Виворіт життя монстра.

Минуло кілька днів. Важкі двері кімнати з рипом розчинилися, і на порозі з'явився Боб.

— Пібоді, що трапилося? Ми з хлопцями чекали тебе, а тебе все немає й немає!

Скелет повільно підвів голову й тихо мовив:

— Філмор... Він зник!

Від цих слів зомбі, здавалося, зблід ще більше, ніж був до цього:

— Як?!

Пібоді мовчки простягнув кістляву долоню, на якій тьмяно мерехтів зелений кристал.

Боб схопився за голову й вилаявся:

— Твою ж мамцю... Знову свята зброя!

— Що... що це таке — «свята зброя»? — розгублено запитав скелет.

— Це найнебезпечніша хрінь у цих людовиськ! — похмуро пояснив зомбі. — За допомогою цієї зброї вони знищують нас без жодної можливості відновитися...

Пібоді поглянув порожніми очницями на кристал Філмора. У його голові лунала невимовна туга:

— То ми з ним... більше ніколи не побачимося?

— Зачекай! — перебив його Боб, розпалюючись новою надією. — Раз кристал цілий, то, можливо, Наглядач десятого поверху зможе щось зробити?

Скелет міцно стис кристал у долоні й подумки дав обітницю: «Філморе, ми йдемо! Дочекайся нас!»

І з неймовірною рішучістю та не менш вражаючою черепашачою швидкістю зомбі й скелет помчали до Наглядача десятого поверху.

На четвертому рівні їм не поталанило — вони лоб у лоб зіткнулися з ватагою авантюристів. Боб загрозливо заричав і рушив прямо на людей, активно киваючи Пібоді головою: «Я їх затримаю, а ти біжи!» Виглядало це надзвичайно недолуго — ніби в зомбі просто стався нервовий тік.

— Хлопці, що тут взагалі робить монстр із шостого поверху?! — закричав один із мечників. — Та біс з ним, приб'ємо цього дохляка!

Поки Боб самовіддано відволікав увагу на себе, скелет дивом прошмигнув повз розлючених авантюристів. Проте не встиг він відбігти й на десяток метрів, як за спиною пролунав оглушливий вибух! Повз Пібоді на шаленій швидкості щось пролетіло й із гуркотом пробило дві кам'яні стіни поспіль.

Не бажаючи потрапити під гарячу руку, скелет чимдуж рвонув до найближчого коридору. Голос підземелля в його порожньому черепі все так само владно лунав, наказуючи знищити порушників спокою. Але Пібоді вперто глушив цей заклик. Він щодуху біг далі від бійні, бо прагнув лише одного — повернути свого єдиного друга.

Скелет в один момент озирнувся та усвідомив, що за ним нікого немає. Пібоді продовжив свій шлях донизу. Здавалося, що він блукав вічність, і аж на дев'ятому поверсі зустрів Боба.

Той здивовано вигукнув:

— Чи не обманюють мене мої гнилі очі?! Пібоді, це ти?

— Так, — відповів скелет. — Бачу, тебе вже повернули.

— Та як бачиш, — сказав зомбі, чухаючи потилицю, і одразу ж додав: — То тобі все ж вдалося втекти?

Боб знову вигукнув, навіть не давши відповісти другу:

— Пібоді, ні, ну ти уявляєш?! Вона як жахнула по мені своїм фаєрболом, то моя срака отримала таке реактивне прискорення, що я своєю довбешкою пробив аж дві стіни!

— Дякую, Бобе, — мовив скелет. — Якби не ти, я б отримав по своєму голому черепу і довелося б починати все спочатку.

— Та ти зробив би те саме для мене! — махнув рукою зомбі, а потім раптом спантеличено заявив: — Пібоді... Мені здається, у мене серце не б'ється.

— Так ти ж мертвий, то як воно має битися? — хмикнув скелет.

— І то правда, — з полегшенням відповів друг.

Залишивши минулі події позаду, вони разом попрямували до наглядача десятого поверху.

Нарешті діставшись десятого поверху, вони підійшли до масивних дверей, чорних, мов смола. Обабіч вартували дві горгулії.

— Стен, Стів, привіт! — привітався Боб. — Бос у себе?

— У нього зараз прийом гостей, — відповіла одна з горгулій.

— То що нам робити? — запитав Пібоді.

Друга горгулія вказала кам'яним пальцем на пошарпані дерев'яні двері поруч:

— Почекайте там, поки бос не закінчить.

Товариші почемчикували до комірки, вщент забитої зламаною та іржавою зброєю.

— А якщо я правця підхоплю?! — обурився Боб. — Хто мені лікарняний заплатить?!

— А у нас є лікарня? — спокійно перебив його Пібоді.

— Та бодай тобі... У нас навіть лікарні немає! — вигукнув зомбі.

Усвідомивши весь абсурд власних слів, Боб весело засміявся і додав:

— Схоже, це черв'яки в мізках заворушилися.

Звичним рухом він дістав свій мозок, струснув із нього надокучливих хробаків, акуратно повернув його на місце і як ні в чому не бувало запитав:

— То про що ми говорили?

— Ми чекаємо на аудієнцію в боса, Бобе... — відповів Пібоді.

Зомбі розчаровано окинув поглядом тісну, запилену комірку й зітхнув:

— Якось геть не так я уявляв собі приймальню Наглядача десятого поверху...

— Ми просто чекаємо в комірці, поки бос закінчить прийом інших гостей, — терпляче пояснив скелет.

Боб ляснув себе долонею по лобі:

— Бісові черви! Геть попсували мої мізки... — з обуренням буркнув він.

За кілька хвилин двері комірки з рипом розчинилися, і на порозі з'явилася масивна горгулія на ім'я Стен. Вона діловито мовила:

— Бос готовий вас прийняти!

Пібоді миттю кинувся до виходу з усього розмаху... зі своєю фірмовою черепашачою швидкістю.

Стен здивовано вигнув кам'яну брову:

— Е-е-е... то ви точно поспішаєте чи як?

— Слухай, ми мчимо настільки швидко, наскільки взагалі здатні! — огризнувся Боб.

Горгулія лише хмикнула:

— Та не бери до голови, я просто жартую!

Коли вони нарешті здолали довгий коридор і дісталися покоїв Наглядача, важкі двері з титанічним гуркотом і рипом розчинилися. Перед ними постала велетенська, похмура зала, у глибині якої на високому троні сидів лич.

Помітивши гостей, Наглядач грізно підвівся й загримів на весь замок:

— Хто посмів потурбувати Короля Мертвих?!

Боб відразу ж шанобливо випрямився й вигукнув:

— Босе, це я — Боб! А це Пібоді!

Лич важко видихнув і роздратовано вилаявся:

— Твою ж за душу... Я вже подумав, що це знову ті кляті порушники! Чого вам треба, хлопці?