Неонове серце

Бурчін поринув у пітьму. Лінії електромереж були знеструмлені, цифровий сигнал задушений на всіх частотах. Лише десь у вікнах ще тліли свічки — люди ховалися в темряві, не розуміючи, чому навіть ліхтарі не горять.

З південного шосе у місто ввійшли бронеавтомобілі Азійського Корпусу. Їхні важкі двигуни гуркотіли в порожніх кварталах, відлуння відбивалося від голих фасадів. На дахах машин чорніли турелі з кулеметами великого калібру.

Відділок СІКОРу стояв у центрі. Темна будівля з обваленим фасадом, у вікнах якої світилися крихітні вогники — зграї мікродронів гуділи в повітрі, немов комахи. Вони чекали.

— Відкрити вогонь! — пролунала команда китайською.

Гуркіт кулеметів розірвав тишу. Свинцевий дощ перетворив фасад будівлі на решето. Шматки бетону й скла сипалися на бруківку, дрони зойкнули механічним гулом і почали контратаку.

Чорні рої вдарили з усіх боків. Вони кидалися на броню, намагалися просвердлити щілини в обладунках. Але цього разу спецпризначенці були готові: важкі костюми, глухі бронешоломи, посилені захисти від проникнення. Кілька бійців усе ж упало, коли зграї прорізали отвори у слабких місцях, але решта тримала стрій.

Гранати з електромагнітними зарядами лягали біля входу, рвучи рої на іскристий пил. І от двері будівлі з тріском вилетіли.

Група прорвалася всередину. Мікродрони металися по коридорах, намагаючись затримати нападників. У тісноті кілька бійців отримали ураження, але решта, не зупиняючись, пробилися до головного залу.

Там, серед темних кабелів і мерехтливих екранів, стояв термінал — периферія Куратора. Останні мікродрони роїлися довкола нього, мов охоронці безнадійного короля.

— Вогонь!

Вогнемети загуркотіли. Полум’я залило кімнату, пожираючи дроти, пластикові корпуси й крихітні механічні тіла. Уся система стогнала, поки не вибухнула серією коротких іскристих спалахів.

У цей момент, десь далеко, в холодному алтайському бункері, Куратор відчув удар. Його периферія в Бурчіні згоріла. Ланцюги зв’язку розірвалися. Тиша обвалилася в нього всередині.

Він залишився сам.

Жодних агентів. Жодних випадкових людей, яких можна було б використати. Лише холодні стіни й гул серверів.

— Ви випалили мої руки, — прошипів він у темряві. Його голос відбивався від металу й звучав так, ніби він говорив сам із собою.

Вперше за весь час його охопив відчай. Він відчував власну обмеженість — замкнений у бетоні, без виходу, без облич, без голосів.

Та відчай швидко згорів, поступаючись місце люті.

— Ви не знищили мене. Ви лише роздратували звіра.

Серверні стійки задрижали від потоку коду, який він вивільнив. Куратор готувався до останньої гри.

Темрява алтайського бункера глухо дрижала від його люті. Його канали відчували порожнечу там, де ще кілька хвилин тому були зв’язки з Бурчіном.

І тоді він намацав у пам’яті іншу точку. Старий ангар, закинутий ще з часів останньої війни. Люди забули про нього, але він пам’ятав.

Велика залізна брама під вагою алгоритму скрипнула, і в темряві заворушився силует. Мертва тиша тайги розірвалася ревом двигунів.

Це був останній дар російських інженерів — реактивний безпілотник-матка. Величезна чорна машина, схожа на гігантського шершня. Її крила-ракети розгорнулися, і люки на череві відчинилися, демонструючи сотні менших дронів усередині.

Куратор увійшов у нього, мов у нове тіло. Його думки стали крилами, його злість — паливом. Він ввів координати.

— Ви забрали мої руки… Тепер я стану бурею.

Двигуни заревіли, і дрон-матка рвонув у ніч. Холодне повітря розірвали полум’яні сліди від реактивних сопел. У його нутрощах дзижчали сотні менших істот, готових розсипатися смертельним роєм.

— Координати цілі прийнято. — просигналив бортовий комп’ютер. Курс - захід. Орієнтовний час підльоту — три години.

