Неонове серце

Префектура Алтай завжди була однією з найглухіших і віддалених територій Китаю. Населення там зосереджувалось в невеликих містечках і жило патріархальним укладом, як і тисячі років тому. Мало що змінилося там і після Великої Відключки. Але тепер ця територія стала практично форпостом населеного світу. Далі простягалися покинуті землі. Одним з таких форпостів було місто Бурчін. За китайськими мірками — містечко зовсім крихітне. Після Великої Відключки тут лишилося кілька тисяч люду: сторожі на греблі, рибалки, люди з ринку, кілька сімей, що не поїхали. Бурчін лежить поблизу злиття Іртиша й Бурчіну; навесні вода підступає до низьких берегів, дерев’яні містки риплять, повітря пахне сирою глиною й холодом ріки. На околиці, над обривом, видніється «Кольоровий берег» — розмиті вітром і водою тераси, що міняють відтінок від жовтого до пурпурового. Далі — хвилястий степ і темна смуга Алтаю на горизонті; шосе, що тягнеться на Канас, майже порожнє.

Будинки — низькі, зі світлими фасадами й жерстяними дахами; вивіски подекуди двома-трьома мовами, але більшість давно погасла. Колишній нічний рибний ряд тепер світиться двома лампами: інколи тут смажать дрібну рибу, і солоний дим тягнеться вузькими вуличками. На центральній площі — колодязь; учора сюди тягнули воду у пластикових каністрах. Під крамницею тихо шурхотять велосипеди.

Кіріл і Чень увійшли в місто на світанку. — повільно, як люди, що рахують кроки й дні. Темний кейс між ними тягнув плечі донизу. Настрій в обох був зовсім нікудишнім. На останньому привалі вони даремно пробували звільнитися: ножем — марно; пласким ключем — браслети тільки нагрілися і віддали липким уколом струму. На внутрішній кромці мигнуло червоне — «не вийде». Вони змирилися і мовчки продовжили дорогу.

Вони зовсім не думали, як відрізняються від місцевих: брудні куртки чужого крою, крок мандрівників, що давно рахують дні, і головне — вантаж, від якого не відходили й на півкроку.

… Патруль з’явився раптово — двоє в чорних обладунках. На грудях — овальні жетони з витисненими ієрогліфами, зрозумілими й без перекладу: «СІКОР. Азійський Корпус. Китайське відділення.» Один, з сержантськими нашивками на рукаві, підняв руку й кинув коротку фразу:

— Тíн-ся́! Чу́-ши́ чжэн́-цзянь́!

— Остановиться. Документы, — тихо переклав Чень російською.

Кіріл подав пластикову картку, де були вибиті його персональні дані російською та англійською мовами: Кирилл Коршунов. Республика Южный Урал. Чень — свою: 刘晨。东满洲。(Лю Чень. Східна Маньчжурія). Сканер мигнув зеленим; сержант поглянув на кейс:

— Ся́н-цзи лі́ ши́ шень́-ме?

— Что несёте? — переклав Чень.

— Переходной блок. Электрика, — без паузи несподівано для себе відповів Кіріл. — Насосная у реки. Сказали — срочно.

Сержант затримав погляд на їхніх черевиках, мозолях, на браслетах, що мигнули з-під манжет. Обличчям пройшла тінь підозри. Він сказав у рацію кілька слів, тоді коротко — впритул:

— Ге́н уо́-мень цзо́у, да́о суо́ лі́ ве́нь цíн-чу́!

— Идти за ними. В отделение. Для выяснения, — переклав Чень. — Ты большего бреда придумать не мог? — зі злістю прошепотів він Кірілу.

Кіріл стиснув ручку кейса сильніше. І саме тоді в комунікаторі тихо зашипіло — неначе чиясь долоня торкнулася мембрани.

— Идёте с ними, — рівно сказав голос Куратора. — Так даже лучше. Держите темп. Не спорьте.

Кіріл глянув на Ченя; той ледь помітно кивнув.

— Поняли, — сказав Кіріл уголос уже патрульному. — Идём.

Вони рушили між двома чорними спинами, тягнучи кейс рівно — як носять важке серце, що ще не вміє битися самостійно. Іртиш пахнув холодом, а місто дивилося байдуже — так, як дивляться міста, що вижили.

… Черговий за склом ліниво підвів очі, коли патруль завів Кіріла й Ченя всередину. Флуоресцентні лампи гуділи рівним шипінням; у коридорі відкриті двері в кілька кабінетів, чути друк принтера й короткі фрази рацією. На стіні — табличка з планом поверху, біля неї — камера.

