Третя Рота №2. XIX століття

Малий Танаїс віками не тільки роз’єднував, але й з’єднував. А ще він віками напував і годував птахів та звірів, що жили на його берегах. Відтоді, як люди, що оселилися тут, стали називати його Донцем — багато чого змінилося.

Настав час, і тільки нерозумний звір міг пити з Донця воду. А люди — звірі розумні, вони набудували греблі, млини, запустили пороми, нарили рудники. А коли рудники стали називатися шахтами — тоді й шахтні води почали зливати у Донець. Відтак тільки дуже спрагла людина могла наважитися напитись із річки.

На той час у Третій Роті було дві довгі вулиці: Донецька, названа на честь річки, і вулиця Красна. «Красна» була дуже поширеною назвою вулиць у навколишніх селах. Чи була вона красивішою за Донецьку? Так, на ній стояв ще з минулого століття храм в ім’я Іоанна Предтечі. От тільки поблизу храму не було колодязя.

Односельці вважали Костянтина Даниловича «справжнім хазяїном». Його діда — колишнього козака — після руйнування Січі якимось вітром занесло з берегів Дніпра на береги Донця. Дід окрім сім’ї за душею не мав нічого. А його онук уже, окрім родини, мав крамницю і вітряк. Але найбільші прибутки приносив йому пором.

Молодший Приколота — Дмитро — з дитинства був метикуватим хлопчиком. Він із півтори сотні бажаючих витримав іспити й був серед тридцяти тих, хто позаминулого року вступив до Штейгерської школи у Лисичому. Минулого літа, під час канікул, Дмитро прожив свій перший справжній трудовий місяць — став помічником поромника. Батько, Костянтин Данилович, був певен: хлопець має навчитися роботи не з книжки і не з балачок, а руками й очима.

— Хто знає, як працює просте, той колись розбереться і зі складним, — любив повторювати він.

От батько й віддав сина в науку старому поромникові Степану Панаїту. Там Дмитро вперше відчув, що таке річка як жива істота, як уміє вона допомагати, коли ставишся до неї з повагою, і карати — коли легковажиш. Степан навчив кермувати поромом, використовуючи силу течії: трохи повернеш кермо вліво — і течія пором прискорить; повернеш вправо — пором загальмується; і буде біда — канат натягнеться, як струна!

Хлопець дізнався, з чого зроблений головний канат: кручене пенькове волокно, змащене в дьогті, щоб не гнило й не стиралося. Канат ішов через залізні кільця, вбиті в лівий борт порому, а кінці його були «намертво» обмотані навколо вритих на берегах міцних стовпів. Саме завдяки цьому канату й кільцям пором не зносило вниз за течією.

У тій роботі було менше романтики, ніж Дмитрові здавалося. Більше поту. Більше мозолів. Але хлопець пишався: він робив щось справжнє. Того ж літа, наприкінці місяця, батько взяв його «на перевірку».

Сіли вони обоє на лаву біля хати. Внизу було видно пором. Довгі тіні від круч уже торкалися Донця.

— Ну, сину, — почав Костянтин Данилович, — скажи мені: що не дає порому плисти вниз за течією?

— Канат. Який іде через два кільця на лівому борту порому, — відповів Дмитро чітко, без вагань.

— Так, лівий — це коли він пливе від нашого берега. А коли пливе до нашого?

— Тоді канат знаходиться по праву руку від поромника.

— А чому його мастять дьогтем?

— Щоб вода не точила волокна й щоб не трухлявіли.

— А як поведеш пором, коли течія впаде?

— На поромі є довга паля, — сказав Дмитро.

Батько кивав, слухав уважно, без усмішки, але в погляді тепліло задоволення. Іспит був не для показу — він перевіряв, чи син засвоїв суть. Урешті сказав коротко:

— Годиться.

Це слово Дмитро пам’ятав цілий рік.

У селі були й інші «справжні хазяї». Але то були здебільшого люди, про яких казали: «За копійку й з церкви стрибне!» Не таким був Приколота — намагався допомагати людям. А ще він був добрим прихожанином і не жалкував грошей на церкву.

