Усупереч

Згоріло все. Нема куди втікати,

І тиша б’є по серцю, як батіг.

Я сам зумів те щастя розтоптати,

Своїм же страхом кинувши до ніг.

Хотів одного: бути просто разом,

Ділити кожен подих, день і вік...

А в жилах кров кипить шаленим сказом,

І груди рве німий, пекельний крик!

Вона вдихнула. Їй нарешті легко.

Зійшов туман, ущух болючий щем.

А я лишивсь на згарищі далеко,

Опалений і правдою, й вогнем.

Пече до дна. Зникають марні сили,

Земля з-під ніг кудись у тьму пливе.

Не розумію, як її не вбили,

Та ця надія потай ще живе.

Згорять на попіл муки і печалі,

Залишать спокій на самому дні...

А я візьму цей гарт глухої сталі

І власну душу випалю в огні.