Петро Гузiк "Дієта Дракули"

Поки морально знищений граф спав у підземеллі, борючись із нічними кошмарами та травматичними спогадами про своє перше причастя хуєм внаслідок прокляття, Абрагам Ван Гельсинг (він же чудовисько Франкенштейн) впевнено піднімався сходами на свій поверх.

Нічка видалася напрочуд насиченою. Величезна кількість елітного алкоголю, синтетичних наркотиків та різнопланового сексу добряче знесилили його чергове мертве тіло. Проте, посміхаючись ще свіжим гріховним спогадам, професор штовхнув важкі герметичні двері власного високотехнологічного моргу і з професійним інтересом оглянув свіжі «надходження».

За десятиліття прихованого життя Ван Гельсинг удосконалив технологію модифікації плоті настільки, що сам Віктор Франкенштейн не впізнав би своє творіння. Звісно, остаточно перемогти біологічну смерть та розклад він не міг. Зате він навчився вирішувати цю проблему регулярною зміною «оболонок».

Професор ювелірно навчився підключати нервові закінчення нових тіл безпосередньо до свого центрального процесора — людського мозку. Завдяки цьому він знову міг повноцінно відчувати гострий біль чи вишукане задоволення. Ба більше, йому тепер були доступні навіть ерекція або сильне збудження (останнє — якщо він вирішував переселитися в жіноче тіло). Його головний орган — мозок — надійно покоївся у герметичному сталевому черепі. На цей броньований купол за будь-якої потреби він натягував реалістичні латексні маски, яких у його колекції було більше, ніж перук у поп-діви.

Сьогодні його вибір впав на розкішне тіло темношкірої жінки, якій у мотоциклетній аварії на німецькому автобані начисто відірвало голову. Професор мав куплених патологоанатомів у моргах багатьох країн Європи, тож цю «шоколадну богиню» йому доставили першим же контрабандним авіарейсом у спеціальному кріоконтейнері.

Чекаючи, поки роботизована автоматична система підготує плоть, підключить катетери та почне зшивати нервові вузли, Ван Гельсинг раптом згадав Дракулу. Мозок професора вловив залишки ментального ефіру графа, який крізь сон люто лаяв якогось безхатька. Ван Гельсинг вибухнув гучним, щирим сміхом, від якого завібрували інструменти на столах.

— Як же добре, що я залишив цього уйобка живим, — промовив професор, стоячи перед дзеркалом і приміряючи нове силіконове обличчя. — Це ж чистий кайф — щоразу знаходити цього князя, блять, темряви в шмарклях і сльозах. Оззі Озборн— єдиний Князь Темряви!

Ван Гельсинг голосно проспівав культовий хіт Paranoid, хвацько зімітував пальцями швидкісне соло на уявній гітарі й задоволено роздивився своє нове відображення. Система завершила інтеграцію плоті.

— Шикарно. Просто шикарно, — сказав він і провів жіночими руками по своїй новій, ідеальній шкірі, стискаючи повні груди. — Сьогодні ввечері треба випробувати цей апарат на повну потужність у найближчому нічному клубі. Віднині мене звати Жоржина Біла. Так, ідеальне ім'я для ідеальної сучки.

Він послав своєму відображенню повітряний поцілунок, зачинив камеру моргу і ліг у спеціально розроблене регенераційне ліжко. Сучасні технології та нейроінтерфейси максимально сповільнювали розклад тіла. Датчики самі контролювали температуру тіла, живлення нервової системи, стан мозку й десятки інших показників.

І все це відбувалося в той самий момент, поки це нещасне вампірське чмо Дракула, або як про себе професор казав — Підаракула, спало в дешевій труні, їздило на вживаному екологічному гібриді й від безвиході смоктало хуї бомжів. Життя все-таки хороша річ. Усе ще посміхаючись новими пухкими губами, Жоржина Біла поринула в глибокий сон.

Рівно о 22:00 кімнату розірвав різкий звук електронного будильника. Жоржина Біла розплющила очі. Автоматична система активувалася і ввела під шкіру першу вечірню ін’єкцію коктейлю з адреналіну та стабілізаторів. Ван Гельсинг трохи дозволив собі поніжитися в шовкових простирадлах, з неприхованим задоволенням прислухаючись до нових можливостей цього тіла: кожен нервовий імпульс працював ідеально, а гормональний фон відгукувався приємним теплом.

Затим Жоржина енергійно підвелася, прийняла крижаний душ, зробила ще одну внутрішньом’язову ін’єкцію концентрованих поживних речовин і почала ретельно готуватися до ночі. Макіяж вирішила зробити легким, але зухвалим: трохи футуристичної помади срібного кольору, глибокі темні тіні навколо очей та сніжно-біла перука, яка ідеально контрастувала з її темною шкірою. Максимально коротка сукня небесно-блакитного кольору та екстремально високі підбори довершили цей образ богині.