Якось біля храму Костянтину зустрілася жінка, яка несла коромислом відра з водою. Тоді й спало йому на думку вирити до Великодня біля храму колодязь. Звичайно, копати мав не він. Треба було знайти людей, які знаються на цій справі.

Старший Приколота жив за прислів’ям: «Головне, щоб був хліб і до хліба», тобто за приємним не забувати про корисне. Допомагати храму — це приємне, а виховувати собі зміну — це корисне.

— Навчився, Дмитре, керувати поромом — навчись тепер керувати й людьми, — звернувся Костянтин Данилович до сина.

— Що я тепер маю робити, батьку — керувати поромником? — усміхнувся Дмитро.

— Одного робітника замало. Будеш керувати риттям колодязя для нашого храму.

— А як я керуватиму тим, про що навіть гадки не маю?

— На те є навчені люди. А тобі треба знайти цих людей, домовитися про платню, згуртувати їх, забезпечити інструментами й матеріалами, контролювати роботу. Ти ж другий рік навчаєшся у Штейгерській школі й маєш уявлення про шахту. Справишся?

— Хто знає, як працює просте, той колись розбереться і зі складним! Це ж ти мені казав минулого року? Виходить, батьку, настав час розбиратися зі «складним»?

— Саме так, сину. А грошима я допоможу.

За сім седмиць до Пасхи отець Митрофан окропив свяченою водою місце, на яке вказав лозоходець. Окропив він також робітників разом із Приколотами.

Риття колодязя — не гра й не копання городу. Земля часом сипалася під ноги. Для зміцнення стінок використовували дерев’яне кріплення. Кожну колоду треба було добре підігнати й рівно опустити в яму. Землю піднімали відром за допомогою журавля.

Хоча отець Митрофан освятив і робітників, і їхню працю, Костянтин, хоч і здалеку, слідкував, як Дмитро справляється з керівництвом. Увечері він розпитував сина, слухав, радив.

Ще коли тільки почали копати колодязь, Дмитро запевняв усіх, що глибина буде не більше десяти сажнів. Отець Митрофан тоді спитав:

— Звідки, юначе, така впевненість?

— Отче, саме на такій глибині на шахтах Лисичого вперше з’являються ґрунтові води — там починає сочитися вода.

І справді, одного дня на глибині восьми сажнів вода почала пробиватися. За тиждень колодязь був готовий, укритий дахом; за допомогою коловорота можна було підіймати воду у відрі.

Двадцять сьомого квітня 1841 року, на Великдень, отець Митрофан уперше скористався водою з нового колодязя.

— Ну що, синку, маєш досвід, як вправлятися зі складним?

— Гадаю, що так, батьку! Дякую за допомогу. А що буде наступне?

— Людина гадає, а Бог рядить. Почекай — щось та буде!

І це «щось» сталося вже через кілька годин.

Родина Приколотів зібралася у садку біля хати на святковий обід. Поряд квітли вишні, на кручах барбарис, унизу за річкою — верби, дички та терен. Мати й сестра почали:

«Цвіте терен, цвіте терен, листя опадає…»

Батько й сини підспівували. Раптом сестра на словах "десь поїхав мій миленький...":

— Ой, дивіться, що це там на Донці?

З-за острова, який місцеві прозивали Лисиною, плив двощогловий корабель, та ще й тягнув баржу.

— Дивіться, пливе проти течії, а вітрила згорнуті! — здивувалась мати.

— Чого це ви так розполошилися, — каже Костянтин Данилович. — Ви що, пароплава ніколи не бачили?

— А ти бачив? — усміхнулась дружина.

— Ні, не бачив, але ж у нього є труба, а з труби йде дим! Ви ж не думаєте, що там піч?

— Там піч! Піч! — заплескав наймолодший Приколота. — Там матроси гріються!

Усі розсміялися.

