Трояндові Обійми

П'ять добродійств ведуть мене крізь морок:

Честь, мужність, вірність, мудрість і любов.

Я вірю в них, хоч кожен крок — мов порох,

І за правду я рушаю в битву знов.

Ніхто не бачив, що під цим металом,

Які там шрами випалив вогонь.

Світ вимагає, щоб душа мовчала,

Не прагнула тепла палких долонь.

Мій прапор вицвів, потьмяніли клейноди,

Лиш вітер свище в щілини забрала.

Я стільки років прагнув тої свободи,

Яку ця клята тривога відібрала.

Лий дощ, не тримай в собі —

Краплі най стікають по шолому, панциру.

Я не можу зняти лати: кодекс такий.

Шолом ховає сльози, а броня — страхи.

Я неначе мандрівний лицар:

Не пам’ятаю мету свого походу.

Я би впав у ніжні трояндові обійми,

У м’які зелені трави відпочити.

Я бачив імперії та руїни.

Йшов крізь бурі та піски.

Тримав питання та думки.

Бо без них було питання “Куди?”

Я ніби жив тисячу чужих життів:

Але ж лякався спостерігати за своїм.

Стояти без ідеї не було бажання.

Бо меч зламатися може, а воля — ні.

Важко визнати, але не тепер:

Я боявся спокою й відпочинку.

Думав, якщо стихне сталевий етер,

То і серце зупинить ходу на хвилинку.

Але меч мій втомився від вічних заглад,

Щит посічений прагне земного покою.

Я складаю свій спис у густий листопад,

Бо найбільша звитяга — змиритись з собою.

Сталь опадає на мокру траву...

Дощ затихає. Я нарешті просто живу.

Без кодексів, без тривог, без війни...

Троянди без шипів. Солодкі сни…