Сповідь опівночі

В пітьмі розлуки сяду за листа,

Коли навколо прагнуть до спасіння.

Не вабить більше затишок буття —

Я прагну лиш розрухи та падіння.

​Коханий мій, отрути чорний хміль

Не я тобі до келиха підлила.

Мій нарцисизм помножив спільний біль,

Бо до нестями я тебе любила.

​Обожнюю я темний драматизм!

Невже гріховно — сліпо так любити

Усе те зло, що живить еґоїзм,

І те, заради чого варто жити?

​Коли навкруг лунає сміх і спів,

В моїй душі — лиш ненависть і злість.

Смішні ці люди! Серед їх страхів

Печаль — це найстрашніший, певно, гість.

​Вони не в силах плин часів спинити.

Життя крихке, мов келих на столі.

Його так просто можна вщент розбити,

Лишивши тільки скалки у імлі.

​Це Насолода. І заради неї

Готова всі терпіти муки я,

Щоб на Землі, в безсмертній епопеї

Продовжилось повік моє життя.