Петрович із лісу

Сашко, Толік та Ярик сиділи на траві під старою розлогою яблунею. Ярик озирнувся і, упевнившись, що навколо нікого немає, дістав з рюкзака цигарки.

— Хлопці, давайте швидше, поки ніхто не бачить! — він відкрив пачку та протягнув друзям по цигарці.

— Та самі знаємо! — хихотнув Сашко, затягуючись. — В мене з того разу ще зад болить від дідового ременя.

— Мабуть, сам курив, коли малим був, а тобі забороняє, — зауважив Толік.

— Та всі дорослі робили всяку фігню, а нам кажуть, що були золоті в наші роки, — кивнув Ярик.

— Ну треба ж їм якось підтримувати авторитет та повагу, — Толік вилаявся та сплюнув на землю.

— Шухер! — раптом скрикнув Ярик та викинув цигарку. — Оно баба Ліда йде, все нашим батькам розкаже!

— От блін! — Сашко востаннє затягнувся і теж викинув недопалок. — Поламала все задоволення! І що їй тут треба?

— Та не сама йде, а з онучкою Оленою! — зауважив Толік.

— І що вони…

Сашко запнувся, бо баба Ліда з онучкою саме підійшли до хлопців. Вони вдали, що збирають на землі опалі яблука.

— Добрий день, хлопчики! — привіталася баба Ліда. — Ви зараз не дуже зайняті?

— Та от, яблучка збираємо, — відповів Ярик.

— Поможете внучці моїй? — баба Ліда кивнула на Олену.

— А що треба? — пожвавішав Толік, передчуваючи можливість підзаробити.

— Ну мені треба додому, роботи багато, а Олена вам усе пояснить.

Дочекавшись, поки бабуся зникне з виду, дівчина підійшла до хлопчиків та запитала:

— Бабуся казала, що ви знаєте, де живе Петрович, котрий із лісу. Зможете мене до нього провести? — побачивши здивування в очах хлопців, вона додала: — Заплачу за допомогу.

— Скільки? — діловито запитав Толік.

— Ну… сто.

— На трьох? Щось малувато, — зацокав язиком Сашко.

— Туди йти далеко, — пояснив Ярик.

— Ну добре, двісті плачу. Нормально?

Хлопці перезирнулися й закивали.

— Чудово. А просто зараз зможете мене відвести?

— Гроші наперед! — Сашко простягнув долоню.

Олена зітхнула та поклала в неї рожевий папірець.

— Ну, можемо йти! — Сашко заховав гроші, махнув рукою, і четвірка повернула до лісу.

Деякий час ішли мовчки. Хлопці все занурювалися в хащу, і Олена ледь встигала за ними, то пролазячи через чагарники, то відмахуючись від набридливих комарів. Від села вже відійшли далеченько, але хатки самітника все ще не було видно.

— А далеко ще йти? — нарешті запитала Олена.

— Та ні, не дуже, — відповів Толік.

— Можна запитати? — обережно звернувся до Олени Сашко. — А нащо вам треба до Петровича?

Олена зітхнула, обдумуючи відповідь. Вирішила, що краще не брехати, бо хлопці хоч і не дуже великі, але хитрюги ще ті.

— Я журналістка. Хоча взяти в нього інтерв’ю.

Хлопці раптом зупинилися та здивовано подивилися на неї.

— Інтерв’ю? — перепитав Ярик. — У Петровича? Та він…

— Що він?

— Та не буде він з вами говорити, — Сашко похитав головою, — зуб даю!

— Чому це не буде? — обурено запитала Олена. — Я вам гроші заплатила, тож ведіть мене до нього.

— Та чого ви зразу за гроші? — відказав Толік. — Сказали б зразу, для чого вам туди треба, ми б усе пояснили. Петрович з людьми не говорить. Ну, майже не говорить. Він у лісі давно живе, відвик від людей. Приходить у село дуже рідко. Міняє свої трави та грибочки на різні речі та зразу йде назад у ліс.

— Знаєте, хлопці, це моя професія — вміти розговорювати людей! І не в таких диваків інтерв’ю вже брала. Наприклад, були різні сектанти… Був колишній зек… Навіть міжнародний аферист! І ви гадаєте, що самітник не дасть мені інтерв’ю?

