Третя Рота №2. XIX століття

Глина після вчорашнього дощу липла до чобіт, ніби не хотіла відпускати.

Іван Матвійович — він же Йоган Христіан Даль — швидко знайшов могилу свого друга й тезки, Івана Ратча. Його хрест стояв на сажень попереду інших, самотній серед однакових дерев’яних. Даль зупинився. Ранковий туман ще не розійшовся після нічної вологи. Крізь нього пробивалися тонкі смуги сонця, і мокра трава блищала, ніби всипана дрібним склом. Вологе повітря зробило темнішою тканину його темно-зеленого лікарського віцмундиру. Під коміром, зав’язана вузлом, біліла шийна хустка.

Світло ковзнуло по його гладко поголеному обличчю. Даль зняв капелюха, і легкий вітерець одразу розвіяв русяве волосся недбалими пасмами. Права рука поволі лягла на серце.

Перед ним стояв простий дерев’яний хрест, потемнілий за зиму — грубий, з однією перекладиною. З неї повільно на могилу спадали краплі води, тихо відмірюючи час. Даль мовчки дивився на хрест.

— Це, мабуть, і є вся різниця між православними й католиками після смерті, — майнула у Даля крамольна думка. — У перших хрест у ногах, у других — над головою.

Могильний пагорб іще не встиг осісти.

— Бідолашний Іван… Помер торік, не доживши кілька місяців до нового — вісімнадцятого — століття.

На перекладині хреста було вирізано:

«Штаб-лекарь Иван Яковлевич Ратч. 1747–1800».

— Керуючий рудником скаржився на кашель… Сьогодні й поклопочуся: нехай Адам Сміт віддасть розпорядження, і Іванові поставлять кам’яний хрест.

Іван Матвійович знову окинув поглядом цвинтар. На більшості хрестів не було навіть імен: рудник швидко забував своїх людей.

Вітер приніс із Третьої Роти глухий удар дзвону. Звук прокотився між могилами, обминаючи хрести, наче боявся похилити їх іще більше.

— Шахтарі… Прості казенні люди, майже кріпаки. До рудника їх приписують так само, як солдатів до полку.

Він поправив хреста, що за зиму трохи похилився.

— Як же тебе, Ваня, дворянина Олонецької губернії, занесло сюди, до компанії твоїх колишніх пацієнтів? Розминувся зі смертю в морських битвах, під турецькими ядрами, а доконала тебе тут проста рудникова лихоманка… Хоча яка ж вона проста? Он скільки свіжих могил.

Ратч колись був його підлеглим, і Даля мов бритва різонула думка: то не рудник винен. То його рука підписала наказ, що відправив штаб-лікаря на цей рудник.

Іван Матвійович раптом відчув вагу всього світу — життя, смерті, власного вибору.

Увечері доктор Даль продовжував поминати Івана Ратча в товаристві штаб-лікаря Івана Камінського.

— Ти Іван, і я — Іван, і Ратч був Іваном. Ціла ескадра Іванів, — сказав Даль.

— Ескадра — то добре сказано. Але ім’я тут не головне, — відказав Камінський, наливаючи горілку в олов’яні кружки, які Даль ще з флоту возив із собою.

— Ти маєш рацію. Не ім’я нас поєднує. Ми насамперед — лі-ка-рі… І не цокаючись, Царство Небесне Івану Ратчу.

— А правда, Іване Матвійовичу, що Ратч колись був морським офіцером?

— Так, і ще й яким! Чув про Першу Архіпелагську експедицію? В Егейському морі, на грецькому Паросі, у бухті Ауза стояла наша ескадра. Там адмірал Олексій Орлов облаштував штаб, верф і шпиталь. У тому шпиталі й служив Ратч. Було йому тоді двадцять сім. І саме там він, як сам розповідав, примудрився закохатися в іспанську маркізу Марію Баккаристу де Ескарбену.

— А що на грецькому острові робила іспанська маркіза? — Камінський ще не втратив логічного мислення.

— Казав, що приїхала з родичами, які служили при неаполітанському дворі, — Даль на мить замислився. — А батько, здається, був при дипломатичній місії.

— І що було далі?

— Марія стала матір’ю всіх його синів.

— Як — прямо там і стала? — Камінський здивовано хмикнув.

— А що тут дивного? Спочатку маркізу — на корабель, потім разом з ескадрою — на Балтію.

— Ну й безлад у Орлова був на флоті, — пробурмотів Камінський, знову наповнюючи кружки.

— Тоді багато хто так робив: одружувалися з гречанками, італійками, француженками. Через це виникали дипломатичні скандали. Особливо коли дівчина була з заможної чи дворянської родини. Я знав одного капітана: закохався в доньку католицького купця; родина була проти, і дівчину довелося вивезти разом із ескадрою, коли ми залишали острови.

— А що ж батько?

— Який батько? — Даль, здається, втратив нить оповіді.

— Та Марії Баккаристи де Ескарбени, — Камінський був молодший і трохи тверезіший за Даля, і без запинки вимовив довге ім’я.

— Її родитель наказав синам їхати до Росії шукати втікачку. Але, звісно, не знайшли. Росія — не маленький Парос.

— Бідолашні сироти… — зітхнув Камінський, згадавши про синів Ратча.

Свічки догорали і тіні в кутку ворушилися, наче слухали їхню розмову. Даль відчув, як вони тиснуть на нього — важкі, мов камінь.

Даль знав, чий то камінь.

— Знаєш, Камінський, я й досі докоряю собі. Це ж я відрядив Ратча сюди боротися з цингою, лихоманкою та малярією.

— Та облиште, Іване Матвійовичу. Всі ми під Богом ходимо: як не в морській битві з турками, так від якоїсь зарази на руднику…

У цей момент важко вдарив рудниковий дзвін — кликали нову зміну.

Даль мовчки підняв кружку:

— Зараз я чомусь відчуваю, що нас за столом троє. Вічна тобі пам’ять, Іване Ратч!

За два роки, завдяки зусиллям доктора Даля та штаб-лікаря Камінського, на краю Третьої Роти для шахтарів відкрили госпіталь і аптеку.

А хрест? Сміт виконав обіцянку.

Минуло понад сто років. Хрест із піщаника вріс по саму перекладину. Вода й вітер зробили своє: тепер ледве можна розгледіти тонку риску, що колись була між датами народження і смерті штаб-лікаря Івана Яковича Ратча.