Останній політ Ластівки
У Третій Роті сьогодні свято. Село зранку сповнене людського гомону: вітаються, обіймаються, несуть гостинці. Дорослі, взявши дітей за руки, прямують до батьківських хат. Лише вона не має ні дітей, ні власного дому-роду. Батька не знала. А від матері їй залишився один-єдиний, мов притрушений часом, спомин.
Тоді був такий самий теплий весняний день. Вона була безтурботною дитиною. Кожна дещиця навколишнього світу викликала в неї захват: метелики, що пурхали між кульбабами; хрущі, які гуділи серед квітучих кущів черемхи; соковита молода трава на лузі у Дінця. А найбільше — ластівки. Вони прилітали на берег по вологу глину, з якої ліпили свої гнізда. Вона бігла берегом, а птахи спалахували над головою чорними стрілами — піднімалися вгору й поверталися, щойно вона віддалялась. Мати стежила за нею пильно й ніжно: «Ах ти ластівко моя, дивись, не намочи ноги!»
Відтоді й лишилося ім’я — Ластівка.
«Щасливий був час», — подумала вона тепер. «І років у мене нині стільки ж, як у мами тоді… Але в мене нема тої малечі, якою я була для неї».
І от сьогодні вона знову на тому лузі, і знову над головою ластівки. Коли сонце примусило тіні сховатися під кронами дерев, вона зайшла на мілину. Нахилившись над водою, поміж хмар, що пливли у віддзеркаленні, побачила сиві пасма у власному волоссі.
«То вже я старша за маму…» — з подивом подумала.
Але вона не вміла довго сумувати. Вийшла на берег, зітхнула і всміхнулася сама собі:
«У мене немає рідних. Але є Кирило. Він мені — як брат. А його сім’я... вона ж і моя».
Вони бачилися майже щодня. І хоч Кирило був небагатослівний, між ними завжди було розуміння з півпогляду.
— Ластівко, Ластівко! — пролунав дитячий голос.
Вона обернулася: «Ось і моя родина».
Лугом до неї йшли Кирило, Марія та двоє дітей. Даринка, їхня восьмирічна донька, першою підбігла, поцілувала її в лоба й простягла гостинець. За нею підійшли Кирило й Марія.
— Ось познайомся, — сказав Кирило, піднімаючи малого хлопчика. — Це Миколко, мій менший.
Малюк незграбно тупцював у молодій траві, намагаючись зловити метелика. Марія, взявши його на руки, показувала на пташині злети: «Ластівки… ластівки…», а зірвавши кульбабу, шепотіла: «Кульба-ба…». Малий повторював склади, й усі сміялися. День промайнув непомітно.
Зміна в шахтарів починається зарано. Цього ранку в роздягальні панувала мертва тиша: ні сміху, ні звичних піддевок. Коли Кирило зайшов, люди відвели погляди.
— Хто? — ледь чутно спитав він.
— Учора обірвався трос… кліть звалилася…
— Хто? — повторив.
Після короткої паузи хтось видихнув:
— Твоя Ластівка.
Кирило відчужено дивився, як бригада ремонтників змінювала трос, що обірвався. Хотів дочекатися, коли піднімуть кліть. Тяжкі думки роїлися в нього в голові: «А якби?», «А чому саме вчора?». Мимоволі почав згадувати, як п’ятнадцятирічним хлопчиком лампоносом вперше спустився в шахту і першою, кого він тоді побачив, була Ластівка. Ось тоді в них і виникла взаємна симпатія. Він завжди намагався порадувати її якимсь гостинцем. Потім він працював саночником — каторжна робота. Згодом «доріс» до коногону. Симпатія переросла в дружбу. І ось тепер подруги не стало.
— Сюсюро, сьогодні вільний! — пролунав за спиною голос бригадира.
Бригадир був чоловік суворий і вічно похмурий, двічі свої команди не повторював. Кирило тримав у руках розгорнуту хустинку, тупо дивився на шматочки житнього хліба та цукру. Обертатися до бригадира у нього не було жодного бажання. Той, як казали, у разі потреби міг штовхати цілу версту, завантажену вугіллям, вагонетку. Бригадир, поклавши долоні Кирилу на плечі, двічі спробував повернути його до себе обличчям.
— Не плач, це ж не людина!
— Це більше, ніж людина.
— А ти знаєш, скільки товаришів я тут втратив на шахті? Що ти журишся за кобилою! Її життя було в сто разів краще за твоє! Твоя зміна — дванадцять годин, а в неї була — вісім.
Кирило, змахнувши рукавом зрадливу вологу з очей, обернувся до бригадира. Але той не дав йому заперечити.
— От ти - живеш від зарплати до зарплати, а їй не треба було дбати ні про їжу, ні про питво. Ти після шахти не знаєш, де вдома взяти води, щоб відмитися від вугільного пилу, а її після зміни і мили, і чистили. Двічі на рік - восени на Михайла і навесні, як от учора, на Великдень мала відпустку. В неї свій особистий ветеринар був і коваль. А в тебе є особистий лікар?
— Немає в мене лікаря, і особистий коваль мені ні до чого. Але я знаю: шість днів працюю, на сьомий — я вдома, в сім’ї. Я бачу сонце, місяць та зірки, весну, літо, зиму та осінь. Бачу, як росте трава, чую, як співають птахи! І все це не тому, що хтось мені це дозволяє двічі на рік!
— Чуєш як співають птахи? Та вони співали до тебе і після тебе будуть! Ти шахтар, і я шахтар, і твоя Ластівка була шахтаркою. А в шахтарів одна доля: або в шахті тебе завалить, або нагорі Кіндратій вугільним пилом за горло схопить!
Бригадир, ідучи, сердито кинув через плече:
— Радуйся, твоя Ластівка померла в польоті!
Кирило повертався додому «шанхаями», які обліпили кручі навколо шахти, немов гнізда ластівок стріху хати.
«Ну що то за життя? Народжуються в ямах, і в ямах вмирають. Покоління за поколінням. Невже це зачароване коло не можна розірвати? Невже бригадир правий: у шахтарів одна доля?»
Коли він підійшов до своєї хати й почув дитячий сміх, у ньому щось перевернулося:
«У мого Миколки має бути інша доля — краща за мою!»
Так упало рішення — тверде, як удар кайла об породу.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!