— Та ні, при чому тут аферист? — відказав Сашко. — Петрович взагалі не такий. Він не говорить ні з ким, ну хіба що тільки коли йому треба.

— А ви пробували до нього заговорити? Хлопці, ви взагалі часто його бачите?

— Ні, — відповів Ярик. — Випадково набрели на його хатку, тому й знаємо, де він живе. А він нас прогнав! Це весною було.

— Угу, накричав і палицею махав, ледь утекли! — кивнув Толік.

— Ну що ж, зброя в мене є, — видихнула Олена. — Як треба буде, то…

— Ой, дивіться! — Толік перейшов на шепіт та тицьнув пальцем у гущавину.

Усі повернулися в той бік, куди він показував. Серед гілля, метрів за десять, промайнув олень. Високий, з красивими гіллястими рогами. Тварина принишкла, зрозумівши, що її помітили. Блискучі чорні очі дивилися на людей, ніздрі тривожно роздувалися. Олена обережно відкрила рюкзак та дістала телефон. Їх погляди зустрілися. На мить здалося, що в оленя розумні, зовсім не тваринні очі, що наче зазирали просто в душу. Від несподіванки Олена впустила телефон на землю. Олень різко скочив та зник серед кущів.

— Зараза, не встигла сфотографувати, — Олена вилаялася та підібрала телефон.

— А красивий же, — цокнув язиком Сашко. — Ну, пішли далі. Зовсім недалеко вже.

— Звідки тут олень? — здивувався Толік. — Ніколи вони тут не водилися. Мабуть, із заповідника забрів. О, ми вже прийшли!

Перед мандрівниками відкрилася простора галявина, оточена з усіх сторін стіною густого лісу. З протилежного боку, біля самих дерев, притулилася хатинка зі зрубу: приземкувата, з низенькими дверима та маленькими віконцями. Покрівля, зроблена із дерева та кори, геть заросла мохом, і здалеку можна було прийняти хатку за зелений пагорб. Біля хатинки була посаджена картопля та морква, трохи далі — яблуні, груші на інші плодові дерева.

— А тут у Петровича непогане господарство, — зауважила Олена.

— Ну він же не зовсім дикий, — знизав плечима Сашко. — Час від часу в село приходить, обмінюється, з людьми хоч мало, але говорить. До речі, димок з труби іде. Мабуть, він удома.

— Ну, хлопці, ви постійте тут, а я піду постукаю.

Залишивши хлопчиків на краю галявини, Олена повільно пішла до хатки. Зупинившись біля дверей, вона прислухалася. Ніяких звуків не долітало зсередини. Олена обережно постукала у двері. Ніхто не відповів. Вона ще трохи постояла, чекаючи на господаря, але марно. Хлопці вже переминалися з ноги на ногу, нудьгуючи. Олена зітхнула та розвернулася до своїх провідників. Мабуть, господаря таки немає вдома, і доведеться виловлювати його для бесіди іншим разом…

Аж тут позаду почувся приглушений стогін. Олена знову повернулася до хатинки та прислухалася. Тиша. Невже здалося?

— Ну що там? — гукнув Сашко.

— Хлопці, ану ідіть сюди! — Олена махнула їм рукою.

— Що там? — знову запитав Сашко, підійшовши ближче.

— Ви чуєте? Наче хтось стогнав у хатці.

— Не чули, — Толік почухав потилицю.

У хатці знову почувся чи то стогін, чи то скиглення.

— Там хтось є! І йому потрібна допомога! — Олена потягнулася до ручки.

— Почекайте, а раптом…

Ярик не встиг договорити, бо Олена вже штовхнула двері. На щастя, вони не були замкнені. Усі обережно зазирнули в хатинку. Тут панував напівморок, світло ледь пробивалося через маленькі віконця з каламутним склом. У ніс ударив аромат різноманітних трав, що висіли пучками під стелею. Очі трохи призвичаїлися до мороку, і Олена роззирнулася. У хатці була пічка, дві лавки та грубий стіл, збитий із дощок. Господаря ніде не було видно.

