Третя Рота №2. XIX століття

Першого січня 1801 року Російська імперія, а з нею й Третя Рота, на відміну від Європи, з дванадцятиденним запізненням без надії, без сподівання увійшла в ХІХ століття.

Вранці по дворах ходили посівальники. Сміялися, дзвеніли голосами, зайшли й до Василя Драниша. Розкидали по хаті зерно, побажали врожаю, достатку, здоров’я. Він насипав хлопцям у мішок волоських горіхів, а дружина пригостила їх млинцями з медом. Усе, здається, зробили як годиться, але радості він не відчув.

Василь увійшов у темну стайню, запріг коня. Поволі йшов поруч із підводою, тримаючись за оглоблю, щоб не впасти: ноги вже не слухалися так, як колись. На вулиці слабенький мороз і сніг, який ледве притрусив дорогу і стріхи хат.

Робота в нього була проста — возити вугілля від рудника до пристані на Донці. Здавалося б: що там важкого? Але кожен день різав його, як тупий ніж — повільно, без поспіху, наче хтось зумисне продовжував йому страждання. І зараз Драниш відчував у серці темну, мов ніч за степом, гостю — безнадію. Думки одна по одній, наче чорні птахи, зліталися в голову:

«Який там врожай, який достаток і здоров’я в новому році?..»

Він зітхнув, поправив комір кожуха.

«…Не було цього в мене раніше — і вже не буде, мабуть, ніколи! І добре, що ні батько, ні мати не дожили до цього часу. Вони були вільними людьми, нащадками козаків і граничарів…»

Василь відвів погляд убік, наче соромився власних думок.

«А все через неї, через царицю Катерину Другу! Офіцерам Бахмутського гусарського полку — усе: і землю, і чини, і вольності. А рядовим — ні землі, ні волі! А спочатку, коли кликали на царську службу, обіцяли і землю, і гроші — аби тільки боронили південні рубежі від турків і татар…»

Раптом його пробрав сухий, глибокий кашель. Він зупинився, упершись рукою в оглоблю.

«…Нащадки колишніх генералів Депрерадовича й Шевіча володіють зараз майже всіма землями Бахмутського повіту. А в нас останнє забирають! От недавно взяли й відрізали від Третьої Роти під рудник більше тисячі десятин гарної землі. Де тепер робити випас? І в ліс не можна — він панський! А хто ж той пан? Звісно, Депрерадович. А млин на Донці чий? Теж його…»

Думки Василя знову перервав глибокий напад кашлю.

«…Добре, хоч мій батько встиг отримати ділянку та збудувати хату. І коней, і волів придбав. А потім зробили нас казенними робітниками. Після Катерини сподівалися, що за Павла стане легше, — та де там!..»

Він знову рушив, важко переставляючи ноги.

«…А чим ми відрізняємося від кріпаків? Тільки тим, що маємо присадибну ділянку й хату на ній. Нас не можна продати, але випороти за провину — миттю! Отож ми ті ж самі кріпаки, приписані до рудника…»

Василь зупинив коня, змахнув долонею піт з-під шапки.

«…Мені сьогодні сорок три роки… А я везу це кляте вугілля. Десять ходок туди-сюди за день. За гроші, яких вистачить хіба на фураж. І нічого не зміниться. Я — казенний робітник. Маю робити те, що скажуть у рудничному правлінні…»

Донець нарешті виринув з-за пагорба — темний, зимовий, мертвий під тонкою кригою. Кінь пирхнув, Василь поплескав його по шиї, тихо цокнув язиком і повів на пристань. Там вугілля швидко перевантажили, а далі — санним шляхом до Кам’яного Броду і ливарного заводу.

Під вечір Василь виконав денну норму й повернувся додому. Голова гуділа, наче церковний дзвін, і от-от мала розколотися, як ті волоські горіхи, якими він уранці пригощав посівальників.

«Невже я захворів? — майнула думка. — Не дай Боже…»

Ніч минула в мареннях: жар то відступав, то накочував хвилями. На ранок стало ще гірше. Здавалося, хтось викачав із нього всю силу. Він сів на край ліжка, важко сперся на коліна.

«Треба йти до лікаря! До якого? До Ратча? Так він же помер недавно. Теж… захворів і помер, — думки плуталися. — Ні, мені зараз помирати не можна! На кого залишу дружину й дітей?»

Він повільно підвівся. Через силу спробував сніданок, який приготувала дружина. Одягнувся. Вийшов. Дорога до лікарні була не далекою, але кожен крок давався мукою. Мороз сьогодні пік щоки, а світ хитався, ніби земля під ним стала м’якою.

Виснаживши останні сили, добрався до рудника.

У черзі до лікаря Василь стояв, спершись на стіну. Люди говорили щось, нарікали. Він чув уривки, але не розумів. Дізнався лише одне: приїхав новий лікар з ливарного заводу. Замінити покійного Ратча. Звали його Іван Матвійович. Прізвище — Даль.

Коли дійшла черга до Василя, лікар — високий, спокійний, уважний — ставив питання м’яко, але точно. Подивився горло, довго слухав груди й спину, виміряв пульс. Нарешті сказав:

— На жаль, у нас на руднику поки немає лазарету. Ось вам звільнення на п’ять діб від роботи. А ці порошки — від жару. Приймайте тричі на день. Розведіть у теплій воді трохи солі — полощіть, якомога частіше, горло.

Через п’ять діб хвороба справді відступила — чи то від порошків лікаря Даля, чи від того, що дружина поїла його настоями й молитвами, — хто зна…

Post scriptum

Минув перший березень першого року нового століття. За вікном — дрібний дощик. У лісі ще сніг, але проліскам байдуже.

Даль складав квартальний звіт. У розділі «Померлі», вписуючи:

«Казенний робітник Драниш Василь Семенович, 24 березня 1801 р.», він пригадав цього робітника.

Смерть тоді не покликала Драниша — але й не забула про нього. Іван Матвійович упевнився ще раз: їй однаково, хто ти — казенний робітник Василь Семенович чи російський імператор Павло Петрович..

У графі «Причина смерті» він упевнено написав: Amissio spei.