Третя Рота №2. XIX століття

Минулого року селом поповзли чутки: з Попасної до волості через Верхнє, яке місцеві й досі називали Третьою Ротою, будуть тягнути залізницю. Від Верхнього до Лисичого, волосного міста, було всього дві версти. Але важкими були ці версти — увесь час угору. Влітку ще так-сяк, а от узимку — скільки возів перекидалося на слизькій дорозі!

Новина розколола мешканців Третьої Роти навпіл. Одні казали, що це добра новина, інші — погана! Добра, бо можна буде дістатися Києва або Катеринослава не кіньми за тижні, а потягом за дні. Інші не вірили: потягом по наших кручах і горах? А якщо колію прокладуть через наші хати?

Та чутки, як і вода в Дінці, довго не затримуються: попливли й зникли, лишаючи легку тривогу десь на дні душі. Забули про них майже всі — крім двох, хто вже знав напевне: справа давно вирішена, креслення затверджені, і навіть відомо, кому доручили будівництво. Саві Мамонтову — і цього імені було достатньо, щоб зрозуміти серйозність намірів.

Одного яскравого літнього ранку на Красній вулиці з’явилися чужі люди — незвичні, чисто вбрані, з міською поставою. Говорили коротко, уривчасто, наче накази видавали. З підводи вони витягли дивні інструменти: блискучі рейки, мідну трубу на тринозі, віхи з кольоровими смугами. Ходили туди-сюди, щось міряли, забивали кілки в землю, не звертаючи уваги, що заважають людям і проїзду. На зауваження місцевих відповідали зверхньо, показуючи якусь «бамажку» з печаткою — так, ніби печатка робить їх господарями тутешніх вулиць.

У Третій Роті не було людини, авторитетнішої за Дмитра Костянтиновича Приколоту — колишнього маркшейдера з 35 роками бездоганної служби, який рік як отримував повну пенсію. Його вибрали старостою не за красиве слово, а за тверду руку і рівний розум. Він саме копирсався в городі, коли почув.

Дмитро Костянтинович копирсався в городі, а думками був десь далеко, коли почув:

— Пане старосто, Дмитре Костянтиновичу, агов!

Двоє хлопчаків, задихані й повні важливості, повідомили про дивних прибульців. Староста зітхнув: «Чужі люди — то подія для малого хлопця, та не для мене… Але служба є служба».

На Красній все було саме так, як описали діти. Екіпаж і підвода стояли біля церкви. Один чоловік у кашкеті встановив триногу з теодолітом, другий тримав віху, третій робив позначки в товстому зошиті. Приколоті вистачило одного погляду.

«Тринога з теодолітом, віхи… — от тобі і чутки про залізницю», — подумав Приколота. Йому одного погляду вистачило, аби зрозуміти, що тут відбувається.

Староста підійшов до чоловіка у кашкеті, який йому здався за старшого:

— Я — Дмитро Костянтинович Приколота, староста цього села. А ви хто такі, панове, і що тут робите?

— Геодезіст, Свірід Пєтровіч Тімошенков. Ми по порученію руководства акціонєрной компаніі «Донецкая камєнноугольная желєзная дорога». Будєм проізводіть ізисканія под будущую лінію.

Староста мовчить, киває.

— Просторно у вас… — рукою показує вздовж Красної. — Здєсь ідєально прямой участок.

Староста відчув, як починає закипати, але стримує себе:

— Ідеально для кого? — вимовляє повільно. — Тут школа, базарна площа, хати двома рядами. Люди ходять щодня. Діти бігають. На цій вулиці… церква вже сто років стоїть.

Він оглянувся на церкву — біленьку, дерев’яну, з банею й дзвіницею. Прадіди по копійці збирали гроші на її будову, зводили власними руками.

Геодезист лише махнув рукою:

— Ето всьо рєшаємо. Главноє — лінія должна бить прямой. Желєзная дорога любіт прямоту.

За спиною старости вже збиралися люди: шахтарі, що поверталися з нічної, жінки з кошиками, діти. Підійшов і священник, отець Никодим. Жінки перемовлялися стиха:

— Чужі це, чужі… Ідуть, як до себе.

— Прямоту їм дай… Щоб нас навпіл розрізати.

— А якщо й справді пустять колію тут — де ми ходитимемо?

— Нащо вона нам на порозі?

Тим часом помічники геодезиста продовжували свою роботу.

— Шановний Свириде Петровичу, — звернувся староста. — А дозвіл у вас на «провєдєніє ізисканій» є?

— Так вот же, — протягує папери геодезист.

