Петро Гузiк "Дієта Дракули"

Дощ, що раптово зарядив посеред дня, перетворив сніг під ногами на огидну сіро-коричневу кашу. Мороз, який ще вчора чесно виконував свою роботу, тримаючи стабільні мінус п’ятнадцять, раптом здав позиції й скотився до жалюгідних мінус п’яти. Кучугури розтанули, змішавшись із землею, недопалками та собачим лайном у смердючу юшку, яку чомусь називають зимою.

Повільно човгаючи крізь крижану багнюку набережною, плентався чоловік. За ним тягнувся густий шлейф давно немитого тіла, аміачного смороду сечі та дешевого алкоголю.

Бомж Льошка, для друзів просто Здихля, поправив лямки старого рюкзака і голосно перднув, і поправив рюкзак на спині. Колись той був яскраво-рожевим і прикрашений усміхненою Барбі, але тепер лялька скидалася на ветерана ядерної війни. Рюкзак був набитий порожніми пляшками, що дзвеніли, мов церковні дзвони для алкоголіків. Мружачись від холодних поривів, Льошка кинув погляд на готель неподалік. Над входом світився електронний годинник.

23:00

Швидкими затяжками він докурив недопалок, підняв пакет із алюмінієвими бляшанками й пошкандибав до свого лігва. Треба було встигнути до комендантської години. Бо якщо нарватися на нічний патруль...

У найкращому випадку дадуть копняка під сраку. У звичайному — відгамселять так, що потім тиждень здаватиметься, ніби тебе переїхав трамвай. А в найгіршому...знову примусить жерти лайно на камеру.

— Ну його нахуй... — прохрипів він і прискорив крок.

Порожні пляшки ритмічно дзенькали за спиною, ніби якийсь дуже бідний духовий оркестр супроводжував його останню прогулянку.

Лігвом йому слугував підвал покинутої недобудови. Романтики сказали б: індустріальні руїни, архітектори — незавершений об’єкт, міська влада — неіснуюча проблема. Але для Льошки це був дім. З того часу, як рік тому його вигнали із «сім’ї», він жив сам. Інші безхатьки контактували з ним лише в крайньому разі. На територію колишніх товаришів йому дорога була закрита. Могли й голову відрізати.

Здихля не шкодував і навпаки пишався своїм вигнанням. Той факт, що інші бомжі переходили на інший бік вулиці, щойно бачили його, неабияк тішив самолюбство. Не кожен може стати легендою серед людей, яким уже давно плювати на все.

Попереду вже чорнів силует колеса огляду, схожого на гігантський скелет, залишений помирати посеред парку. Біля нього й височіла його недобудова.

Ну не лише його. Час від часу сюди приходили інші бездомні — хтось переночувати, хтось посрати, вколотися чи потрахатись. Але підвал залишався виключно територією Здихлі. Його маленьким смердючим королівством.

Перейшовши дорогу, Льошка вже майже минув парк, коли раптом завмер.

На парковій стоянці стояло дороге авто. Поряд, на лавці, сидів чоловік років сорока. Сам. Він повільно пив вино просто з пляшки. Біля його ніг уже лежав один порожній «боєць». Друга пляшка впевнено наближалася до такого ж почесного звання. Третя терпляче чекала своєї черги.

В ту ж секунду в роті пересохло, Здихля жадібно облизав язиком губи. Дивуючись власній сміливості, він поставив пакет із бляшанками біля кущів і круто змінив маршрут.

У світлі самотнього ліхтаря, що жовтим наривом прорізав нічну темряву, Льошка нарешті зміг розгледіти незнайомця.

Чоловік був одягнений у важку, довгу шубу з вовчого хутра попелясто-сірого кольору, що сягала самих кісточок. Вона була недбало розстебнута на грудях, відкриваючи погляду білосніжну шовкову сорочку. Незнайомцю на вигляд було від тридцяти до сорока років — той самий вік, коли чоловіча краса набуває небезпечної зрілості. Його густе, смолянисто-чорне волосся спадало важкими хвилями до плечей, а біля скронь його ледь помітно торкнулася благородна срібляста сивина, схожа на іній. Обличчя вражало бездоганними аристократичними рисами: тонкий, прямий ніс, чітко окреслені вилиці та неприродно бліда, майже порцелянова шкіра, що ніби світилася зсередини. Але найстрашнішими й водночас найпрекраснішими були його очі — глибокі, як бездонні колодязі, абсолютно чорні, без жодного натяку на білок чи зіницю. Вони затягували в себе, мов чорні діри.

