Виворіт життя монстра.

Повна, непроглядна темрява. Лише десь удалині жевріє самотній світлий вогник. Жодного відчуття холоду, ані найменшого подиху повітря. З нізвідки виринало лише одне питання: хто я і що я таке?

Відповіді не було. Кожен рух давався з неймовірними зусиллями, ніби кінцівки налиті свинцем. Здавалося, він йшов уже цілу вічність. Наблизившись до джерела світла, він побачив смолоскип і повільно підняв руку. Кінцівка виявилася повністю позбавленою м'яса та шкіри — самі лише кістки. Проте жодних емоцій це не викликало, ніби в такому видовищі не було нічого дивного.

Він хотів щось сказати, але ані слів, ані навіть рота, якщо це взагалі можна було так назвати, розкрити не вдалося.

Оглянувши своє тіло, він помітив, що вдягнений у старий, іржавий обладунок, який місцями прогнив до дір. У лівій руці він стискав тупий уламок меча, а на босих кістлявих ногах стриміли рештки розірваних шкіряних чобіт.

І раптом у голові лунко відбився поклик — щось неначе силоміць штовхало його вперед. Що це за відчуття? Що це таке? Ці думки, здавалося, глухо билися об внутрішні стінки черепа.

Повернувши за найближчий кут, він побачив попереду чотирьох людей, які нещадно трощили скелетів. Серед цих дивних порушників спокою вирізнялася одна дівчина: струнка, з витонченою фігурою, яку влучно підкреслював шкіряний обладунок. Вона хвацько та вправно махала мечем, а її розкішне руде волосся сягало самого попереку.

Він гостро усвідомив: якщо поткнеться туди прямо зараз, то власних кісток вже точно не збере.

Руда дівчина раптом помітила скелета, який мов заціпенілий бовдур у проході.

— Хлопці, от ще один! — вигукнула вона й миттю помчала до нього із занесеним мечем.

Він спочатку лише закляк від жаху. В голові промайнула панічна думка: «Ну от, мені й кінець...»

Але вже наступної миті в ньому спалахнув упертий протест: «Ні! Хто сказав, що це кінець? Я хочу жити!»

Зробивши настільки різкий поворот назад, наскільки взагалі дозволяло його кволе, здерев'яніле тіло, він що є сили помчав геть.

Дівчина здивовано сповільнила крок, спостерігаючи за кістяком, який щодуху намагався накивати п'ятами. Взагалі це виглядало комічно — ніби двохсотлітній дідуган намагається бігти, ледве переставляючи сухі ноги. Проте вражало інше: уперше за всі роки її авантюризму монстр тікав! Зазвичай, щойно помітивши людей, ці створіння бездумно кидалися в бій.

Вона ще довго проводила поглядом цього дивного скелета, поки її не гукнули товариші:

— Маріє, що трапилося? Ти що, привида побачила?

Дівчина лишень струсила з голови дивні думки й побігла назад до групи.

У цей час наш герой затаївся в суцільній темряві. Притиснувшись кістлявою спиною до холодної кам'яної стіни, він спостерігав, як Марія повертається до своїх. Він радий був би видихнути з полегшенням, але згодом із сумом усвідомив: легень для цього в нього просто немає. Як, власне, і можливості бодай щось вимовити чи почути в звичайному розумінні.

Простоявши так якийсь час, поки небезпека не минула, скелет вирішив озирнутися довкола в пошуках чогось корисного. У сусідній кімнаті його погляд перечепився за велику, розкішну скриню, рясно оздоблену золотом.

Але щойно він ступив крок до неї, у черепі само собою виринуло ім'я: Філмор.

Скриня раптом ворухнулася й відкрила велетенську пащу — це виявився мімік! Створіння щось намагалося белькотіти скелету, але той бачив лише, як плескає дерев'яна кришка. Збагнувши безперспективність усних переговорів, мімік випустив з обох боків дві довгі руки та, провівши кігтем по товстому шару пилу на підлозі, вивів закарлючки:

«Як пройшов патруль?»

Скелет легко прочитав написане, що миттєво викликало в нього черговий шок.

«Звідки я взагалі знаю, як читати ці закарлючки?» — знову поставив він собі запитання, на яке поки не мав відповіді.

Скелет присів біля міміка й спробував щось написати у відповідь. Несподівано його кістлява рука, мов одержима, сама по собі почала виводити на пилу чіткі закарлючки:

«Не розумію, де я та що взагалі тут роблю! Але чомусь тебе розумію...»

Мімік широкою долонею стер написане й швидко нашкрябав нові слова:

«Ти знову все забув! Ну добре, раз ти мій єдиний друг на цьому поверсі, я тобі поясню. Ми — монстри-оборонці підземелля. А ти — патрульний скелет».

Щойно наш герой дочитав ці рядки, у його черепі спалахнув вогник пам'яті. Він згадав: справді, він піднявся аж із п'ятого поверху, щоб перевірити, чи тихо на першому та чи немає тут небажаних гостей!

Він одразу ж нашкрябав відповідь:

«Я зустрів людей! Ледве в штани не наклав... якби взагалі міг це зробити. Господи, як це непристойно — я ж опинився перед панянкою зовсім без штанів!»

Мімік зі зітханням стер пил і розмашисто вивів:

«Пібоді, ти як завжди у своєму репертуарі... Навіть якщо тебе вб'ють, ти все одно відродишся. Головне — щоб твій кристал не забрали. Інакше будеш чекати на відродження дуже довго, як я минулого року. Ти уявляєш, я стирчав у небутті цілих шість місяців!»

Дочитавши, Пібоді спантеличено почухав макітру й написав у відповідь:

«Я чомусь зовсім не хочу помирати. І я не знаю чому, але досі не пам'ятаю геть усього...»

Раптом важкі двері кімнати з гучним рипом почали відчинятися. На порозі з'явилася огрядна постать зомбі. Переступивши поріг, той радісно вигукнув:

— О, привіт, Пібоді! Ой... я геть забув, ти ж нічого не чуєш!