Задоволений побаченим у дзеркалі, Ван Гельсинг підморгнув своєму відображенню, зачинив кодовим замком своє стерильне пристанище і спустився в підвал будинку. Там, серед багатовікового пилу, павутиння та мишачого лайна самотньо стояла сімейна домовина Дракули. Проте місце спочинку графа виявилося порожнім. На дні труни лежала лише стара вовча шуба, від якої дивно і дуже різко тхнуло.

— Ага, це, певне, і є той самий неповторний аромат бомжа, про якого так солодко марив наш вампір, — Жоржина презирливо посміхнулася і покинула підвал.

Дракулу вона знайшла в головній вітальні, і картина була гідна кращих чорних комедій. Високо під самою стелею в заіржавілий гак була просунута товста мотузка, яка закінчувалася зашморгом. А в зашморгу, безпорадно дриґаючи ногами в повітрі, висів найвеличніший вампір усіх часів. Оскільки померти від удушення мертвяк не міг за визначенням, граф просто висів там, мов сумне ганчір’яне опудало, і тихо схлипував.

— Владе! — театрально крикнула Біла і кинулася до нього, щосили стримуючи дикий регіт, який рвався з грудей. — Боже мій, що ти собі надумав?!

І вибір цього розкішного жіночого тіла, і зневажливо-фамільярне звернення до графа на ім’я були частиною витонченого, багаторічного знущання Ван Гельсинга. Професор знав, куди бити: граф тепер смертельно соромився свого колишнього величного титулу — Влад III Басараб, також відомий як Влад Цепеш Дракула. Ба більше, нещасний вампір на жінок реагував так само, як на святу воду — його починало трясти від паніки та приниження.

Хоч нове тіло професора з вигляду було тендітним, витонченим і створеним виключно для гріховного кохання, прихована сила в його м’язах була колосальною. Легким, майже недбалим рухом руки Жоржина сіпнула за мотузку, розірвала її навпіл і акуратно опустила Дракулу на підлогу.

— Я так більше не можу, Франкенштейне... — видавив крізь гіркі сльози граф, — Це не життя, це якесь суцільне знущання! Як не якісь задроти з айті-сфери з кров’ю, що тхне енергетиками та піцою, то стероїдні чуваки з фітнес-клубів із абсолютно прісною, безсмачною плазмою! Чи переповнені холестерином та пивом будівельники... чи як... як вчора... цей клятий бомж. І сперма! О Сатана як же багато сперми!

І граф знову істерично заридав, безпорадно ховаючи свою голову в глибоке, пружне декольте Жоржини Білої. Його сльози капали прямо на блакитний шовк.

— Ну, Владе, заспокойся. Ми обов’язково знайдемо спосіб зняти це стародавнє прокляття. Ми ж працюємо над цим, пам’ятаєш? — лагідно примовляла Жоржина.

— А який із того толк?! — завив Дракула, відстороняючись. — Я продав родовий замок у Бухаресті, продав усі трансильванські землі, викопав усі золоті скарби, які мої предки ховали від турків! І що?! Я вимушений і далі смоктати бісові члени! Я блять просто король мінетів. Це прокляття непереможне! Це не життя аристократа! Краще б тоді, сто років тому на перевалі Борго, мій давній і запеклий ворог Абрагам Ван Гельсинг просто загнав мені кілок у серце і вбив назовсім!

Швидка, зловісна і неймовірно задоволена посмішка викривила пухкі срібні губи Жоржини. Ван Гельсингу ледь вдалося втриматися, щоб не заплескати в долоні від абсолютного тріумфу — чути такі зізнання від свого заклятого ворога було вищим ступенем насолоди. Але крізь потоки сліз граф цього, звісно ж, не помітив.

— Слухай сюди, мій бідний графе, — впевнено перервала його Жоржина, беручи його обличчя у свої ніжні долоні. — Нині ніч, а ніч — це твоя законна пора, пам’ятаєш? Досить розпускати шмарклі. А ну швидко приведи себе в порядок! Умийся, зачешися, вдягни пристойний смокінг. Я поведу тебе в одне чарівне, дуже специфічне місце в місті. І хоч ти, через прокляття, знову будеш змушений смоктати хуй... там, я обіцяю тобі, буде справжній, шикарний, елітний стіл на будь-який смак.

Граф підвів своє заплакане обличчя і з надією та собачою відданістю глянув прямо в холодні очі Білої.

— Ти... ти справді будеш зі мною поруч, поки я буду... вечеряти? — жалібно запитав він.

— Звісно буду, дурнику. Ми ж друзі, — солодко збрехала Жоржина — А тепер іди збирайся, таксі вже чекає.