Анатомія розпаду

Ковтай цей свинець — це твоє останнє причастя,

Коли розриває легені відсутність межі.

Ми так будували своє кришталеве щастя,

А зараз — це просто уламки й іржаві ножі.

Це рветься не плоть — це душа виповзає назовні,

Як збитий собака, що виє на чорну діру.

Всі крики твої — безголосі, німі та безкровні,

Я в цьому мовчанні разом із тобою помру.

Забуття — це не сон. Це коли тебе стерли зі шкіри,

Коли твої очі — це два порожніх колодязі.

Немає ні світла, ні правди, ні краплі віри,

Тільки судоми в холодному, мертвому солоді.

Ридай, поки горло не стане камінням і пилом,

Поки твій розпач не випалить небо дотла!

Ми билися в стіни своїм обезкровленим тілом,

Але ця безодня — вона нас давно поглинула.

Ти — просто луна, що застрягла в залізних лещатах,

Ти — спалах нейрона, що гасне в густій темноті.

Смерть — це не фініш. Це жах, що неможливо почати,

Це вічна присутність відсутності в твоїм житті.

Це кінець.

Це петля.

Це присмак заліза на мові.

Це світ, що розбився у кожній краплині твоєї любові.