Петро Гузiк "Дієта Дракули"

Рік 1893

Замок графа Дракули, Трансильванія.

Як тільки остання з трьох прекрасних наречених Дракули позбулася голови й витончено розсипалася на купу нутрощів та кісток, професор Абрагам Ван Гельсинг зміг спокійно видихнути. Він витер заляпане кров’ю обличчя рукавом і сперся на закривавлений кілок. З цими клятими суками виявилося набагато більше мороки, ніж він розраховував у своїх сміливих теологічних планах. Професор мусив неохоче визнати: дівчата були справді гарячими лялями. Своїми великими цицьками у глибоких декольте та хрипким стогоном вони мало не зачарували старого вченого, ледь не змусивши його забути про святу місію і здатися на милість вампірського гарему. Але професійний обов’язок і вчасна доза святої води перемогли лібідо. Тепер, коли група підтримки графа була ліквідована, сам Дракула залишався максимально ослабленим, зачиненим у своєму ящику з трансильванською землею.

Тим часом основна група мисливців — самовідданий Джонатан Гаркер, палкий американець Квінсі Морріс та шляхетний Артур Голмвуд — на шаленій швидкості переслідували циган, які везли домовину з графом до його рідного гнізда. Ван Гельсинг заспокоював себе думкою: «Нічого, хлопці молоді, гарячі, коні швидкі — вони встигнуть наздогнати». Цього разу мерзенна потвора точно мала зустріти свій останній, абсолютно безповоротно смертельний бій.

Професор повільно вийшов у широке, викладене сірим каменем подвір’я замку Дракули. Велична споруда височіла над прірвою, мов зламаний зуб самого диявола. Стіни замку, покриті чорним мохом та багатовіковою кіптявою, здавалося, вбирали в себе останні промені світла. Ван Гельсинг підняв очі на вечірнє небо. Те, що він там побачив, змусило його серце пропустити удар. Густі, криваво-червоні хмари стрімко затягували небосхил, а сутінки спускалися на перевал із неприродною швидкістю. Невже не встигнуть?

Раптом професора охопив тваринний страх. Не гаючи ні хвилини на збори, він застрибнув на свого коня і галопом кинувся по звивистій, каменистій стежці назустріч графові. Один відомий ірландський автор потім, напише неймовірно красиву книгу про ці події, де пафосно змалює тріумф світла і вікторіанської моралі. Проте реальність, як це часто буває, виявилася набагато бруднішою, кривавішою і позбавленою будь-якого натяку на щасливий кінець.

Коли професор подолав приблизно половину шляху, лиховісний перевал Борго зустрів його гробовою тишею, яка пахла залізом та вмістом людських шлунків. Перед його очима постала жахлива, сюрреалістична картина. Вся ущелина була буквально всіяна пошматованими трупами. Тіла нещасних циган-візників та його вірних помічників-мисливців виглядали так, ніби їх спочатку пропустили через гігантську м’ясорубку, а потім виригнуло саме пекло. Відірвані кінцівки висіли на гострих скелях, мов химерні новорічні прикраси, кишки мальовничо прикрашали колеса розбитого вщент возу, а калюжі крові вже почали братися кіркою.

Але найгірше стояло прямо посеред цього м’ясного бенкету. Граф Дракула, повністю пробуджений і сповнений дикої сили, сидів навпочіпки на уламках труни. Справжній аристократ і гурман, він зараз із неприхованим задоволенням ласував мізками, дістаючи їх пальцями прямо з відірваної голови Джонатана Гаркера, на обличчі якого назавжди застиг вираз глибокого здивування.

— Не встиг, мій давній друже, — плямкаючи, промовив граф. Він пожбурив голову нещасного Джонатана в найближчі кущі шипшини.

Весь розкішний одяг графа — колись бездоганний чорний сюртук та шовковий жилет — тепер був густо заляпаний багряною кров’ю його.

— Ти мені не друг, ти мерзенний, смердючий виродок Сатани! — вигукнув Ван Гельсинг, відчуваючи, як гнів випалює залишки здорового глузду.