Не допливши до порому, пароплав зупинився. З лівого борту спустили шлюпку з двома матросами й офіцером. Святковий день — і Степана Панаїта не було коло порому.

Костянтину з кручі було видно далеко, як, не знайшовши поромника, офіцер озирався навколо, в надії хоч когось знайти.

— Дмитре, хоч це й далеченько, а все ж, збігай - взнай що їм треба? - звернувся Костянтин Данилович до сина, — Ні, краще запросити їх до нас на обід.

Дмитро швидко, але обережно ступаючи спустився земляними сходами з кручі. Батькові видно було, як син підбіг до офіцера і, показуючи на кручу, щось тому розповідав. Незабаром гості вже сиділи за святковим столом.

Після "Христос воскрес!" і "Воістину воскрес!" почалася розмова.

— Іван Теофілович Берг, капітан пароплаву «Донець», — представився гість.

— Костянтин Данилович Приколота, — відповів хазяїн. — Невже, капітане, і до нашої Третьої Роти дійшов технічний поступ?

— Так, поступ, але не дійшов, а приплив! — сказав Берг, і всі розсміялися.

Після першої чарки бесіда пожвавилася.

— Наша задача, — сказав капітан, — з’ясувати, чи можна таким пароплавом, як наш, доплисти від Кам’яного Броду до Лисичого.

— А навіщо вам баржа на буксирі? Там нижче за течією — суцільні повороти русла.

— Із поворотами ми впоралися. Нас більше непокоїли мілини й корчі. А баржа… назад ми завантажимося вугіллям. Попит на нього на ливарному заводі тай й у Чорноморсько-Азовській компанії з кожним роком зростає. Де стільки взяти коней і підвод?

Костянтин подумав: «От добре, що я не вклався в перевезення вугілля підводами!» — а вголос сказав:

— Вам, Іване Теофіловичу, немає потреби плисти до Лисичого. Біля переправи ви, мабуть, бачили гори вугілля — туди його звозять із шахт, а потім везуть у Кам’яний Брід. Це по-перше. А по-друге… Ви знаєте, як називають місцеві цю переправу?

— Ні. Я ж не місцевий! — з посмішкою відповів капітан.

— Переїзд, ось як звуть уже багато століть це місце.

— І дозвольте дізнатися, чому?

— Бо там здавна вершникам, не злазячи з коней, можна було переправлятися на другий берег. А пором, — то тільки для завантажених підвід.

— Цікаво-цікаво, — трохи з недовірою,  сказав капітан.

— Іване Теофіловичу, зараз свято, а от після завтра зможете мене перевірити.

— Та ні, Костянтине Даниловичу, з вашої кручі доволі ясно видно, що на тому березі дорога роздвоюється - одна впирається прямо у воду, а друга в поромну переправу.

— Хто не має зайвих грошей, тому краще в брід!, — пожартував Приколота і наповнив келихи.

— Ну, тож, капітане: за тих хто переходить моря в брід, чи за відважних моряків?

— Звичайно ж за моряків, — відповів, посміхаючись, Іван Теофілович.

Випили за моряків, за Донець і за пароплави, за жінок і дітей...

Під вечір капітан, обійнявши Приколоту, запросив завтра на пароплав — обіцяв показати парову машину. На тому і розійшлися.

Наступного дня батько й син Приколоти піднялися на борт пароплава. Капітан Берг, пам'ятаючи вчорашній день на кручі Донця, водив гостей по всім куточкам свого пароплава.

Костянтин весь час не переставав нахвалювати Івана Теофіловича: і які в нього дисципліновані матроси, і яка на пароплаві, незважаючи на вугілля, чистота і порядок, а який в нього мабуть гарний кок! Дмитро з подивом спостерігав за батьком, таких лестощів, від нього, йому ще не доводилося раніше чути. А старому морському вовку, яким себе, безперечно, вважав капітан, дуже приємно було це чути. Розгадка прийшла під кінець.

