Виворіт життя монстра.

— Босе, у нас тут виникла проблемка... — мовив Боб.

— Яка ще у вас виникла проблема? — роздратовано буркнув Лич і додав: — Не тягніть мумію за бинти!

Пібоді несміливо підійшов ближче, простягнув кістляву долоню зі сяючим зеленим каменем і тихо мовив:

— Мій товариш Філмор загинув від святої зброї.

Лич співчутливо зітхнув:

— О-о-о... Мені дуже шкода. Але добре, що кристал зберігся, інакше підземелля просто створило б нового міміка... Дай-но мені його.

Скелет дбайливо передав кристал друга. Король Мертвих узяв його у свої сухостійні пальці, промовив лише одне владне слово: «Піднімися!» — і випустив з руки.

Не встиг камінь торкнутися кам'яної підлоги, як довкола нього закрутився потужний магічний вихор. Коли пил нарешті осів, перед Пібоді постала до болю знайома скриня.

— Філморе! Як же я радий тебе бачити! — захоплено вигукнув скелет.

Мімік радісно заплескав своєю кришкою, і з його дерев’яного нутра линули дивовижні слова:

— Пібоді! Ти... ти розмовляєш?!

У цей час Боб із повагою запитав Наглядача:

— Босе, а як саме ви це зробили?

Лич суворо глянув на них і грізно відповів:

— Та як-як... Я просто не хотів вас розчаровувати, що ви даремно тяглися через стільки поверхів! Філмор відновився б і сам, якби ви, два бовдури, не забрали його кристал! Але про святу зброю я не брехав: якби ті авантюристи забрали кристал із собою, ви б і справді більше ніколи не побачилися.

Боб зніяковіло почухав потилицю:

— Ой... Я про це якось не подумав... — А потім зацікавлено додав: — Босе, а як щодо вас? До вас же найчастіше приходять саме з такою зброєю?

— Розумієш, Бобе, я міцно прив'язаний до цього підземелля, — з глибокою тугою промовив Лич. — Я не можу зникнути звідси за жодних обставин... Скнію в цій клятій кімнаті й навіть заздрю вам. Ви принаймні можете вільно блукати поверхами...

Боб втішно поплескав Короля Мертвих по кістлявій спині, а Пібоді тим часом уже захоплено розказував Філмору про всі пригоди, які вони пережили за ці дні.

Попрощавшись із Наглядачем, наші товариші попрямували далі. По дорозі Боб знову запропонував усе-таки завітати на дванадцятий поверх до Тіни. Пібоді й Філмор радо погодилися. Поки вони йшли коридорами, мімік із захопленням слухав розповіді зомбі про його нещодавню коротку, але надзвичайно яскраву битву з авантюристами.

Діставшись нарешті дванадцятого рівня, вони увійшли до просторого приміщення. У центрі кімнати монументально стояв кремезний голем — справжнісінька ожила скеля.

Боб сміливо підійшов до велетня, дружньо поплескав його по широчезній кам'яній спині й запитав:

— А де Тіна?

Кам'яний велетень повільно повернувся й тоненьким, дівочим голоском вигукнув:

— Ой, Бобе! Ти привів друзів!

Зомбі сплеснув руками:

— О-о-о, Тіно! Та тебе просто не впізнати! Що, зачіску змінила?

— Ти все-таки помітив! — зніяковіло мовила Тіна й одразу сплеснула величезними кам'яними долонями: — Ой, що це я... Гості прийшли, а я навіть чаю не запропонувала!

— Та це зовсім не обов'язково... — спробував заперечити Пібоді.

Проте Тіна вже жваво накинула поверх своїх кам'яних обладунків рожевий фартушок, вмить винесла великий стіл із чайником та філіжанками й категорично мовила:

— Я наполягаю!

— Тільки напої погарячіше, — посміхнувся Боб, — а то хлопці геть замерзли, поки йшли. Он Пібоді взагалі до кісток промерз!

Тіна дзвінко засміялася:

— Ох, Бобе, ти як завжди кумедний!

Пібоді лише потиснув плечима й щиро попередив:

— Ну що ж, раз така справа, мушу попередити: оцінити ваш чай у повній мірі я не зможу... — Він виразно вказав кістлявим пальцем на свій оскал, позбавлений язика: — Бо й ротом це можна назвати хіба що з великою натяжкою.

Наливши гостям по філіжанці запашного чаю, вони весело обговорювали останні події.

Тіна, почувши про те, як Боб у бою протаранив головою дві стіни поспіль, аж здригнулася всім своїм кам'яним тілом:

— Бісові людовиська! Як взагалі можна бути такими жорстокими?

Пібоді сумно кивнув і додав:

— Отож... Що в них у голові робиться? Вони он на Філмора взагалі напали без жодного попередження!

Тіна сплеснула долонями й перелякано вигукнула:

— Матінко моя земля! Які невиховані!

— Вони мене навіть не відчинили, уявляєш?! — обурено заплескав кришкою Філмор. — Я ж так старався, а вони навіть не оцінили мій розкішний вигляд і просто заходилися гамселити!

Провівши час за гарною, теплою бесідою, товариші нарешті побрели кожен до свого поверху. За кілька днів пересування із вражаючою «фірмовою» швидкістю хлопці все ж дісталися рідних верхніх рівнів.

Пібоді одразу зайнявся патрулюванням, Філмор обжився у своїй кімнаті, а Боб почемчикував далі — до свого поверху.

Скелет за звичкою повільно бродив коридорами в компанії інших мовчазних кістяків. Спускаючись усе нижче за своїм маршрутом, він опинився майже впритул до виходу з підземелля. Ступивши за межі похмурої печери, Пібоді вперше за довгий час підвів голову, поглянув на далекі зорі та яскравий місяць і пошепки мовив:

— Як же гарно...

Але вже за мить вечірню тишу прорізав тонкий, розпачливий крик. Це було геть не схоже на звичайні войовничі вигуки авантюристів.

Пібоді насторожився й рушив на звук. Пробираючись крізь нічну гущавину лісу, він раптом заціпенів: прямо серед дерев лежала невеличка плетена колиска, а в ній плакало крихітне людське дитя.