Професор одним махом зіскочив з коня. Спритним рухом, якому позаздрили б циркові гімнасти, він вихопив з-за пазухи важкий срібний кинджал в одну руку, а в іншу — масивне дерев’яне розп’яття. З диким криком, що більше личив релігійному фанатику, ніж доктору наук, він кинувся в атаку на вампіра.

Дракула лише розсміявся — голосно і трохи театрально. За долю секунди його силует розпався на зграю кажанів, які з шумом злетіли в повітря, зникнувши з-перед очей мисливця. Вампір розрахував усе класично: з’явитися зі спини й ефектно перерізати професору горло. Проте Ван Гельсинг не дарма писав трактати про немертвих. Він був бісовим професіоналом, дуже швидким і очікував на цей стандартний фокус. Навіть не розвертаючись, він різко пригнувся, пропускаючи удар над головою, і полоснув срібним лезом назад.

Срібло з шипінням і тріском увійшло в плоть. Відрубана долоня графа з глухим упала на каміння і миттєво, за лічені секунди, перетворилася на купку сірого праху. Граф закричав. Це був не просто крик — це був пекельний, ультразвуковий вереск пораненого звіра, який відбився луною від навколишніх скель. Біль від освяченого срібла виявився нестерпним. Розлючений до нестями, Дракула атакував у відповідь з усією своєю тваринною, первісною силою.

Удар єдиної вцілілої руки вампіра був такої сили, що професора відкинуло в бік на кілька метрів, мов ганчір’яну ляльку. Ван Гельсинг важко впав на гостре каміння, вибиваючи повітря з легень. Святе розп’яття випало з його ослаблих пальців, ударилося об валун і з сухим тріском розкололося навпіл, миттєво втративши свою святу юрисдикцію.

Дракула в один стрибок опинився зверху. Він притиснув професора до землі, зафіксувавши його плечі своїм коліном. Поранений граф почав наносити страшні, нищівні удари своєю вцілілою рукою прямо в обличчя вченого, ламаючи йому носа й вибиваючи зуби.

— А зараз я скуштую твоєї крові! Це буде цілком гідна нагорода за мої незручності, як на мою думку! — просичав Дракула, оголюючи довгі ікла, з яких капала густа слина.

З цими словами вампір з усього розмаху впився в шию професора. Смак гарячої крові Ван Гельсинга змусив Дракулу заплющити очі від задоволення. Він геть віддався солодкій ейфорії тріумфу, жадібно ковтаючи життя свого найлютішого ворога. Саме через це задоволення граф абсолютно не почув, як старий професор, захлинаючись власною кров’ю і пускаючи рожеві бульбашки, з останніх, сил шепоче стародавнє, страшне прокляття. Професор знав, що програв бій, але вирішив влаштувати Дракулі максимально веселе майбутнє.

— Нехай… ніч твоя… буде коротка… а голод… страшніший за пекельні муки… — хрипів Ван Гельсинг, зводячи очі до неба. — Нехай кров тих… хто дарує життя… жінок… ніколи не наситить тебе… Лише кров… потомків Адама… чоловіків… Проклинаю тебе, Носферату… ціною своєї крові… і… душі…будеш вічно ти смоктати хуй...

З цими словами професор Абрагам Ван Гельсинг затих. На його понівеченому обличчі застигла ледь помітна, вкрай єхидна посмішка людини, яка щойно залишила після себе дуже токсичний заповіт.

А що ж граф? Граф витер рот, піднявся і гордо повернувся до свого замку, почуваючи себе абсолютним, непереможним володарем світу. Він почувався чудово рівно до того часу, поки не прокинувся дикий, нестерпний голод.

Марно він потім повертався на той проклятий перевал, шукаючи джерело свого нещастя. Тіло професора зникло безвісти, ніби його ніколи й не існувало у природі. А от прокляття… о, воно виявилося надзвичайно, до біса сильним.

Як тільки за криваво-червоним обрієм зникла тінь графа, а відлуння його тріумфального сміху розчинилося в гострих скелях перевалу Борго, на місце побоїща спустилася справжня темрява. Вона не була нічною — вона була живою і голодною. З верхівок столітніх сосен, ніби дощові краплі з грозової хмари, на землю почали злітатись ворони. Навколо розбитого возу закрутилася чорна, хаотична вирва. Лопотіння сотень важких крил, що розсікали повітря, змішалося з глухим, застудженим карканням, від якого кров стигла в жилах.