В каюті капітана був накритий стіл. Кок там показав усі свої здібності. Коли капітан налив ром у келихи, Костянтин, начебто мимоходом спитав:

— А чи сподобалася вам, Іван Теофіловичу, моя учорашня настоянка на шипшині?

— О, це був найкращій в моєму житті напій! Після Рому, звичайно!

— А чи не могли б ви, капітане узяти на пароплав, Дмитра... на три - чотири дні, до Кам'яного Броду... туди й назад? Йому так сподобався ваш пароплав! В нього, після ваших чудових і цікавих розповідей з'явилося велике бажання — подивитися на роботу парової машини. А хто, як не ви, може задовольнити в його юній душі поклик до всього нового!

Чи то в Приколоти повітря скінчилося, чи то вичерпався запас чудових епітетів, але нарешті він замовк. Капітан, який щойно збирався осушити келих, на мить завагався. На його обличчі можна було прочитати і подив, і муки вихованої людини. Мить проминула, і рука капітана з келихом продовжила свою путь.

— А чому ні? - з подивом для самого себе, відповів капітан.

«Ось у чому справа, — подумав Дмитро. — Батько давно хоче збудувати паровий млин і сподівається, що я розберуся в паровій машині…»

Наступного дня почали вантажити вугілля на баржу і в трюм пароплава. А ще за день «Донець» вирушив назад — до Кам’яного Броду.

— Дмитре, — сказав капітан, — ось твоє завдання: будеш на баці допомагати матросу слідкувати за перешкодами по курсу.

«Донець» ішов обережно. Фарватер мінявся щогодини: мілина, корч, зміщене русло. Коли корпус хоч на мить торкався ґрунту чи колесо вдарялося об плес, Дмитро стискав поруччя.

За два дні з пригодами дісталися Кам’яного Броду. За день пароплав і баржу розвантажили. Потім вирушили назад, проти течії. За три дні були в Третій Роті.

Подорож була коротка, але незабутня. Дмитро бачив, як працюють парові котли: чув, як кипить вода у сталевих черевах, як пара стукає в труби, як поршні рухають колеса. Машиніст навіть дозволив йому потримати руку на важелі подачі води в котел — лише хвилину, але ця хвилина запам’яталася на все життя.

Батько уважно слухав звіт сина:

— Залізний колесний пароплав, названий «Донцем», у розібраному вигляді був доставлений із Ліверпуля до Ростова у 1840 році. Там його зібрали. 10 жовтня 1840 року «Донець» спустили на воду. Зиму пароплав простояв у Ростові. 10 квітня 1841 року розпочалася навігація, але надзвичайне розлиття Донця та безліч сміття й очерету змусили відкласти плавання до 24 квітня.

— А які він має розміри? — спитав батько.

— У довжину — майже сімнадцять сажнів, у ширину — біля трьох. Осадка при завантаженні його тисячею пудів вугілля — один аршин.

— А потужність?

— Дві парові машини загальною потужністю 50 кінських сил.

— Краще мати таку машину, ніж тримати стільки коней! — пожартував батько.

— серйозно відповів Дмитро. — А в тому, що твій паровий млин не буде залежати від вітру. До того ж я порахував, що один пуд борошна на паровому млині буде коштувати вдвічі дешевше, ніж на вітряку.

— Та хоч на рубль дешевше — вже вигідно! — відповів батько.

Минув рік — і в Третій Роті з’явився паровий млин.

Ні батькові, ні сину Приколотам і в голову не могло прийти, що через сто п’ятдесят років промисловці мріятимуть не про вугілля, а про енергію вітру.

Post scriptum

Через чотирнадцять років Дмитро, уже дорослий чоловік, пригадав той весняний день, коли стояв на палубі «Донця» й слухав, як гудуть п’ятдесят кінських сил. Тоді він не здогадувався, що в цих коней короткий вік.

Доля «Донця» склалася парадоксально: створений англійськими майстрами у 1840 році спеціально для Росії, він ризикував бути захопленим англійським флотом у Кримську війну. У 1855 році, щоб корабель не дістався ворогові, його знищили в Керчі самі росіяни.