3
Олена зірвалася з лавки, відчинила двері та чкурнула надвір. Бігла, не розбираючи дороги, чіпляючись кросівками за корчі, рвучи одяг гострими гілками. Бігла, куди очі бачать, аби лише якнайдалі від божевільного. І на що вона сподівалася? Хотіла взяти інтерв’ю в самітника, дивака, який живе в лісі? Дурепа! Наївна кар’єристка! Ризикувати життям та здоров’ям, щоб поговорити з божевільним — це просто премія Дарвіна! Начхати на роботу! Все, треба бігти до села, поки він її не наздогнав!
Олена незчулася, як помітила просвіт між деревами. Значить, вірно вибрала напрямок. Серце шалено калатало, в горлі пекло вогнем. Ледве переставляючи втомлені ноги, допленталася до узлісся. Хвала богам, ось поле, а за ним село. Сіла нарешті перепочити на повалене дерево. Трохи віддихалася, випила всю воду з пляшки, дістала телефон, щоб подивитися час. Дідько! Розрядився. Дивно, він же добре тримає заряд.
У високому колоссі щось зашурхотіло. Олена скрикнула та скочила на ноги. Невже він наздогнав її? Але одразу ж від серця відлягло: опустивши голови, до неї повільно підійшли трійко хлопчаків, які годину тому так само, з криками жаху, тікали від хатки божевільного відлюдника.
— Що там трапилося? — заговорив першим Ярик, не підіймаючи голови.
— Вибачте, — Толік шморгнув носом, — але ми дуже перелякалися. Правда! Що там було?
— Воно вас теж налякало? — стривожено запитав Сашко.
Олена знову опустилася на дерево і важко дихала, придумуючи відповідь. Мозок відмовлявся слухатися, все ще не відійшовши від переляку та шаленого сплеску адреналіну. Ні, правду вона їм точно не скаже! Розказати про чудодійне загоєння рани? Чи про волосся на обличчі Петровича? Ні! Вона ж не божевільна, на відміну від того дикуна.
— Хлопці… Цигарка знайдеться? — тільки й змогла видавити.
Хлопці перезирнулися. Сашко кивнув. Ярик покопався в рюкзаку, протягнув Олені цигарку та запальничку. Зробила кілька затяжок. Вона давно кинула палити, але зараз, коли серце ледь не вискакує з грудей, усі методи дозволені, щоб заспокоїтися. Допомагало поганенько, але хоч якось.
— Я зайшла в будинок, — нарешті відповіла Олена, — а там лежав той Петрович. Ну я в нього запитала, чи можу чимось допомогти. А він як загарчав! Іще голосніше, ніж до того. Підвівся на ноги та замахав на мене руками. Я злякалася та побігла. Але дорогу забула, тому блукала довго, поки нарешті не вийшла сюди.
— Вибачте, — пробубнів Сашко. — Ми самі дуже злякалися та не подумали, що ви не знаєте дороги.
— Нічого, з усіма так буває, — спокійно відказала вона. — І ви вибачте. Не треба було нам усім туди йти.
— Вам треба щось помогти? — запитав Толік.
— Ні, дякую, хлопці. Залиште мене саму.
Сашко дістав із кишені та простягнув Олені її двохсотку, але вона заперечливо похитала головою.
— Залиште собі. Це я вас потягнула до лісу, ви заслужили плату.
Хлопці попрощалися та повернули в бік села, але Олена їх окликнула, дещо згадавши:
— Іще одне прохання! Нікому не кажіть, що ходили зі мною до лісу! Зрозуміли? Не знаю, вигадайте щось. Кажіть, що гуляли десь. Але про хатку Петровича ні слова!
Хлопчики закивали та зникли серед колосся. Олена важко зітхнула. Яка вона дурепа! Вічно до голови приходять якісь божевільні ідеї, а в інших від того проблеми. Все! Треба кидати цей авантюризм. Краще брати нудні інтерв’ю у нецікавих людей, ніж отак ризикувати задля того, щоб поговорити з диваками.
Уже вечоріло. Упевнившись, що хлопці відійшли далеко, Олена поплелася до села. Вона подумки благала вищі сили, щоб її не помітили в такому жалюгідному вигляді: брудний та порваний місцями одяг, кросівки в болоті та з наполовину відірваною підошвою, скуйовджене волосся. Від зніженої міської дівчини не лишилося й сліду. Олені зовсім не хотілося, щоб сусіди про неї пліткували. Про похід до хатки Петровича вона не розкаже, тож можуть напридумувати всякого. На щастя, нікого з селян по дорозі не зустрілося. Мабуть, пораються по господарству, або дивляться вечірні новини.
Підійшовши до хати бабусі, Олена зауважила, що у дворі нікого немає, а в кімнаті миготить телевізор. Чудово. А то бабуся любить голосно розмовляти, так що всі сусіди чують. Олена швидко зайшла у двір та зачинила хвіртку. Побачивши її, Рекс жалібно заскавулів та заховався в будку.
— Тю, ти чого? Мене не впізнав? — посміхнулася вона та підійшла до будки, але Рекс знову заскавчав. — Ну добре, піду помиюся та перевдягнуся, раз ти мене такою не приймаєш.
Олена тихенько зайшла до хати та почула приглушені голоси. От зараза! У бабусі гості. Хоч би її не помітили. Але заховатися не вдалося. Почувши, що хтось увійшов, бабуся визирнула в коридор.