— Настоящім подтвєрждаєм..., читає Приколота, — что Свірід Пєтровіч Тімошенков...«Донєцкая... железная дорога»... — шановний, так це ж не дозвіл, це лише ваше посвідчення! Нема дозволу з повіту? Тож я, староста села Верхнє, забороняю вам у нашому селі «проізводіть ізисканія под будущую лінію».

Від несподіванки у геодезиста відвисла щелепа, потім він, намагаючись щось сказати, почав хапати ротом повітря. Його помічники, тим часом припинили свою роботу, і з цікавістю перводили погляди зі свого начальника на старосту і навпаки.

— Я жаловаться на вас буду! Вам не удастся остановіть тєхнічєскій прогрєс, для вас ето всєго ліш, - сказав, показуючі пальцем геодезист, — «подзорная труба»!

— Для мене це — всього лише «теодоліт», — відповів посміхаючись Дмитро Костянтинович. — Скаржіться, це ваше право, але без дозволу, вам краще сюди не повертатися.

— Ви, я віжу, образованний человек, — заспокоївшись сухим голосом сказав геодезист. Ну что может сдєлать ваша сєльская власть протів власті столічной?

Староста зрозумів - буде бій, за вулицю Красну з хатами, за церкву. А інакше, чужі «всьо порєшают». І бій цей буде не рукопашний, а бюрократичний.

Геодезист, тим часом продовжував погрожувати:

— Вскорє я вєрнусь с разрєшенієм і работи продолжатся. Так опрєдєлєно проектом. Траса утверждена. Не вздумайте чинить прєгради. Сопротівлєніе будєт наказиваться!

Підвода з «незваними прибульцями» зникла за поворотом. Пил від колес повільно осідав на Красній.

«Технічєскій прогрєс, технічєскій прогрєс... передражнив геодезиста староста, — пам'ятаю я ваш «технічний поступ»!, - І Приколота згадав яка доля спіткала пароплав «Донець» у далекому 1855 році».

Життєвий досвід підказував: краща оборона — наступ. Тож він оголосив громаді:

— У неділю після служби збираємося біля церкви. Бо сьогодні вони міряють Красну — а завтра скажуть, що все вже «затверджено».

Спочатку Приколота переговорив і з настоятелем храму, а потім поїхав в Лисичанськ.

Пристав Гаврило Сергійович був чоловік повільний, але не дурний: роки служби навчили його мовчати тоді, коли інші кричать, і кивати тоді, коли інші погрожують. Волосний старшина Демид Карпович, навпаки, говорив швидко, дрібно, але хитро, мов той горобець, що вміє вхопити зернину зі столу навіть перед носом у кота. Обидва вони добре знали ціну землі й ціну часу — а тому не губилися, коли до них приходили з великими проханнями чи великими планами. Саме тому Приколота й пішов до них: не за силою — за кмітливістю.

У неділю отець Никодим після Літургії вийшов на ґанок церкви. Після молебеня за мир і збереження храму, священник Никодим звернувся до вірних:

— Не давайте зруйнувати те, що створили руки ваших батьків. Хто стоїть за мир, за церкву, за землю свою — той не один».

Люди слухали, похиливши голови, і в тому схиленні було не страх, а рішучість.

Після отця Никодима до громади звернувся староста :

— Не в силі наша міць, а в правді. Стійте за своє, та не творіть зла.

Громада відгукнулася. Підписували звернення до катеринославського губернатора хто як умів — хто рукою, хто хрестиком.

Тим часом, геодезист як і обіцяв, поскаржився на дії старости своєму керівникові, а той - ще вище. В нальства була купа засобів, яким чином вирішувати складні питання такого роду.

Одного дня, Дмитро Костянтинович, у себе на подвір'ї виконував обов'язки старости: допомагав двом сусідкам зібрати до купи «побиті горщики». Староста примітив, якогось пана, явно з міста, який терпляче чекав своєї черги. Коли сварка сусідок закінчилась «мировою угодою», Дмитро Костянтинович звернувся до незнайомця:

— Доброго дня, пане...

— Обращайтесь, Дмітрій Константинович, ко мне просто - «господин».

— Отож, «просто господин», яка у вас до мене справа?

— У вас здесь, дом добротний. Порядок. Огород хорош! Жаль, єслі прийдьотся все ето… — він зробив невизначений жест рукою, — ізменіть.

Староста мовчав. Незнайомець дістав із внутрішньої кишені пакунок.