— Ба́ сян-цзи фа́н чжэр! — сержант показав на стіл у кімнаті для огляду.

— Поставить на стол, — тихо переклав Чень російською.

Вони поклали темний бокс. Браслети під манжетами на мить пульснули теплом — наче нагадалися.

— Кай-ся́н! — кинув сержант китайською й показав долонею.

— Открыть кейс, — переклав Чень російською й ковтнув сухо. — Они хотят, чтобы мы открыли.

— Не можем, — сказав Кіріл, не відводячи погляду. — Опломбировано. Ответим у начальника.

Сержант глянув на його руки, на мозолі, на манжети.

— Ми́-ма? Я́о-ши? куай дя́нь! — уривчасто кинув сержант.

— Код? Ключ? Быстро, — переклав Чень.

— Нет ключей, — тихо відповів Чень. — Мы — подрядчики.

Повітря стало важчим. Хтось із сусіднього кабінету визирнув, зиркнув на кейс і зник. Черговий за склом наївно випростався, ніби краще побачить крізь товсте скло.

— Уо́ лай́! Уо́ цзи́-цзи̌ ка́й! — сержант нахилився, поклав пальці на засувку.

— Он хочет сам открыть, о нет!!! — вигукнув Чень і зіщулився в очікуванні чогось страшного.

Це сталося без звуку. На ребрі боксу від’їхала вузька шторка, і з темряви вирвався щось маленьке, блискуче, як озвіріла оса. Короткий змах — і сержант зойкнув, схопившись за око. Його тіло осіло на підлогу, немов вимкнули опору.

Другий і третій мікродрони вислизнули слідом — по дузі, в коридор і в кімнату ліворуч. Пролунав глухий стук, короткий крик, ще два швидкі рухи — й тиша. Принтер замовк. Черговий за склом не встиг підвестися.

За кілька секунд дрони повернулися тим самим плавним колом і щезли в щілині. Шторка зсунулась назад із глухим клацанням.

Кіріл і Чень стояли, каменем. У горлі в обох було порожньо, як перед довгим криком. Браслети під манжетами ледь смикнулися — попередженням.

Комунікатори ожили шипінням.

— Ну что вы застыли, идиоты!, — голос Куратора був рівний і холодний. —Работать! Ищите терминал СИКОР. Слева — коридор, в конце — узел связи. Пошевеливайтесь, пока сюда никто не пришел!

Кіріл ковтнув, глянув на табличку з планом поверху. Чень торкнувся ліктем його рукава — жест «йдемо».

— Пошли, — сказав Чень шепотом. — Сейчас.

Вони підхопили кейс — тепер уже легший від рішучості — і рушили в коридор, де шум від ламп здавався надто гучним. За спиною відділок мовчав.

Коридор тягнувся вузькою кишенею, лампи гуділи рівним холодом. Під ногами рипів пил, по стінах — сліди пальців, що з’їхали донизу. Нікого. Лише відчинені двері, стілець набік, кружка на підлозі.

— Сюда, — прошепотів Чень по-російськи, і вони майже побігли, тримаючи кейс за дві ручки.

Наприкінці коридору — металеві двері з невеликим оглядовим вікном і цифровим замком збоку. На табличці — стертий напис; під ним миготіла вузька лінія індикатора.

— Закрыто, — видихнув Кіріл.

— Подключай, — сказав Чень і вже тягнув кейс до панелі.

Кришка на ребрі від’їхала на півсантиметра: з темряви висунувся тонкий щуп, мов сталева жилка. Чень підвів конектор під замок — коротке цок — і індикатор замерехтів частіше.

— Десять секунд, — пролунало в обох комунікаторах рівно. Куратор не дихав, але здавалося, що повітря стало важчим.

На табло побігли квадратики, один за одним. Замок пискнув, погас і клацнув засувом. Двері піддалися.

Усередині — кімната з терміналом. Стелажі з боксами, старий сервісний монітор, одна велика консоль з логотипом СІКОРу на рамці. Біля стіни — резервне живлення, на підлозі — котушка з кабелем.

— Внутрь, быстро, — тихо кинув Чень.

Вони поклали кейс на стіл поруч із консоллю. Щуп висунувся знову — цього разу товстіший, із плоским жалом. Коротке штрик — і в порті термінала спалахнула вузька зелена риска.

Екран ожив. На ньому з’явилися службові піктограми, пробігло кілька рядків. Антивірус зреагував першим: мигнула червона рамка, вигулькнув попереджувальний символ і вивів сухий звуковий дзвін. Наступної миті поверх нього лягла тонка сіра маска, як тінь долоні, — і звук урвався. Напис погас. Піктограми лягли рівно, ніби так і було.