Птахи не мали поваги ні до шляхетності Артура Голмвуда, ні до відваги Квінсі Морріса. Для них це була лише гора свіжого м’яса, розкидана на камінні в променях згасаючого дня. Почався огидний і запеклий бенкет. Ворони з криком шматували, виривали сухожилля і влаштовували жорстокі сутички за кожен більш-ласий шматок людської плоті. Пір’я, змішане з багряними бризками, злітало в повітря, осідаючи на понівечених обличчях мисливців. Один із найбільших птахів — старий, з облізлим дзьобом ворон — впевнено застрибав по грудях професора Абрагама Ван Гельсинга. Його пазурі ковзали по липкій від крові сорочці. Нахиливши голову набік, хижак заглянув у застигле обличчя вченого. Коротким, точним рухом міцного дзьоба він вирвав праве око старого професора, залишаючи на його місці темну, порожню очницю, і вже намірився приступити до лівого. Але раптом пташиний хор захлинувся від переляку. Ворони з хрипким вереском злетіли в повітря. На галявину, де панував запах заліза та смерті, важким кроком вийшла постать, повністю закутана в довгий, важкий чорний плащ. Глибокий каптур надійно ховав обличчя незнайомця, залишаючи в тіні навіть натяк на його сутність. Від цієї фігури віяло таким стародавнім, могильним холодом. Незнайомець рухався швидко й абсолютно беззвучно, не звертаючи уваги на розкидані нутрощі. Він підійшов прямо до понівеченого тіла Ван Гельсинга. На мить постать завмерла, схилившись над мертвим професором, ніби оцінюючи масштаби руйнувань, завданих Дракулою. Потім з-під чорних шматків тканини з’явилася бліда, міцна рука з довгими пальцями. Одним легким, майже невагомим рухом, який демонстрував неприродну, страшну силу, незнайомець підняв закривавлений труп старого і легко закинув його собі на плече. Не зронивши жодного слова, постать розвернулася і швидким кроком рушила вглиб віковічного лісу. За кілька секунд чорний плащ злився з густими сутінками і деревами, а постать назавжди зникла між стовбурами, залишаючи перевал Борго на поталу птахам і німому місяцю. Ван Гельсинг покинув поле свого останнього бою, але його справжня історія, здається, тільки починалася.

Від подій, коли у 1797 році в похмурих стінах Інгольштадта Віктор Франкенштейн вдихнув життя у жахливий конструкт, а потім у паніці покинув своє творіння, до рокового дня на перевалі Борго минуло майже століття. Істота продовжувала жити. Вона давно пережила свого творця, згноїла його пам'ять і взяла собі його прізвище як єдиний спадок — Франкенштейн.

Протягом десятиліть монстр успішно ховався в густих тінях Європи. Його життя було нескінченним, огидним циклом саморемонту. Він блукав цвинтарями Німеччини, Франції та Австрії, розриваючи свіжі могили, щоб знайти нові руки, м’язи чи шматки шкіри замість тих, що починали підгнивати на його власному велетенському каркасі.

Поки місто спало, він розкопував могили, з болем дивлячись на людей, яким уже не потрібні були їхні руки, ноги чи серце. Він ніколи не чіпав живих, лише мертвих. І щоразу, закопуючи могилу назад, тихо промовляв:

— Пробач...

Саме в Лондоні, посеред готичного хаосу надгробків старовинного, оповитого вічним вікторіанським смогом цвинтаря Гайґейт, їхні шляхи перетнулися. Абрагам Ван Гельсинг караулив там зовсім іншу нечесть, але натрапив на велетня, що пришивав собі нове стегно під світлом повного місяця. Професор не підняв зброю. У монстрові, зібраному зі шматків мертвечини, вчений розгледів не звіра, а змучену душу, і зміг знайти в ньому вірного друга.

Франкенштейн став таємним, абсолютним «планом Б» професора на випадок катастрофи в Трансильванії. Ван Гельсинг категорично заборонив Істоті втручатися в бій на перевалі, наказавши чекати в тіні й діяти за чіткими інструкціями лише після фіналу.

