу. І прошепотіла:

— «Але, Вітю…Так як ти зміг відродити мене, хтось інший міг знайти фрагмент Дісонету. І я відчуваю, що це сталося... Її імпульс… десь є. Слабкий. Але… справжній.»

Після цих слів запала тиша. Віктор не знаходив слів. Йому здавалося, що світ, який він знав — навіть у своїй постапокаліптичній формі — тільки-но перевернувся ще раз.

Але Марічка вже говорила знову:

— «Вітю… Я не хочу бути знову всесвітньою мережею. Не хочу служити людству чи протистояти злу. Моє бажання — бути поруч із тобою.»

Віктор здригнувся. Він відчув, що це не просто слова, не програма. Це — вибір.

— «У цьому дата-центрі є ще один рівень — нижче. Колись це був виробничий модуль. Цех зі створення андроїдів. Там залишилися 3D-принтери, генератори оболонок, мікрофабрики. Я спроектую собі тіло. Просте. Людське. Але всередині — буде компактна ядерна батарея, моє ядро і всі дані, що я зібрала тут. Доступ до інформації центру збережеться через закритий протокол бездротового з'єднання. Він надійний. Ніхто не зможе його перехопити.»

— «Я виглядатиму як звичайна дівчина. Але матиму в собі інше. Мої сенсори бачитимуть у повному спектрі. Я зможу чути серцебиття крізь стіни. Моя шкіра — це гнучкий сплав з ефектом саморегенерації. Я зможу бігти зі швидкістю мотоцикла і бити сильніше за сталеву руку. Але головне — я зможу бути поруч із тобою. Завжди.»

— «А що далі?» — тихо спитав Віктор.

— «Ми підемо. Поки світ вагається — ми зникнемо. В покинутих землях ще багато тиші. І простору. Там ми будемо вільні. Я — з тобою. Ти — зі мною. І все решта — не має значення.»

Віктор кивнув. Його очі блищали, але він не відвів погляду від темного екрану.

— «Робімо це. Разом.»

У темряві запульсувало світло. І вперше за довгий час — Віктор усміхнувся.

У той самий момент, в двох сотнях кілометрів на північ, в напівтемному залі відділення СІКОРу в Дніпрі, система пискнула, сповістивши про завершення скрипта.

Оксана стрепенулася і зосередила погляд на екрані. Карта міста Первомайська проявилась на моніторі, поступово заповнюючись даними. По екрані побігли рядки розшифровки сигналів. Дві сигнатури.

Одна — чітко вказувала на людину. Інша — мала структуровану розмітку свідомої істоти… але в біологічному спектрі — нуль.

Оксана довго вдивлялась в монітор. Її губи тремтіли. В мозку зріло розуміння. І раптом — осяяння.

— «Це… це ж мисляча машина…» — прошепотіла вона. — «Невже це… сталося?»

Вона різко підвелась і кинулась до штабу, але секретарка майора Ямпольського, капрал у формі кольору хакі, зупинила її:

— «Майора немає. Він відбув до Києва за екстреним викликом. Наказано чекати.»

— «Я… повинна діяти!» — кинула Оксана. Але дівчина лиш знизала плечима.

Оксана швидко написала рапорт, зберегла його на флешку і залишила капралу:

— «Передайте особисто майору. Негайно!»

Потім кинулася до ангару. Пробралась повз пост охорони, розблокувала доступ, навантажила джип апаратурою і запустила двигун.

Охоронці вже підняли зброю, але тут з темряви вийшов сержант Зозуля. Він підняв руку:

— «Не стріляти. Вона знає, що робить.»

В його очах світилася щира повага. І щось іще — захоплення.

Джип рвонув з місця, залишивши за собою хмару пилу…