Петрович із лісу

Олена прокинулася рано. Учорашню втому як рукою зняло. Лежачи в ліжку, вона прокручувала в пам’яті усі вчорашні події. Ледь не збила Петровича, потім до нього пішла, потім від нього ж і тікала. Розповідь Наталки… Все це дуже цікаво. Їй зовсім не хотілося відмовитися від ідеї розслідувати бодай щось про Петровича. Так, вона сама його злякалася, але цікавість не полишала її. Хай там що, треба розпитати Сидоровича. Може, ще дещо пригадає, чого не сказала Наталка, чи підкаже, хто ще щось знає про Петровича.

Швидко поснідавши, Олена попрощалася з бабусею та сказала, що хоче пройтися на ставок, зробити там фото для майбутньої статті. Сама ж швиденько пішла до Сидоровича, сподіваючись застати його вдома. Пощастило: Сидорович якраз майстрував табуретки на подвір’ї. Його жінка кудись пішла, тож Олена мала шанс на розмову.

— Доброго ранку, — вона зазирнула у двір, а Сидорович лише кивнув, зосереджено забиваючи цвях у табуретку, — чи можна вас запитати щодо однієї події, яка сталася з вами два чи три роки тому?

— Ти про що, Оленко? — Сидорович здивовано подивився на неї. — Ти заходь, чого стоїш?

— Вчора тітка Наталка розповіла, як ви заблукали в лісі та натрапили на хатку Петровича. Справді таке було?

Сидорович хмикнув та повернувся до табуретки.

— Ну, було, — нарешті відповів він. — А тобі це навіщо?

— Я саме пишу статтю про самітників. Про людей, які відмовилися від благ цивілізації. А тут дізналася про Петровича та про те, що ви його бачили в лісі.

Сидорович покусав губи, зітхнув та відповів:

— Та було таке, правда. Але щось пригадувати не дуже хочеться. Налякався я дуже.

— Він справді страшний? Я просто подумала, що тітка Наталка повигадувала дечого. Вона це любить.

— Ну а що вона розповіла?

Олена переказала розповідь Наталки. Сидорович відклав табуретку та важко сів на лавку.

— Бачу, все виклала. Це ж треба, а я й забув, як їй це розказував. Хотів вже тримати в таємниці. Мабуть, випив тоді. Ну добре, розповім тобі. Одразу кажу: я в той день нічого не пив, і в попередній теж. Я ж на машині в райцентр їздив якраз, тож пити не міг, а потім пішов по гриби. П’яним далеко не походиш. Я коли до лісу йду, не п’ю ніколи. Ну все було, як вона розказала: надибав хатку, постукав, вилізло те мурло волохате, очима засвітило та загарчало. Я злякався та побіг.

— А в нього справді було волосся на обличчі та горіли очі? Це вам не здалося?

— Та божуся тобі, дитино, що оцими очима бачив! І гарчання своїми вухами чув. Я ж точно пам’ятаю, що не пив тоді. Та я взагалі п’ю в міру, ніколи до чортиків не напиваюся. Галюнів не було в мене ніколи.

— Але моя бабуся казала, що Петрович час від часу заходить у село, обмінює свої гриби та трави на різні речі. Чому ж тоді ніхто не бачив у нього волосся та дивних очей?

Сидорович замислився.

— Не знаю, дитино. Я ж і сам його раніше бачив, коли він у село заходив. Ну звичайний чоловік, тільки в лахмітті ходить. І говорить мало, але дуже грамотно. Ніби не з лісу, а з академії. А так нічого аж надто дивного в ньому не було.

— Зрозуміло. Дякую за інформацію! До побачення!

Олена вже саме відчиняла хвіртку, як Сидорович її окликнув.

— Почекай. Я ще дещо пригадав. Ти сідай, слухай. Тільки, будь ласка, не перебивай. Вірити чи ні — діло твоє, але розкажу, що знаю. Колись моя баба мені розказувала про вовкунів. Це такі люди, які можуть обертатися на вовків, ну вовкулаки, чи перевертні, як їх іще називають. Буцімто вони так схожі на звичайних людей, ніяк не відрізниш, але коли місяць повний, то перевертаються на вовків. Бабця казала, начебто перетворюються вони не зразу, а поступово: шерсть росте, очі горять, звуки дивні видають. Навіть божилася, що коли мала була, сама такого вовкуна біля села бачила. Я слухав, але не вірив, думав, що то все казки. Але як оце побачив Петровича з волоссям та очима вовчими, то згадав про бабусині розповіді, сам задумався. Виходить, не казки то зовсім. Може, правду бабуся казала.

— Ви думаєте, що Петрович — перевертень? — здивовано запитала Олена. — Ви справді в таке вірите?