— Агов, тут хтось є?! — гукнула вона.

Ніхто не відповів.

— Може, підемо вже в село? — запитав Сашко занудженим голосом. — Нас, мабуть, уже батьки шукають. Можуть і ременя дати!

— Я все поясню вашим батькам. Стійте тут. Я сама не дійду до села.

— Та нема там нікого. Мабуть, стогін вам почувся, — відказав Толік.

Раптом з хатки долинули дивні звуки. Вони нагадували стогін, змішаний зі звіриним гарчанням. Наче хтось важко дихав, а на видиху хрипів. Спочатку звук був тихим, ледь чутним, але швидко став голоснішим, і нотки гарчання змусили Олену нервово здригнутися.

— Це що там? — перелякано прошепотів Ярик. — Звір якийсь?

— Не знаю, — відказав Сашко. — Але люди точно так не гарчать.

Невідома істота, наче почувши непроханих гостей, загарчала ще голосніше. Олена відсахнулася від входу. Хлопці заверещали та кинулися навтьоки, спотикаючись об корені та штовхаючи один одного.

— Стійте! Куди ви?! Я ж дорогу назад не знайду! — крикнула їм услід Олена, та марно: хлопці вже зникли за деревами.

От дідько! Вона ж не дійде сама до села. По дурості не запам’ятовувала дорогу, а роздивлялася лісових пташок та квіти. Клята дитяча мрійливість! Їй уже двадцять п’ять, а іноді поводиться так, наче років десять, не більше. Думки закрутилися в голові. Олена намагалася пригадати, як вони сюди йшли, куди повертали, але марно. Вона навіть напрямку до села не могла визначити, а орієнтуватися за мохом на деревах чи сонцем не вміла. Та й день був хмарний. Що ж робити? Чекати на Петровича, щоб він показав їй дорогу? Але чи покаже він?

Раптом із хатки знову долинув стогін. Олена повільно зазирнула всередину, але як не намагалася, нікого не розгледіла.

— Хто там? — запитала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Поможіть, — хрипло промовив хтось із темряви.

— Хто це?

— Поможіть…

Олена заклякла. Там хтось є. Мабуть, він хворий, чи йому погано. Допомогти треба… Але раптом це засідка? Та ні, не може бути! Вона ж прийшла сюди без попередження. Олена глибоко вдихнула, дістала з рюкзака ніж та стисла в руці. Хай там що, треба перевірити. Буде, що буде!

Вона повільно ступила в напівтемряву хатки. Під ногами зашурхотіло сіно, яким було посипано земляну підлогу. Тут пахло травами, сушеними грибами, димом з печі, якимось варевом, що стояло в казанках, та ще чимось дивним, невпізнаваним, таким, чого вона ніколи не відчувала ні в бабусиній хаті, ні в інших сільських домівках.

— Поможіть, — знову простогнав хтось із темряви.

Олена роззирнулася і зрештою знайшла того, хто її кликав. Чоловік лежав на підлозі, між столом та лавкою, і тому його не було видно з вулиці. Олена заховала ніж у чохол на поясі, присіла біля чоловіка та увімкнула ліхтарик на телефоні. На сіні лежав Петрович, той самий “дикун”, якого вона ледь не переїхала вранці. Він важко дихав. На правому боці було видно великі свіжі плями крові. Кров крапала на сіно та розтікалася по ньому. Схоже, рана велика. Олена спробувала розірвати лахміття, щоб дістатися до рани, але чоловік різко сіпнувся, і вона відсмикнула руку. Петрович пильно подивився на неї, уважно оглянув з голови до ніг. Здається, він упізнав Олену, але знаку не подав.

— Що з вами? Де ви поранилися?

— Не треба… Не треба чіпати, — повільно промовив він, важко дихаючи та затуляючи рану рукою. — Воно само заживе. Тільки дай мені відвар, дитино…

— Який відвар?

— Он там, на пічці, стоїть чайничок…

Олена швидко знайшла маленький закіптявілий чайник та піднесла чоловікові.

— У рота влий, — простогнав він.

— Скільки?