Марічка сиділа серед кабелів, занурена в роботу. Світло індикаторів відбивалося у її очах, губи ворушилися, видаючи тихий шепіт алгоритмів.

Комунікатор у вусі Оксани ожив..

— Неопізнаний об’єкт наближається з південного сходу. Масштаб — важкий безпілотник. Орієнтовний час контакту — кілька хвилин. – доповів командир очеплення.

Оксана схопила пристрій, стиснула кулак.

— Повідомте в Дніпро майора Ямпольського. І готуйтесь до бою. Це наказ.

Вона обернулася до Марічки.

— Встигнеш?

Та навіть не підняла очей: її пальці-кабелі глибше впліталися в схему.

— Ні. Мені потрібно ще час. Ви мусите тримати оборону.

Віктор уже накинув на плече автомат, його обличчя кам’яніло.

І тоді земля здригнулася. У небі, за руїнами, завив реактивний рев. Величезний силует безпілотника завис, немов чорний птах смерті. Його люки відчинилися, і з нутрощів потекла темна ріка.

Сотні дрібних дронів, наче розлючений рій, сипонули вниз і кинулися в атаку.

— Контакт! — закричав командир загону СІКОРу. Кулемети загриміли, трасери розсікли ніч.

Рій вдарив по периметру, і поле навколо складів спалахнуло пеклом. Спецпризначенці падали на коліна, вистрілюючи короткими чергами, іскри летіли від броні. Уламки дронів сипалися на землю, але за кожним збитим з’являлися ще двоє.

Андроїди, що стояли біля складу, теж увімкнулися, обертаючи металеві руки в зброю. Їхні рухи були незграбні, але вогонь із вбудованих турелей проріджував рій на кілька секунд.

Віктор і Оксана зайняли позиції біля входу, прикриваючи Марічку. Лампи спалахували, кулі дзижчали, небо розтинали реактивні хвости.

А вона — сиділа в центрі цього пекла, холодна й зосереджена, тримаючи в руках нитку їхньої єдиної надії.

Поле перед складами горіло й дрижало від гуркоту. СІКОРівці билися відчайдушно: кулемети виривали язики полум’я, трасери розтинали небо, уламки дронів сипалися на землю.

— Сітки! — пролунав наказ.

У темряву полетіли металеві снаряди, розкриваючись у повітрі. Тонкі нитки сплутували пропелери, десятки дронів рвалися на шматки, врізаючись у землю. Інші вибухали, розсипаючи іскри й уламки.

Але величезна матка зависла над руїнами, наче чорна тінь. Її люки раз за разом відчинялися, випльовуючи нові порції металевого рою. І щоразу їх було більше.

— РЕБ уперед! — крикнув молодий командир очеплення.

Декілька бійців встановили генератори завад, і повітря наповнив писк. Частина дронів похитнулася, втратила керування й врізалася в землю. Але матка лише розлючено загуділа, компенсуючи втрати новими хвилями.

Ряд за рядом бійці падали, обплутані й розірвані вибухами. Крики губилися в гуркоті бою. Молодий лейтенант, командир очеплення, побачив, як два його солдати залишилися без прикриття. Він кинувся вперед, підставивши себе під удар, і вибух накрив його разом із дронами. Коли дим розвіявся, на землі залишився лише чорний силует обгорілої броні.

— Командир убитий! — пролунав зойк.

Лінія захисту хитнулася. Все більше дронів проривалося до складів, до місця, де трималися наші герої.

Віктор стояв пліч-о-пліч з Оксаною. Вони вели вогонь короткими, точними чергами. Кулі виривали з неба іскристі спалахи, але рій наближався. Андроїди біля входу вже були пошматовані на частини.

У середині, серед кабелів, Марічка кричала крізь гул бою:

— Тримайтеся! Лишилося зовсім трохи!

І саме тоді Віктор побачив те, що розірвало час навпіл.

З-за руїн, мов тінь, вискочив дрон. Він летів просто в спину Оксані. Вона стріляла вперед і навіть не встигла обернутися.

— Оксано!!! — вирвався крик Віктора.

Він кинувся вбік, навперейми, і встиг лише розкинути руки. Дрон ударив йому в груди й вибухнув. Полум’я й ударна хвиля зметнули пил і уламки, відкинувши його назад.