Сидорович зітхнув та відповів після паузи:

— Оленко, по правді, я сам завжди був раціональним. Все-таки на інженера вчився, в науку вірив, у прогрес. І віруючим ніколи не був. Я взагалі такий, як то кажуть скептик. Поки сам не побачу щось, то не повірю. А Петровича я бачив сам, на власні очі. Собі я вірю.

— А не могло бути, що Петрович дістав якусь маску з волоссям, щоб надівати на себе та відлякувати тих, хто забрів до його хатки?

— Маску? Міг дістати, чому ні. Але очі… Хіба є така маска, щоб на ній очі горіли та крутилися, наче справжні?

— Не знаю. Треба пошукати в інтернеті. А крім вас, більше ніхто в селі не бачив Петровича у… хм… такому дивному вигляді?

— Хм, начебто ніхто. Принаймні, мені ніхто про таке не казав, навіть якщо й бачили.

— А родичі в Петровича є?

— Тільки сестра Тетяна лишилася. Батьки померли давно.

— Сестра? А де вона живе? Можна з нею поспілкуватися?

— Ой, вона в Калинівку переїхала, вже давно, коли заміж вийшла. Поїдеш туди?

— Поїду.

— Я адреси не знаю, правда. Але там село невеличке, запитай, де живе Тетяна Микитенко, тобі підкажуть.

Олена подякувала, попрощалася та пішла до бабусі. Дорогою обдумувала все, що розказав Сидорович. Дивні збіги вимальовуються. Хлопчик повертається до рідного села і буквально одразу починає сторонитися людей та жити в лісі. А до цього він жив із бабусею, яка майже не привозила його до батьків. Сидорович бачив його в дивному вигляді, вона бачила рану, що швидко загоїлася, та чула гарчання. Може, Сидоровичу здалося, або то справді була якась. маска. Але ж хлопці теж чули гарчання. Ну добре, гарчати можна навчитися. Або запис увімкнути. Петрович же не такий уже й дикий. А рана? Таке підробити непросто. Ні, звісно, ні в яких вовкулак чи інших вигаданих істот вона не вірила. Але дивний спосіб життя та поведінка Петровича, надзвичайні властивості його організму — це цікавий матеріал для дослідження. Хай там що, вона не покине свою ідею написати про Петровича статтю. По-перше, їй це справді цікаво. А по-друге, це шанс стати відомою у світі журналістики, де зараз про неї, молоду, не дуже досвідчену, що пише не надто цікаві прохідні статейки, практично ніхто не знає.

Бабуся возилася на городі. Олена вирішила її не турбувати. Залишила на столі записку, що їде робити фото, завела машину та поїхала до Калинівки. На щастя, село було сусіднє. Проминувши луку та мальовничі озерця, Олена зупинила машину біля магазину-кафе на околиці. За столиком саме сиділи двоє місцевих чолов’яг, пили пиво з одноразових стаканчиків та загризали його сушеною рибою. Олена запитала дорогу до будинку Тетяни. Виявилося, що живе вона з іншого краю села, попід тим самим лісом, який простягався до села її бабусі. Пощастило: Тетяна була вдома. Олена привіталася, показала їй посвідчення журналістки, і в жінки аж округлилися очі від здивування.

— Ого, і що привело вас у наші Богом забуті краї? — з цікавістю запитала вона, запросивши Олену у двір та пригостивши чаєм із печивом.

— Я пишу статтю про самітників, про людей, які відмовилися від благ цивілізації та живуть серед природи, — почувши це Тетяна насупила брови. — Мені сказали, що ваш брат…

Тетяна схлипнула та відвернулася, вкусивши себе за палець від нервування.

— Що з вами?

— Нічого… Все нормально, — Тетяна непомітно витерла очі до знову подивилася на Олену. — То ви хотіли запитати про мого брата Максима?

— Так. Мені розповідали, що він самітник, живе у лісі, рідко приходить до села. Думаю, це буде цікава тема для статті. Ви можете щось розповісти про нього?

Тетяна зітхнула та закусила губу.

— Можу. Але…

— Якщо вам важко про це говорити, то вибачте. Так і скажіть.

— Ні, ні, що ви! Не в тому діло. Просто я давно не бачила Максима, давно з ним не говорила. Тож розкажу так, як було раніше, коли він жив із нами. Але могла щось і забути за роки.

— Добре, розкажіть. Мені дещо відомо про історію вашої родини. Люди з села, де ви раніше жили, казали, що коли померла бабуся вашого брата, він повернувся до села. І майже одразу почав поводитися дивно. Це так?

