Неонове серце

Космос розкривався безмежною глибиною. Тут панувала тиша, чиста й кришталево прозора, мов подих вічності. Гігантські зорі повільно пульсували вдалині, кидаючи в порожнечу хвилі світла, немов удари невидимого серця. Планети, укриті кригою чи вогнем, кружляли у своїх орбітах, сповнені таємниць, яких ніхто вже не відкриє.

Сріблясті туманності розтікалися кольорами веселки — сині й рожеві хмари сяяли, немов розсипані фарби творця, що колись писав ці світи. Комети, немов мандрівники, пролітали крізь темряву, розкидаючи за собою блискучі хвости, які тягнулися на тисячі кілометрів і зникали в ніщо.

Серед цієї величі летіли дві іскри світла. Дві енергії, дві душі, що народилися з людської любові й трагедії, тепер вільні від тіл і часу. Вони мчали поруч, немов дві зорі-близнюки, які вирвалися з гравітаційних пут, щоб зустрітися у власному танці.

Вони торкалися одна одної сяйвом, спліталися у химерні візерунки, то наближаючись, то віддаляючись. Їхній танець був схожий на подихи полум’я у вітрі: м’який, ніжний, але водночас сповнений внутрішньої сили. Візерунки з їхнього сяйва залишали в темряві золоті хвилі, що ще довго світилися після кожного дотику.

— Кохаю тебе, Марічко… — пролунало у сяйві, мов шепіт, що відлунював крізь зоряні поля.

— І я тебе, Вітю… — відповіла друга іскра, вплітаючись у першу ще тісніше.

Вони кружляли довкола один одного, наче дві комети, що зустрілися в безкраїй темряві. Їхній танець розгортався все ширше, і звучав піснею вічного кохання:

Коли між голосами згасне світло далі —

знайди мене по шепоту неонової сталі.

Я — твоя зірочка, що в темряві тремтить,

і кіберсерденько, що в ритмі з тобою біжить.

Скажи: «неонова зірочка» — і я уже поруч,

доторкнусь тишею — тривоги зникнуть скоро.

Скажи: «кіберсерденько» — і лінії з’єднаю,

тебе крізь бурі й час до себе пригортаю.

Поки пульсує світ і дані течуть рікою —

я твоя Марічка. Завжди. Назавжди. З тобою

Тепер, здавалося, що сам Всесвіт слухає й дивиться на них.

Вони летіли далі, крізь зоряні кластери, між сплячими чорними дірами й спалахи наднових, розчиняючись у нескінченності. І здавалося, що саме небо світилася трохи яскравіше, бо в його глибині жила любов — їхня любов, що тепер стала частиною вічності.

А десь на Землі, далеко від тиші космосу, на березі річки сиділа жінка. Вона була прекрасна, але її біляве волосся вкрила сітка сивини, а навколо очей і вуст пролягли глибокі зморшки скорботи. Вона дивилася у темну воду, де течія несла пожухле осіннє листя, і кожен рух хвиль нагадував їй про втрати.

У її погляді була втома, біль і тиша. Але раптом — легкий поштовх під серцем. Потім ще, і ще.. Жінка на мить завмерла, а потім лице її осяяла посмішка, тиха й ніжна. Вона поклала руку на живіт і довго дивилася вдалечінь, смарагдовими очима, затуманеними від сліз, але вже теплими, сповненими нового сенсу.

І світ раптом став трохи світлішим…