„ Мить ”

Скажи, чи пам’ятаєш ти ту мить,

Коли у грудях крига вперше скресла?

Не просто кров, що в жилах гомонить,

А міць, що із глибин тебе воскресла.

Облиш порожні оди й шум монет,

Примарний спокій і солодку втому.

То був прорив — магічний силует,

Що дав наснагу серцю досі ще німому.

Ти просто став. Беззахисний й німий.

Лиш очі в небі — зорі спозаранку.

А всередині — гуркіт, дикий і стрімкий,

Що рвав затишшя, вирвавшись із бранку.

Чи, може, біг по полю навмання?

Коли трава під ноги стелить крила,

І ти летів, не знаючи кінця,

Бо та безодня очі враз відкрила.

А може, погляд? Той, що крізь роки...

Коли вона пройшла — і час спинився.

Цілунок перший, ніжний і терпкий,

Чи перший ніж, що в зраді залишився?

Воно забилось — вихором, вогнем!

І з того дня — скажи, чи затихало?

Чи стало твоїм небом, твоїм днем,

Чи більше ні на мить не спочивало?

І б’є воно — затято, як владар,

Що кришить лід байдужого спокою.

Несе крізь світ твій невгасимий дар,

Допоки вись не стане глибиною.