Діалог із Смертю

—Не приходь до мене вночі,

Не ховайся у тугу осінню.

Не завершили мою долю ткачі,

І сама я не стала ще тінню.

—Я й не кличу,—мовила Смерть.—

Твоя весна ще досі дише.

Я йду до тих, кого вже круговерть

В сансарі подумки колише.

—Ти страшна, і ведеш до кінця.

—Я—тиша після голосіння.

—Ти—тінь.

—Я—світло каганця.

—Ти—зникнення.

—Я—воскресіння.

—Чому ти весь час мовчиш?

—Бо мій голос—у вітрі між листям.

—Чому після тебе вʼяне спориш?

—Щоб дати дорогу квітам.

—Чи я тебе колись знайду?

—Не шукай, ще твій погляд не згас,

Як настане пора, сама тихо прийду.

Ти ж іще не жила, ти маєш ще час.

І стихнуть слова, і розтане ще тінь,

І залишиться осінь на ґанку.

А під зводом небесних переплетінь

Ти вийдеш назустріч світанку.