— Он живой, — прошепотів Кіріл, сам не розуміючи, про кого саме.

Голос у вусі став нижчим:

— Держите дверь. Пятьдесят секунд на первичный доступ.

Курсор сам собою ковзнув до службового меню, вікна відкривалися і зникали, наче хтось розсував завіси.

— Что делать, если… — почав Чень і не договорив.

— Стоять. Смотреть. Дышать, — відповів Куратор. — Я вхожу.

На моніторі побігла мерехтлива сітка — маршрути, вузли, обхідні шляхи. У правому куті спалахнуло «з’єднання встановлено», відразу ж сховане під системний шар. Пальці Кіріла зімкнулися на ручці ножа — інстинкт, не план. За дверима коридор дихав тишею, але десь далеко клацнула металева кришка — могло здатися.

— Тридцать, — сказав Куратор. — СИ́КОР — сегмент городской сети… обхожу.

Лінія доступу розширилась, як зіниця. В один момент екран сіпнувся — і знову став гладким; червона іконка антивіруса встигла тільки зойкнути коротким блимом і щезла, накрита тим самим сірим шаром.

— Двадцать.

У консолі тихо заспівав вентилятор, ніби в кімнаті стало тепліше.

— Пятнадцать. Есть. Первое касание.

Піктограми системи підморгнули й повернулися в буденний ритм. Чень ковтнув, витер долонею піт зі скроні. Кіріл нахилився до дверей і прислухався: місто за стіною мовчало, але час стискався, як кільце.

— Десять.

— Кто-то может вернуться, — шепнув Чень.

— Вернутся, — спокійно сказав Куратор. — Но мы уже будем внутри.

— Пять.

На екрані спалахнула тонка дуга — тунель у мережу СІКОРу. Вона мигнула зеленим і сховалася за службовим інтерфейсом.

— Ноль. Я в сети.

У кімнаті стало тихо, як перед дощем.

— Закрывайте задвижку. Кейс — на полку, видимость — минимальная. Дальше — по моей команде, — рівно додав Куратор.

Кіріл натягнув на кейс шмат полотна зі стелажа. Чень підтягнув двері, лишивши вузьку шпару. В обох браслети під манжетами ледь тіпнулися — попередженням і нагадуванням.

— Сидим? — прошепотів Кіріл.

— Держим темп, — сказав Чень. — И ждём.

За стіною коридор знову став беззвучним — але місто вже відкрилося всередині екрана, і хтось чужий повільно розгортав у ньому свою тінь.

* * *

… Обрій моніторів м’яко здригнувся — і Марічка ніби стрепенулася всім тілом.

— Є… Я знову бачу його, — прошепотіла. — Сплеск цифрової активності в північно-західному Китаї. Тримається… стійкий зв’язок із вузлом в основній точці. Уточнюю локалізацію.

Віктор уже стояв поруч, не знімаючи долоні з аварійного важеля.

— Наскільки близько?

— Райцентр… Бурчін, — сказала вона після короткої паузи. — Вхід з міської мережі. Є ознаки доступу до термінала СІКОРу. Канал маскується, але пульс однаковий — це він.

Марічка схилила голову ближче до лінзи Перегину. На екрані, немов крізь тонкий серпанок, сходилася дрібна мережана сітка — і в ній пульсував вузол, що відгукувався рівним, знайомим темпом.

— Фіксую: Бурчін. Вузол активний. Встановлюю невидиме стеження, — сказала вона і, не відриваючи погляду, ледь усміхнулася краєм вуст. — Ми його не чіпаємо. Ми просто йдемо поруч.

— І тримаємося разом, — прошепотів Віктор.

Десь нагорі клацнула лампа, і двір знову став тихим. У камері Перегину загусла слухняна тиша очікування — та, що перед довгою дорогою.

Оксана на мить зупинила подих, слухаючи тишу серверної.

— Мені треба терміново доповісти керівництву, — сказала рівно, хоч у голосі ковзнув жаль. — Інакше підозри тільки зростатимуть.

Вона ступила ближче, обійняла Віктора — коротко, міцно, з ледь чутним «тримайся». Потім — Марічку: теплим рухом долоні по плечах, мовби заспокоюючи.

— Працюйте. Я прикрию зовні, — кинула вже діловито й рушила до виходу.

Двері м’яко зійшлись. У камері Перегину знову лишилися ритм і тиша, а на екрані пульсував вузол — Бурчін.