— Все…

Він розкрив рот, і Олена вилила туди темну рідину з чайника. Вона мала насичений аромат трав, але яких саме, визначити було важко. Петрович ковтнув усе, знову застогнав та заплющив очі.

— У мене з собою немає аптечки. Давайте я збігаю в село за фельдшером! У вас стільки крові. Відвар не допоможе! Треба хоча б перев’язати…

— Не треба! — відрізав Петрович. Його голос звучав рівніше та впевненіше. — Від відвару все пройде.

— Що значить “не треба”? Може, ви тут помрете у мене на очах. І я буду в цьому винувата, бо ви не дозволили допомогти! Я швиденько! Туди й назад!

— Не бігай нікуди! Не помру! Помовч, заспокойся! Он там сядь та не заважай, — Петрович роздратовано засопів та вказав рукою на лавку біля протилежної стіни.

Олена зітхнула, але сперечатися із впертюхом не зважилася. Мовчки опустилася на скрипучу лаву, підперла підборіддя руками та втупилася на хворого господаря. Він, на її подив, почав дихати рівніше, спокійніше, без стогонів та гарчання. Так минуло хвилин десять. Петрович затих на підлозі, ніби заснув. Олена вже хотіла підійти до чоловіка та перевірити, але він раптом розплющив очі.

— Он ти збиралася в село, — раптом перервав Петрович мовчання, трохи піднявши голову, — а дорогу хоч знаєш?

— Ні…

Олена відповіла на автоматі та одразу ж заклякла. Дідько, він що, читає думки? Чи почув, як вона кричала до хлопців?

— Отож. Ще б сама заблукала! І нащо така допомога? — він через силу посміхнувся. — Он почекай ще трохи, затягнеться рана, і покажу тобі дорогу. До речі, дякую, що допомогла. Як тебе звати, доню?

— Олена.

— А мене Максим Петрович, але всі кличуть лісовиком, чи то дідом із лісу. Я тут давно живу.

Олена мовчки кивнула, проте думки були далеко. Щось недобре ущипнуло всередині. Затягнеться рана? Від якогось трав’яного відвару? Цей відлюдник і справді збожеволів? Мабуть, роки життя вдалині від людей далися взнаки. Ні, треба швидше забиратися звідси, як тільки йому стане краще. До біса інтерв’ю! Хто знає, що він може зробити самотній беззахисній дівчині. Хоча, чому це беззахисній? Олена стисла руків’я ножа на поясі. Це трохи додало впевненості

— Дозволь запитати, — перервав роздуми Петрович, — а як ти опинилася тут, у густому лісі, вдалині від людей? Бачу же, що не місцева. Ніколи не бачив тебе в навколишніх селах. У мене хороша пам’ять на обличчя.

— Приїхала в гості. Просто гуляла, — Олена відповіла, не задумуючись, намагаючись говорити рівно. — Тут місцеві хлопчики обіцяли показати місце, де багато малини. Знаєте, я люблю збирати лісові ягоди. Бабуся попросила нарвати. Але ми набрели на вашу хатку. Хлопчики почули ваш… стогін… і розбіглися.

Петрович тихенько захихотів.

— Хлопці? Злякалися мене? Ой, не можу. І чого це? От боягузи зараз пішли! Скоро від миші тікати будуть! І що ж таке страшне вони почули?

— Ну… Ви дуже голосно стогнали. І ще хрипіли, ніби гарчали. Вони подумали, що це якийсь звір…

Петрович раптом перемінився на обличчі. Нотки сміху геть пропали, губи стислися, брови насупилися. Він стривожено подивився на Олену, сковтнув слину та повільно перепитав:

— Хлопчики чули, як я гарчав?

— Ну, так, чули. Ви стогнали та хрипло видихали, і це все звучало, як гарчання. Вони перелякалися і…

Петрович голосно видихнув та схопився рукою за лоб.

— От чорт! Вони ж усе в селі розпатякують. Ще селян мені тут не вистачало…

— Що розпатякають?

— Як — що? Що чули.

— Та не думаю. Вони мене тут саму покинули, тож будуть мовчати.

— Буду сподіватися. А я не дуже голосно гарчав?