— Агов, друже, — прохрипів Здихля, переминаючись із ноги на ногу від нетерпіння, — не поділишся? Цілий день ні краплі в роті не мав.

Всередині Льошки палало справжнє пекло. Жага алкоголю вже давно перестала бути просто бажанням випити — вона перетворилася на ненаситного монстра, який висушував його зсередини. Труби не просто горіли, вони плавилися. Кожна клітина його тіла благала про рятівну вологу, шлунок стискався від спазмів, а в роті панувала така пустеля, що язик здавався шматком сухого наждачного паперу. Заради одного ковтка він був готовий продати душу, якщо вона в нього ще залишалася.

— Поділишся?.. — тихим, оксамитовим баритоном перепитав чоловік і поглянув прямо на Здихлю.

В ту ж мить Льошка забув про все на світі. Про пекучу спрагу, про недопиті пляшки та іржаві бляшанки у смітниках, про злих копів, котрі заради розваги могли нацькувати на нещасного волоцюгу службового собаку. Час зупинився. Йому здалося, що він став стороннім свідком власного нікчемного життя, яке прокручувалося перед очима, мов стара кінострічка. Це зачаровувало й лякало водночас, позбавляючи будь-якої волі.

— Ось, тримай, — промовив незнайомець і повільним, майже котячим рухом простягнув темну скляну пляшку.

Здихля схопив її тремтячими, брудними пальцями і, не відводячи загіпнозованого погляду від чорних очей, жадібно приклав шийку до губ. Замість очікуваного терпкого вина у відкритий рот волоцюги хлинув дрібний, сухий білий пісок. Він забивав ніздрі, скрипів на зубах і сухими грудками застрягав у горлі. Проте затуманений розум Льошки малював йому божественний нектар. Волоцюга не помічав обману: він лише дико, жадібно давився, кашляв і ковтав цей сухий пил, свято вірячи, що тамує спрагу.

— Дякую, пане… — прохрипів Льошка, коли пляшка спорожніла, а з його рота разом із диханням вирвалася хмарка білої куряви.

Чоловік у відповідь лише тихо, засміявся і дзвінко клацнув пальцями, знімаючи ману. Здихля безсило кинув порожню тару на бруківку. Міцне скло голосно дзенькнуло об камінь, і пляшка з гуркотом покотилася в темряву.

— Ну що ж, — пробурмотів чоловік і повільно підвівся на повний зріст.

Він важко зітхнув, ніби йшов на ешафот, підійшов упритул до безхатька і, заплющивши очі від приреченості, впився губами в його губи.

Це був поцілунок, який міг би стати кошмаром для будь-якого санітарного інспектора. Граф відчув усе «багатство» мікрофлори Льошки: шершаву коросту, дрібні вологі виразки та тріщини, з яких сочився застарілий гній. Подих Здихлі бив у ніс таким букетом деструкції, де нотки помиїв витончено перепліталися з ароматом тижневого перегару та гнилих зубів. Це нагадувало спробу поцілувати сміттєвий бак, який забули вивезти в розпал спекотного літа. Смак у роті волоцюги був таким, що його не зміг би описати жоден сомельє — суміш залежалого бруду, дешевого тютюну та шлункового соку. Рот Льошки працював як безкоштовний пилосос, щоправда, з функцією викиду токсичних відходів.

Проте… проте граф Дракула — а це був саме він — не мав вибору. Перебуваючи під дією стародавнього й вкрай цинічного прокляття, він був змушений тамувати свій голод кров’ю виключно чоловічої статі. Колись це були королі, лицарі, поети, офіцери. Потім банкіри, чиновники й фабриканти.

А сьогодні...сьогодні бомж Здихля стане вишуканою вечерею для найвідомішого вампіра в історії. Той, хто наклав це прокляття, мав дуже специфічне почуття гумору.

Відсторонившись після нестерпно довгого поцілунку, граф завмер, гарячково ковтаючи повітря, яке після рота безхатька здавалося йому чистим альпійським бризом. Раптом він відчув на язиці щось тверде, гостре й абсолютно чужорідне. Це були не просто залишки сумнівної вечері Здихлі. Граф обережно поводив язиком по піднебінню й усвідомив жахливу правду — під час цього палкого обміну мікрофлорою у нього в роті опинився… гнилий, покритий чорним нальотом зуб волоцюги, який просто не витримав вампірського натиску й евакуювався зі щелепи свого власника.