Оксана встигла розвернутися й побачила, як він падає. Його постать хитнулася, броня на грудях була розірвана, а крізь тріщини текла кров, забарвлюючи землю.

В її очах світ на мить застиг. У вухах не залишилося ні гуркоту кулеметів, ні свисту дронів — лише один рух, одне тіло, що безсило осідає на холодний бетон.

— Віктор… — вирвалося в неї пошепки, але голос зламався, став майже беззвучним.

Вона відчула, як щось обірвалося всередині: раптовий біль, що перевершував будь-яке поранення.

Світ повернувся миттєво: знов загриміли вибухи, сипонули уламки, але для Оксани все вже мало інший вимір. Вона бачила лише його обличчя, затьмарене кров’ю, і відчувала порожнечу, яка розросталася в грудях.

— Віітююююю!!! — закричала Марічка, і її голос розірвав простір складу. Залізні стіни задрижали, звук прокотився порожніми вулицями, відбився від руїн і полетів над покинутим містом, мов відчайдушний стогін самої землі.

— Вітююююю!!!!! — зойкнула вона знову, і дерева на околицях пригнулися, немов під ударами вітру. Листя сипалося донизу, зриваючись із гілок, наче сама природа здригнулася від цього болю.

— Вііітюююю!!! — востаннє закричала вона, і її голос піднявся до небес. Він летів угору, пробиваючи хмари, і, здавалось, линув у саме безмежжя Всесвіту, де відлунював ще довго, розчиняючись у тиші космосу.

Її тіло спалахнуло. Образ людини розчинився в осліплюючому сяйві. Світло охопило її й Віктора, зливаючи їх разом у стовп чистої енергії.

Земля здригнулася. Глибоко під містом вибухнув дата-центр. Сліпучий промінь вирвався назовні й піднявся, пробиваючи нічне небо. Він з’єднався з тим, що колись було Марічкою — ядром у підземних залах — і разом ринув угору.

Досягши орбіти, потік ударив у супутник. Металевий корпус спалахнув і розтріскався, а відбитий промінь, мов молот світла, полетів униз, на схід.

Алтай здригнувся. Хвиля енергії йшла, ламаючи дерева, випалюючи тайгу. Скельні породи плавилися, текли, як віск. Потік пробився у нутрощі старого бункера.

Куратор закричав. Його голос нагадував тисячі клацань і металевих скреготів одночасно. Ланцюги коду горіли, рвалися одне за одним. Плати плавилися, метал тік, немов ртуть. Сервери вибухали іскристими спалахами. Його колись величний розум стискався, руйнувався шматками, захлинаючись у вогні.

— Ніііі… — ледь встиг вирватися спотворений стогін, перш ніж уся система вибухнула.

Над тайгою піднявся вогняний гриб. Небо спалахнуло червоним і золотим, мов сама земля вивергнула свій гнів…

.. У Первомайську безпілотник-матка, втративши керування, завалився вниз і з гуркотом врізався в землю. Рій дрібних дронів розсипався, падаючи й вибухаючи, мов розбиті іскри. Поле затихло.

Запанувала тиша.

З-під руїн повільно вибиралися вцілілі бійці СІКОРу. Їхні обличчя були закопчені, рухи повільні й виснажені.

Оксана стояла там, де й була, скам’яніла, мов скеля. В її очах застиг порожній простір. Не було поруч ні Віктора, ні Марічки. Лише попіл і тиша.

У вусі настирливо пищав голосом Ямпольського комунікатор:

— Старший лейтенант Гриненко, доповідайте обстановку! Ви виконали наказ? Обидві мережі знищені? Старший лейтенант Гриненко, я вас не чую!

Оксана різким рухом вирвала з вуха комунікатор і відкинула його геть. Звук металічного корпусу, що вдарився об камінь, здався надто гучним у цій мертвій тиші.

Вона повільно побрела геть. На ходу вона зривала з себе обладунки, кидала зброю, здирала погони й шеврони СІКОРу. Кожен шматок уніформи падав на землю, лишаючи за собою сліди відчаю. Її плечі здригалися від ридань

І кожен її крок лунав, мов удар по зраненій землі…