— Ми люді практічниє. Ви — тоже, я уверен. Вот небольшой подарок… помощь, скажем. Если ви перєубєдітє громаду нє упіраться, наша компанія вас не забудет.

Староста подивився на пакунок так, ніби то була жаба.

— Заберіть, — тихо сказав він. — Не беру. І нікому не раджу брати.

Незнайомець здивувався, потім спробував усміхнутись:

— Подумайте… Может, завтра…

— Я вже подумав, — відповів староста, встаючи. — А тепер прошу вийти з мого дому.

Незнайомець почервонів, спробував щось буркнути, але мусив піти. На подвір’ї він ще кинув старості через плече:

— Вам же хуже будєт. Ето не «сельская управа», єто железная дорога. Она не спрашиваєт!

Староста лише похмуро усміхнувся: «Не питає… Ще як запитає».

Дмитро Костянтинович розумів, що товщина пакунків, разом із збільшенням владних кабінетів, буде тільки збільшуватися. В цій картковій грі виграє, той в кого козир буде старший.

Увечері того ж дня староста довго сидів при каганці, не торкаючись вечері. Потім дістав старенький чорнильний прибор, та аркуші паперу. Він не мав звички писати гнівні листи начальству — та й гнів не був головним. Головним було відчуття, що хтось там, далеко, приймає рішення, не знаючи ні їхнього села, ні тих людей, що тут живуть поколіннями.

Нарешті староста розклав перед собою папір, умочив перо і почав писати — повільно, рівно, ретельно. Писав туди, де, як він вважав, сиділа людина, здатна вплинути на весь хід подій. Кому саме — не сказав нікому.

Наступного ранку дав хлопцеві конверт і наказав везти до міста. Як і припускав староста, почалася бюрократична «гойдалка».

Приїхав геодезист з дозволом із Бахмута. Волость написала в губернію. Губернія — у компанію. Пошта в Російській імперії працювала справно, але повільно. Геодезист повертався й повертався з новими паперами — але на кожну «перевагу» знаходилась відповідь.

І от одного дня він з’явився з гордим виглядом:

— Господін староста! Екатєрінослав дал разрєшеніє согласно утверждьонному проекту!

Приколота спокійно прочитав дозвіл:

— Пане Тимошенков, а хто затвердив цей проект?

— Голова ради компанії — Сава Мамонтов!

— Погляньте уважніше, пане Тимошенков. Оцей підпис вам нічого не каже? — староста показав учорашнього листа.

Тимошенков, скривившись, прочитав листа Мамонтова, де той дякував Приколоті за увагу, визнавав похвалу його «меценатцва» перебільшеною і повідомляв, що наказав змінити проект на користь громади Верхнього. Колія піде не через центр села, а понад Біленькою, вздовж високих схилів — із виходом на край села.

— Да какая мнє разніца где проводіть ізисканія? Подождьом новий проект, і прієдєм сюда снова, — сказав Свирид Петрович Тимошенков, — і в котрий раз покинув Третю Роту.

Через місяць розпочалося будівництво. Тепер селяни вже не пручалися — навпаки, радо бралися до діла. Земляні роботи тривали все літо й осінь. В селі не було вільної підводи: везли щебінь, шпали, ліс, рейки. Люди працювали багато — від зорі й до вечора. І заробляли: комусь на корову вистачило, комусь на оновлення хати, комусь — просто на запас зерна до зими.

Навесні 1879 року урочисто відкрили залізничну лінію від Попасної до Лисичанська.

У Третій Роті всі раділи — бо змогли відстояти і вулицю Красну, і свою церкву.

А найбільше раділи пристав і волосний старшина. Вони ще три роки тому знали, що землю під колію будуть викупати. Їхні розрахунки щоразу сходилися на Вовчоярівці. Не тому, що так хотілося інженерам, — а тому, що місцевість сама вела туди. Обоє вони були не лише розумні, а й по-сільському хитрі. Отож  завчасно прикупили собі ділянки саме у Вовчоярівці — на під’їзді до села.

***

Пройде пів століття і дерев’яна церква Іоанна Предтечі, та сама, яку прадіди відстояли при Олександрі Другому, буде зруйнована при Йосипі Першому правнуками тих, хто колись її захищав. На її фундаменті постане інший «храм» — Палац культури імені Леніна. Це буде «храм» нової віри, яка вимагатиме не молитви, а покори.

Історія церкви в Третій Роті — не лише про дерев’яну будівлю, а про крихкість людської пам’яті. Те, що одне покоління вважало святинею, інше може сприйняти як перешкоду. 

Жодна перемога добра не є остаточною, якщо її не передають далі.