Звук, із яким Дракула виплюнув цей «трофей» на бруківку, був сповнений такої щирої огиди, яку навряд чи бачив цей всесвіт за всі тисячу років. Зуб із сухим цокотом ударився об камінь і закотився у калюжу. Граф судорожно витер губи тильною стороною дорогої шкіряної рукавички.

Намагаючись повернути собі залишки аристократичної гідності, він витонченим рухом запустив руку в глибоку кишеню сірої шуби. Пальці намацали важкий брелок. Тихий, ультрасучасний «клік» сигналізації розірвав нічну тишу стоянки. На іншому кінці вулиці спалахнув двома парами неонових фар новенький, антрацитово-чорний Bentley Continental. Його відполірований до дзеркального блиску кузов на стоянці так само природно, як діамантове кольє на шиї свині. Дверцята автівки м’яко, з ледь чутним гідравлічним зітханням, прочинилися, запрошуючи всередину.

— Скидай свій рюкзак, роздягайся і сідай в машину, — карбуючи кожне слово, процідив крізь зуби граф. Його голос зараз нагадував шелест сухої криги.

— Так, володарю… — слухняно, з абсолютно порожнім поглядом загіпнозованої ляльки промовив Здихля.

Мана Дракули працювала бездоганно, випалюючи залишки власної волі нещасного. Без жодного жалю, одним рухом плечей, Льошка скинув на землю свій засмальцьований рожевий рюкзак з скарбами зібраними за цілий день важкої праці Все те, що ще п’ять хвилин тому становило весь сенс його існування, тепер здалося йому непотрібним мотлохом.

І Здихля почав роздягатися.

Це був перформанс, гідний горор-фільмів. Спочатку на землю полетіла куртка, яка за роки носіння набула консистенції та кольору залізничної шпали. За нею пішов светр, який, здавалося, тримався вкупі виключно за рахунок бруду та засохлого поту. По мірі того, як бомж позбувався своїх багатошарових обладунків, концентрація аромату в повітрі почала перевищувати всі допустимі норми Женевської конвенції. Запах немитого роками тіла, який раніше хоч якось стримувався одягом, тепер вирвався на волю хвилею подібною цунамі. Це був не просто сморід — це була щільна, майже фізично відчутна зла сила.

Графу раптово стало млосно. Його шлунок, який за століття звик до делікатної крові цнотливих графів та ніжних юнаків, зробив спробу вивернутися навиворіт. В очах на мить потемніло, а величний вампірський силует навіть злегка хитнувся. Але пекуче почуття голоду, багаторазово підсилене цим блядським, витончено-знущальним прокляттям, виявилося сильнішим за будь-який блювотний рефлекс. Тваринний інстинкт вимагав крові, навіть якщо її доведеться проціджувати крізь шар багаторічного бруду.

Льошка, залишившись у чому мати народила (хоча мати навряд чи впізнала б у цьому створенні свого сина), слухняно переступив через смердючу купу свого лахміття. Похитуючись на худих, покритих синцями від уколів героїном ногах, він підійшов до Bentley і заліз на заднє сидіння. Сліпучо-біла, м’яка шкіра салону преміум-класу вартістю в непогану квартиру під вагою брудного тіла Здихлі видала тихий скрип. На ідеальній перфорованій поверхні сидіння відразу ж залишився чіткий, маслянистий слід від лайна, але графу було вже байдуже. Вечеря була подана.

Граф сів слідом, і важкі дверцята Bentley Continental зачинилися з тим самим глухим, вакуумним звуком, з яким зачиняються кришки елітних трун. У салоні миттєво запанувала інтимна й водночас гнітюча атмосфера. Не гаючи ні секунди, Дракула хрипко дав голосову команду: «Максимальний обдув! Кондиціонер на повну потужність!». Автомобіль слухняно зашумів, намагаючись розігнати хмару аромату, яка могла б позмагатися за токсичністю з хімічною зброєю. Намагаючись не дихати носом, граф різким рухом розвернув загіпнозованого бомжа до себе і знову впився в його губи. Це було схоже на ритуал самокатування.

«Треба кінчати з цим швидше», — пульсувало в голові вампіра, доки він дрочив брудний хуй безхатька.