— Так, вам правильно розказали. Я майже не пам’ятаю брата до його життя в Києві, бо була зовсім мала, коли його забрала баба. Вона рідко привозила його до нас, тільки на канікулах, і то він майже завжди сидів у дома, щось читав, писав. Та бабуся була просто повернута на навчанні, мріяла, щоб Максим вступив у престижний інститут. Тож змалечку заставляла його постійно вчитися. Я краще пам’ятаю все вже після того, як він повернувся назовсім. Йому тоді було тринадцять років, мені вісім. Привезли його отак родичі восени без ніяких попереджень, залишили та поїхали. Померла баба, а вони з ним возитися не могли чи не хотіли. Тож став знову з нами жити. Що дивний став — не те слово. Заговорити з ним не можна було. Питаєш про щось — він бурчить та тікає від тебе. Ні з батьками не говорив, ні зі мною. Товаришів у нього не було, все сам ходив, гуляв. Нічого про себе не розказував, чи відповідав щось загальне. Ну ми думали, що то від горя, від переживання, бо бабуся ж померла. Думали, що з часом забуде про бабусю, звикне до нас знову. Та він не змінився, ще гірше все стало. Почав школу прогулювати. Отак зранку вийде зі мною до школи, ідемо разом, потім посидить один-два уроки, а на перерві тікає. Бувало таке, що виходив раніше за мене та взагалі до школи не приходив. І вчителі лаяли, і мати, і батько. І говорити пробували, і ремінцем грозили — все марно. Казав, що йому нецікаво у школі, скучно. Гуляв по лісах, по полях, бувало, по кілька днів пропадав, приходив весь брудний та холодний. пару разів так застудився, що ледь виходили. Але виздоровів — і знову за свої прогулянки.

Тетяна схлипнула та відпила чай, ховаючи червоні очі за чашкою.

— А ви самі не пробувати з’ясувати, чому він так поводиться? Зазвичай діти відвертіші з іншими дітьми, ніж зі старшими.

— Пробувала, — Тетяна витерла очі хусточкою та знову сьорбнула чай, — та мені теж нічого не казав. Начебто я ще мала, то не моє діло. Пробувала і цукерками його задобрити, і хитрувала, щоб вивідати таємниці — все даремно. Тримався, як стіна.

— Тобто Максим просто гуляв у лісах сам? А ніхто не пробував прослідкувати за ним? Може, він щось приховував?

— Пробували. нічого такого. Просто гуляв, збирав квіти, ягоди, гриби. Дивився на тварин. Бувало, рибу ловив. Дитя природи, словом.

— Як він закінчив школу?

— А ніяк. Батько заплатив, щоб йому атестат видали. Він половину занять прогуляв. Директор спочатку бурчав, але гроші любив, тож папірець написав. Хотіли його вмовити в якийсь технікум піти, та де там! Сказав, що тепер вільний і буде жити, як хоче. Втік надовго, дні три чи більше його не було. Вже мужики ходили по всьому лісу його шукали, гукали. Думали, грішним ділом, що загинув десь. Та ні, прийшов додому, сказав, що зробив собі в лісі хатку, буде там жити. Батьки плакали, вмовляли лишитися, але все дарма. Сказав, що то він своє рішення зробив, і щоб його не сміли шукати, бо лихо тим буде, хто його хатку надибає. Отак промовив, розвернувся і пішов у ліс.

Тетяна схлипнула та відвернула обличчя, щоб Олена не бачила заплакані очі.

— А після того ви бачили брата?

— Бачила. Раз чи два на рік, коли в села ближні ходив. І до нашого села заходив, щось у людей міняв. Хотіла до нього заговорити, але втік від мене. Останній раз бачила Максима ще весною… Ой, вибачте, засиділася я з вами. Мені ж на маршрутку треба збиратися, в райцентр їду.

— Може, вас підвезти?

— Ні, ні, що ви! Тут зупинка недалечко, — жінка замахала руками. — Ой, тут у мене грушки вродили, візьмете?

Олена відмовилася — таких і в її бабусі вистачає. Подякувавши Тетяні за гостину та за розмову, вона поїхала назад до бабусі. Дорогою обмірковувала все, що почула від Сидоровича та від сестри Петровича. Сама не знала, чому, але розповідь Сидоровича здалася більш щирою. Олена непогано відчувала людей і могла майже безпомилково визначити, хто розповідає все повністю та чесно, а хто бреше чи недоговорює. Вона була впевнена, що Сидорович сказав усю правду, все, що знав та бачив, а от Тетяна… Здавалося, вона сказала правду, але не все. Принаймні, її поведінка та розповідь здалися незвичними для сестри. Так, вона переживала, плакала, але Олена помітила, що Тетяна дуже нервувала. І раптом про маршрутку згадала. Так роблять, коли щось приховують і бояться, щоб співрозмовник не викрив тебе.

Повернувшись до бабусі, Олена допомогла їй з готуванням обіду, а потім закрилася в кімнаті та зайнялася майбутньою статтею. Скинула на ноутбук запис інтерв’ю, записала його текстом. Хм, в принципі, не надто унікально, але хоча б свіже. Може зацікавити людей, у яких такі само проблемні діти, наприклад, тікають із дому. Спонукає до спілкування, з’ясування причин такої поведінки. А може, зацікавить тих, хто сам планує жити серед природи.