Виворіт життя монстра.

— Привіт, Бобе! Пібоді знову все забув... Ну, майже все, — мовив мімік.

— От слухай, Філмор, — сказав зомбі, звертаючись до скрині. — Чому б Пібоді не спуститися на шостий поверх до Анжеліки? Вона ж може щось начаклувати, аби наш кістлявий друг зміг нарешті бодай щось почути та нормально побалакати.

— А це ідея! — вигукнув Філмор й завзято почав шкрябати на пилу нове послання.

Скелет уважно дочитав пропозицію й миттю вивів у відповідь:

«Чому я раніше про це не знав?»

Зомбі лише розвів руками й зітхнув:

— Ну вибачайте, мозок зовсім гнилий, я й сам про це забув!

Мімік швидко стер попередній напис і переклав для Пібоді слова Боба. Скелет підвів голову, на мить замислився й знову написав:

«То чого ми чекаємо?»

— Ну що ж, ходімо, я проведу тебе до Анжеліки, — мовив Боб.

Філмор знову перевів це на пилу. Пібоді вдячно кивнув міміку на прощання, і вони із зомбі попрямували вглиб темних коридорів — до шостого поверху.

Вони йшли довго, без жодного поспіху. Дорогою їм назустріч виринув привид. Побачивши гостей, він привітно хитнувся в повітрі й звернувся до зомбі:

— О, привіт, Бобе! Давно тебе не бачив. Як твої справи?

— Здоров, Томасе! Та все як завжди: там потинявся, тут налякав авантюристів до всрачки. Уявляєш, вони від несподіванки навіть свої мечі покидали!

Томас всміхнувся й хитав головою:

— А чого ти чекав? Вони ж не розраховували побачити на перших рівнях монстра аж із шостого поверху!

Боб самовдоволено почухав потилицю:

— Та отож... Зато як весело було! Та й усе одно не з моєю швидкістю за кимось ганятися, — з іронією додав він.

— А куди це ви вдвох чимчикуєте? — поцікавився Томас.

— Ідемо до Анжеліки, треба з нею дещо перетерти.

— Ну, тоді гарного вам дня, хлопці! Якщо, звісно, наші будні взагалі можна такими назвати.

Подолавши кілька поверхів і витративши на це добрий десяток годин, вони нарешті досягли шостого рівня. Пройшовши нескінченними лабіринтами, Боб і Пібоді дійшли до масивних дверей потрібної кімнати.

Штовхнувши важку стулку, зомбі бадьоро привітався:

— Здоров була, Анжеліко!

Біля різьбленої скрині сиділа гарно вбрана жінка з блідо-синьою шкірою, огорнута в пишну, але місцями розірвану сукню. Побачивши гостя, банші обурено склала руки на грудях:

— Чого ти знову припхався? — неприхильно запитала вона.

— Ти все ще на мене ображаєшся? — з легким смутком перепитав Боб.

— Так! — відрізала жінка й відвернулася.

Зомбі лише зітхнув, занурив гнилу руку глибоко в кишеню й витяг звідти витончену золоту обручку, все ще надіту на чийсь відірваний палець. Не довго думаючи, він простягнув цей «подарунок» Анжеліці.

Банші миттю зашарілася, а її очі засяяли:

— Ох, Бобе... Знаєш же, як догодити жінці! — вона вихопила кільце й одразу злегка пом'якшила тон: — То що ти хотів, любчику?

Боб вказав гниючим пальцем на мовчазну постать за спиною:

— Це Пібоді. Йому потрібні твої чари, аби він міг хоча б чути та говорити.

Анжеліка замислилася на мить, а потім усміхнулася:

— Ну, раз ти приніс такий чудовий дарунок — так тому й бути, допоможу.

Жінка відчинила скриню, дістала звідти старовинний підвісок і повернулася до скелета:

— Це амулет загострення відчуттів. Він має спрацювати.

Щойно Анжеліка одягла прикрасу на шию Пібоді, як довколишній світ для нього спалахнув новими барвами. Його зір став набагато чіткішим, а череп заповнився цілим гаєм нових звуків.

— Ти мене чуєш? — тихо запитала банші.

— Так! — відповів Пібоді вже власним, глибоким голосом. — І це просто дивовижне відчуття! Дякую вам, пані Анжеліко! — Скелет злегка вклонився й ніяково додав: — І вибачте за мій зовнішній вигляд... Мій кравець зараз у вимушеній відпустці.

Анжеліка весело та дзвінко засміялася:

— А ти кумедний!

Після приємної бесіди Боб і Пібоді вирушили назад — до верхніх поверхів.

Зомбі звернувся до скелета:

— Мені ж стільки всього треба тобі розповісти!

— Та в нас часу повно, — з іронією відповів Пібоді, промовисто вказуючи на їхню «високу» швидкість пересування.

Боб весело засміявся, і вони неспішно почимчикували темними коридорами. Коли вони нарешті дісталися верхніх рівнів, зомбі зупинився, щоб попрощатися, і раптом сплеснув руками:

— О-о-о, точно! Пібоді, геть забув сказати... Мізки зовсім нікудишні! Приходь завтра на дванадцятий поверх, Тіна буде пригощати всіх охочих своєю випічкою!

Скелет із сумною усмішкою постукав кісткою по своїх ребрах:

— Я б із радістю, але в мене немає куди їсти...

— Ну, то хоч приємно проведеш час! Не все ж тобі самотньо блукати цими коридорами, — наполягав Боб.

Пібоді кивнув і попрямував до кімнати Філмора — йому заковитіло якнайшвидше поділитися радістю й показати другові, що він тепер може говорити.

Проте, ступивши за поріг, Пібоді заціпенів від жаху. Скриня Філмора була жорстоко понівечена й розтрощена на тріски.

Скелет кинувся вперед і присів біля уламків:

— Як ти, Філморе?!

Мімік з останніх сил ледь ворухнув залишками кришки:

— Пібоді... це ти? — із гіркотою шепнув він. — Ну що за люди... Навіть не намагалися відкрити мене, одразу заходилися трощити...

Після цих слів дерев’яні залишки Філмора повільно розчинилися в повітрі, залишивши на підлозі лише крихітний, сяючий зелений кристал.

Пібоді дбайливо підібрав сяючу дрібничку, стиснув у кістлявій долоні й тихо мовив:

— Я почекаю тебе, Філе...

Минуло кілька днів, але друг усе не повертався. Скелет, охоплений розпачем, годинами сидів у порожній кімнаті й не зводив очей із зеленого кристала. Проте час ішов, а Філмора все не було…