Відірвавшись від вкритих виразками губ, Дракула подумки звернувся до Сатани, щиро благаючи, щоб той у цей момент страшної скрути був десь поруч і тримав його за руку, а краще — просто закрив йому ніздрі. Граф оголив свої білосніжні, ідеально загострені після століть еволюції ікла, нагнувся і взяв член Льошки в рот.

Член Здихлі уособлював собою окрему екосистему. Він був покритий таким щільним шаром застарілого бруду, що нагадував гілку столітнього дуба. Коли губи графа почали смоктати його, кислий, пронизливий запах старої сперми з точністю й швидкістю професійного боксера відправив у глибокий нокаут усі смакові та нюхові рецептори вампіра. Це був удар нижче пояса для аристократичного піднебіння.

«Молю тебе, князю темряви, даруй силу твоєму рабові зробити це і не зблювати!» — промайнуло в голові Дракули, коли його язик пестив голівку яка збільшувалась в його роті.

Сам мінет був огидним до нестями. Член Льошки на дотик було в’ялим, холодним і нагадувало на смак прострочене м’ясо, яке залежалося на прилавку найдешевшого привокзального ринку. Але Дракула смоктав з таким чавканням, з яким новонароджене дитя смокче сосок матері. Голова рухалася вгору й вниз, спочатку повільно, потім дедалі швидше й швидше. Губи й язик ковзали по брудній шкірі пеніса.

До оргазму залишалися лічені секунди. Відчуваючи що бомж ось-ось кінчить, граф міцніше стиснув щелепи. Ікла увійшли в плоть члена, і гаряча, густа кров впереміш зі спермою, сильним потоком хлинула йому в горлянку. Її було так багато, що вона потекла по щоках, капаючи з губ на підборіддя, а з підборіддя — на шию. Дракула стиснув губами член і видоїв останні краплі сперми на витягнутий язик. Потім облизнувся і за допомогою вказівного пальця зібрав сперму з обличчя та шиї собі в рот. З кожним ковтком, попри всю огиду й жахливий присмак, граф відчував, як древня сила повертається в його вени. Це було таке довгоочікуване, благословенне полегшення. Пекло всередині нього почало згасати.

У цей момент глибокого сорому й тваринного задоволення граф раптом відчув дивну духовну єдність зі своєю жертвою. Він частково зрозумів Здихлю, його життєву філософію та його щоденну місію. Дракула достеменно знав це почуття — цей дикий, всепоглинаючий вогонь у грудях, який неможливо загасити жодними моральними принципами чи вишуканими манерами. Вони були двома залежними істотами на задньому сидінні Bentley. І так само, як Здихля хвилину тому був готовий жадібно ковтати пісок з пляшки, свято вірячи що це божественне вино, так і величний володар ночі, граф Дракула, підкорений цим блядським прокляттям, зараз із заплющеними очима жадібно смоктав брудний хуй бомжа.

Кулінарія — штука відносна, особливо коли ти голодний як вовк.

Наситившись і вицідивши Льошку буквально до останньої краплі, граф із важким зітханням відкинувся на м’яке шкіряне сидіння. Все було скінчено. Дракула тильною стороною долоні витер рот, розмазуючи по блідій шкірі суміш темно-бордової рідини та сперми. Поживна цінність цієї вечері була сумнівною, але ефект виявився миттєвим. Те дике вогнище голоду, яке ще десять хвилин тому випалювало нутрощі вампіра, глибоко всередині нарешті перейшло в ледь помітне, сите полум’я. Принаймні на деякий час він міг не думати про їжу.

Граф гидливо поглянув на те, що залишилося від його випадкового супутника. Льошка лежав на дорогому сидінні Bentley, мов шкіряний мішок, з якого випустили все повітря. Дракула штовхнув важкі пасажирські дверцята, які беззвучно відчинилися, впускаючи в теплий салон нічну прохолоду й сирість. Не бажаючи бруднити руки більше, ніж потрібно, він просто вперся дорогою туфлею з крокодилячої шкіри в бік небіжчика. З коротким, глухим звуком мертве, повністю знекровлене тіло Здихлі вивалилося з салону і впало прямо на мокру бруківку. Граф навіть не глянув у той бік — для нього цей чоловік виконав свою єдину й найвищу життєву місію.