— Ой, Оленко, ну нарешті! І де це ти ходила? Я тебе біля лісу шукала, гукала, і хлопців тих шукала, що тебе водили, але їх ніде нема.
— Бабусю, все добре, не треба…
— Боже, та ти на себе подивися! Це ти в лісі так вимазалася? І штани порвала! Це ти так по вулиці йшла? Тебе хоч ніхто не бачив?
— Не бачили, — буркнула Олена. — В лісі порвала, за корч зачепилася.
— А що той Петрович, до якого ви…
— Не дійшли ми туди, заблукали. Ледве дорогу назад знайшли.
— От бач! Я ж тобі казала, що не треба туди лазити, а ти як завжди! І малою була така само вперта! Вся в діда, царство йому небесне!
Тут у коридор з кімнати визирнула гостя бабусі — сусідка тітка Наталка. Олена і так її недолюблювала за любов до пліток та балаканини, а тепер взагалі нерада була бачити. Чого доброго своїм знайомим розкаже, в якому вигляді онука баби Ліди приперлася додому, ще чогось додумає, і все село буде на неї пальцями тикати.
— Оленко, добрий вечір, — манірно привіталася Наталка, сама тим часом свердлячи дівчину очима. — Лишенько, а де це ти так? Сама хоч ціла?
— У лісі гуляла. Ціла, — відповіла Олена крізь зуби та полізла до шафи шукати чистий одяг.
— Нічого собі — гуляла! — Наталка зацокала язиком. — Це ж так можна і самій побитися, прости Господи! А Ліда казала, що ти не гуляла, а ходила до того Петровича…
Олена заціпеніла. Капець, вона ж просила бабусю нікому не казати, куди вона йде! Ну не може без того, щоб усе комусь розпатякати!
— Ми до його хатки не дійшли, заблукали! — відказала вона.
— І добре, що не дійшли! — Наталка похитала головою. — Бо він страшний чоловік.
— Чого це він страшний? — здивувалася бабуся. — Ну дивний, живе в лісі, людей сторониться. Але щоб страшний, так ні. Не чула я ніколи, щоб він комусь щось погане зробив.
— Не чула? — Наталчині очі округлилися, як у сови. — Як це не чула? То ти тому не чула, Лідо, що весь час то на городі, то готуєш, то біля телевізора, мало до людей ходиш. А я з людьми говорю, все цікаве збираю. Так от, років два тому, чи вже три, не пам’ятаю, розказував мені Іван Сидорович, як він ото ходив до лісу, в ту сторону, де Петровича хатка стоїть. Чи гриби збирав, чи ягоди, вже не згадаю. І заблукав Сидорович там, крутився, не міг стежку назад знайти. Аж тут глядь — стоїть хатка дерев’яна, мохом заросла. Ну він зразу здогадався, що то Петровича, бо хто ж іще в лісі живе? Дорогу не знає, то думає собі: постукаю до Петровича, може, він підкаже, в який бік до села йти. Постукав — не відчиняють. Ну він трохи потупав навколо, аж бачить — із димаря димок іде, а в хатці наче щось зашаруділо. Ну Сидорович знову постукав у двері, та голосніше, іще крикнув щось. Де це таке видано, щоб самі тихенько в хаті сиділи та не відгукалися! Не відчиняють. Сидорович уже плюнув та хотів назад іти, самому дорогу шукати. Аж тут двері заскрипіли, і визирає з хатки Петрович. А це вже вечір був. Сидорович рота відкрив, щоб запитати, та так і став, як стовп. У Петровича все лице заросло волоссям, а очі горіли жовтим, наче у вовка! Так мені й сказав, не брешу! Ну Сидорович як закричить! Петрович загарчав, як собака, і знову заховався в хатці. А Сидорович як двинув через ліс, мало кеди не згубив! Благо, швидко набрів на стежку та вибіг до села. Отак було! Страшний той Петрович!
Бабуся розсміялася:
— Та що це ти таке розказуєш, Наталко? Які ще очі, як у вовка? Яке лице у волоссі? Та хіба ти не знаєш, як Сидорович чарку любить? Ото напився та привиділося. А ти з усіма балакаєш та побрехеньки збираєш!
Наталка похитала головою:
— Лідко! Не хочеш — не вір! Але ось тобі хрест, що він мені так і розказував. І він не п’яний був! Взагалі в той день нічого не пив! Не віриш — сама в нього спитай! Ой, засиділася я в тебе. Додому пора. Ну до побачення, Оленко!
Наталка вийшла з хати, а бабуся пішла її проводити. Олена так і стояла на місці з одягом у руках. Тут можливі лише два варіанти: або вона та Сидорович божевільні, або Петрович справді не проста людина. Рана, що швидко затягнулася, шерсть на обличчі, очі, що світяться… Ну добре, шерсті та очей вона сама не бачила, коли з ним говорила. Але рана… І Петрович згадував про волосся. Не може бути такого, що він сам та Сидорович вигадали одне й те саме.
Помившись та перевдягнувшись, Олена закрилася у своїй кімнатці та залізла в інтернет. Знайшла інформацію про генетичне захворювання, через яке в людини обличчя вкрите волоссям. Але це волосся росте постійно, його складно видалити. Вона не бачила в Петровича такого. Може, в нього є якась маска, щоб лякати непроханих гостей? Цілком можливо. Але нічого ні про рани, які швидко загоюються, ні про світіння очей у людей вона в інтернеті не знайшла. Рану вона бачила сама, їй не здалося. А щодо очей, то треба самій запитати Сидоровича…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!