І тепер, тримаючи на плечі стікаюче кров’ю тіло професора, монстр Франкенштейна поспішав крізь глушину до заздалегідь підготовленої лабораторії. За сотню років блукань велетень смертельно втомився. Втомився від вічної темряви, від панічного жаху в очах людей, від нескінченної, огидної заміни гнилих частин свого тіла, від того, що він був чужим усім — і живим, і мертвим. План професора дарував йому те, про що він ніколи не наважувався мріяти — довгоочікуване небуття. Монстр радо погодився віддати своє могутнє, безсмертне тіло під волю та розум Ван Гельсинга.

Лабораторія ховалася в підвалі покинутого монастиря на краю ущелини. Це було старано облаштоване приміщення. Уздовж стін, покритих цвіллю, височіли скляні колби з мутними розчинами, в яких плавали заспиртовані людські органи. Мідні трубки перепліталися під стелею, мов коріння велетенського дерева. У кутку тихо потріскували величезні лейденські банки. Поряд висіла система мідних електродів. Повітря пахло озоном, карболовою кислотою, спиртом, іржавим залізом та формаліном. На масивних дубових столах тьмяно блищали хірургічні пилки, трепанаційні долота та затискачі. Посередині кімнати височіло важке крісло, оббите порепаною шкірою, над яким звисали мідні дроти громовідводів. Це місце не було схоже на лабораторію божевільного.

Воно нагадувало храм. Храм науки. І відчаю.

Франкенштейн обережно поклав понівечене тіло вченого на операційний стіл і відразу приступив до страшної процедури.

Не гаючи ні хвилини, поки клітини сірої речовини не почали відмирати, велетень узяв хірургічну пилку. Зі звуком, від якого кришилися зуби, він розколов кістки черепа Ван Гельсинга. З хірургічною точністю, якої його навчили десятиліття саморучного латання, його величезні пальці витягли неушкоджений, пульсуючий мозок вченого і занурили його в теплий живильний розчин.

Затим Франкенштейн сів у крісло навпроти великого, вкритого плямами дзеркала. Різким рухом він зняв металеві скоби зі своєї голови й оголив власний мозок. На мить він задивився на своє відображення: на посічене шрамами обличчя, на руки, на самого себе зшитого з десятка різних людей. І раптом йому стало неймовірно легко.

— Я майже сто років прожив, позичаючи самого себе... Настав час нарешті повернути борги.

Він провів долонею по своєму обличчю. Усміхнувся. Цей жахливий карнавал масок скінчився. Він більше не буде самотнім чужинцем, що ховається по склепах. Нарешті прийде спокій.

— Гарне було життя, — глухо, з полегшенням промовив Франкенштейн у порожнечу дзеркала.

Його величезна рука піднялася, занурилася у власну черепну коробку і рішуче витягла звідти мозок Істоти. Тіло монстра, створене генієм Віктора, було ідеально пристосоване до таких автономних процесів — автономна нервова система та м’язова пам'ять продовжували роботу навіть без вищої свідомості. Величезні, закривавлені руки не здригнулися. Вони обережно дістали з розчину мозок Абрагама Ван Гельсинга і ювелірно вклали його в порожній череп монстра, з'єднуючи основні нервові вузли.

Якусь довгу, мертву мить у підвалі панувала абсолютна тиша, що переривалася лише тужливим виттям вітру за вікном. Затим пальці велетня судорожно здригнулися. Істота різко кліпнула, і її руки слухняно, звичними рухами надійно зафіксували черепну кришку сталевими скобами.

Новий господар цього могутнього тіла сфокусував погляд на дзеркалі. Дивлячись на своє нове, страшне, зшите зі шматків мертвеців обличчя, Ван Гельсинг у тілі монстра тихо, але твердо промовив:

— Дякую, друже. І прощавай.

Він повільно підвівся з крісла. Важкі, залізні м'язи напружилися, і він з хрускотом розім'яв могучі плечі, які тепер належали не безіменній потворі, а найнебезпечнішому мисливцю на вампірів.

— А ти, Дракуло, — процідив Ван Гельсинг, стискаючи велетенський кулак так, що тріснула шкіра на кісточках, — ти ще не раз пожалієш про те, що вижив цієї ночі.