Дракула грюкнув дверцятами, з полегшенням відсікаючи запах вулиці, неспішно обійшов автомобіль і сів за кермо. Граф натиснув кнопку запуску. Дванадцятициліндровий двигун Bentley прокинувся з глухим, породистим гарчанням, яке більше нагадувало сите муркотіння задоволеного хижака, ніж роботу механізму. Дракула увімкнув першу передачу, плавно натиснув на педаль газу, і розкішна автівка, м’яко рушила з місця. За кілька секунд її червоні габаритні вогні розчинилися у густому нічному тумані, що піднімався над містом.

Стоянка знову стала порожньою і тихою. Тільки на бруківці залишилася лежати безформна купа брудного одягу, старий рюкзак із порожніми пляшками та обезкровлене тіло Льошки, на губах якого назавжди застигла дивна, блаженна посмішка людини, яка перед смертю все ж випила своє найкраще «вино».

І лише байдужий, холодний місяць, котрий проглядав крізь рвану пелену хмар, залишився єдиним німим свідком цієї трагедії.

Перші промені світанку ледь торкнулися горизонту, пофарбувавши край неба в колір розбавленого журавлиного соку, коли граф саме паркував своє авто. Час невблаганно спливав. Кожна секунда зволікання загрожувала перетворити його на жменьку попелу. Дракула з силою грюкнув водійськими дверима і майже бігом, наскільки дозволяла аристократична гідність, рушив гранітними сходами до масивних дубових дверей свого величного будинку.

Але сонце не збиралося чекати. В міру того, як перше повноцінне сонячне проміння широким золотим пензлем покривало собою землю, стародавня мана Дракули, що трималася на нічній темряві, почала стрімко руйнуватися. Чари танули, мов ранковий туман. Контури реальності здригнулися, пішли дрібними брижами й безжально оголили правду.

Коротка мить — і розкішний, антрацитово-чорний Bentley Continental, який ще секунду тому вражав уяву своїми лініями, з тихим пшиком перетворився на пошарпаний життям, блідо-зелений японський гібрид Toyota Prius з тріснутим бампером і кустарно заклеєною ізострічкою фарою. А величний готичний особняк із гострими шпилями та горгульями на фасаді раптом стиснувся, зблід і постав звичайним, нічим не примітним двоповерховим будинком на околиці міста — типовим представником бюджетної забудови, що потребує капітального ремонту. Ілюзія багатства розсипалася, залишивши по собі лише сіру буденність.

Лише коли граф із гуркотом зачинив за собою важкі вхідні двері, відсікаючи смертоносне світло, і повернув засув, він нарешті зміг видихнути. Напруга останніх годин, огида від нічної «вечері», приниження від прокляття та вічний страх не встигнути до світанку важким тягарем навалилися на його плечі. Бездоганний володар ночі повільно сповз по стіні прямо на старий килимок у передпокої. Перед очима все ще стояв гнилий зуб Здихлі, а в роті досі тримався гіркий присмак сперми . Дракула закрив обличчя руками і дав волю сльозам. Він плакав тихо, навзрид, оплакуючи свою колишню велич.

Зрештою, душевні й фізичні сили повністю залишили вампіра. Знесилений емоційним шоком і важким травленням безхатькової крові, він заснув прямо на підлозі вітальні, згорнувшись калачиком у своїй вовчій шубі (яка тепер теж виглядала як старе пальто з секонд-генду).

Саме там, у купі хутра на лінолеумі, його й знайшов сусід по будинку, з яким вони разом знімали це житло — монстр Франкенштейн. Величезний, зшитий із різних шматків плоті велетень якраз повернувся після добрячої оргії в заміському бдсм-клубі «Peitsche und Penis»●. Від нього досі пахло сексом, дорогим алкоголем та гнилим тілом. Одна з рук була криво пришитою і... жіночою.

Побачивши цю картину, Франкенштейн лише важко, по-батьківськи зітхнув, від чого на його шиї ледь помітно іскрилися болти. Він обережно, намагаючись не розірвати свої власні шви, підняв тендітне тіло графа однією рукою. Зі щирим співчуттям до чужого горя, монстр відніс нещасного Дракулу до підвалу і дбайливо поклав у його затишну, оббиту дешевим поролоном домовину, закривши кришку, щоб ніякий промінь сонця не наважився потурбувати цей вистражданий вампірський сон.

●«Peitsche und Penis» — «Батіг та Член» німецькою