— Та… Не дуже. А що?

— Нічого, — відрізав Петрович та обережно помацав бік. — О, здається, відвар допоміг!

— Справді? — Олена підвелася та підійшла до Петровича. — Як ваша рана?

Петрович відсунув лахміття, і Олена відкрила рота від подиву. На місці, де щойно зяяла велика закривавлена рана, буквально на очах виросла нова блідо-рожева шкіра, затягуючи рану рубцями. На мить їй здалося, що на залишках рани щось заворушилося, і з’явився свіжий рубець. Але, мабуть, таки здалося. Не може так швидко загоюватися поранення.

— І це від відвару? — здивовано запитала Олена, не відриваючи погляду від чудодійно зціленої рани.

— Ну так, від нього, — буркнув Петрович та швидко підвівся на ноги. — Ну все, вже можу йти. Давай проведу тебе до села. Іще раз дякую за допомогу. Без тебе я б…

Він запнувся та попрямував до дверей.

— Чекайте, тобто ви справді вилікувалися цим відваром? — Олена кивнула на порожній чайник. — Випили, і рана загоїлася?

— Олено, я ж уже сказав: так, вилікувався. Все, ходімо в село, якщо хочеш встигнути до смерку.

— А що це за відвар? Мені справді цікаво. Якщо він такий цілющий, його можна було б…

— Не можна було б, — перебив Петрович. — Він не вилікує так інших людей.

— Як це…

Олена дивилася йому в очі, він на неї. Кілька хвилин у хатці було тихо, лише чути їх дихання. Зрештою Петрович зітхнув та сів на лаву.

— Бачу, Олено, ти дівчина допитлива. Нічого від тебе не приховаєш. То що, підемо в село? Чи хочеш ще про щось запитати?

Запитати? Невже і зараз Петрович прочитав її думки та наміри? Ну що ж, треба використати шанс, якого, можливо, більше не буде. Олена кивнула та сіла поряд.

— Значить, угадав. Але спочатку зізнайся мені: ти справді ходила по малину, чи мала зовсім інші наміри? Від мене не приховаєш правду. Я добре відчуваю людей. І здається мені, що ти збрехала.

— Так, збрехала, — видихнула Олена, зрозумівши, що від нього нічого не приховати. — Хлопці провели мене до вашої хатки навмисне. Я хотіла з вами поспілкуватися.

Петрович здивовано підняв брови.

— Поспілкуватися? Зі мною? Та від мене люди сахаються, коли тільки здалеку побачать. Навіщо тобі говорити зі мною? І я ж тебе уже раз налякав. Ти вибач, до речі. Відвик я від того, що зараз багато машин їздить через ліс.

— Бабуся трохи розповіла про вас. Мене зацікавило. Я працюю журналісткою. І мені дали завдання взяти інтерв’ю у якоїсь дуже незвичної людини, яка живе не так, як звикла більшість…

— І ти думала, що я отак просто дам тобі інтерв’ю? — Петрович захихотів у бороду.

— Та ні… Але, як то кажуть, спробувати завжди варто.

— А ти смілива, — цокнув він язиком. — Зазвичай місцеві мене оминають. Хіба що гриби та трави беруть в обмін на різні потрібні мені речі. Бояться лісового дивака…

Олена подивилася на нього. Щось дивувало у цьому лісовому жителі, окрім рани, яка дивовижним чином загоїлася. І вона збагнула, що саме. Чоловік, який роками мешкав у лісі та рідко спілкувався з людьми, говорив дуже грамотно, без суржику та слів-паразитів, як більшість місцевих. Складалося враження, що перед нею сидів не самітник у лахмітті, а якийсь викладач на пенсії.

— Я вас не боюся, — твердо промовила вона. — Це моя робота — спілкуватися з дуже різними людьми.

— Та бачу, що сміливості тобі не позичати, — посміхнувся Петрович. — До речі, а що ти знаєш про мене? Що розповіла твоя бабуся? Я не повірю, що ти пішла до лісу взяти інтерв’ю в невідомо кого.

І справді, цей самітник аж надто проникливий. Олена вже нерада була, що залишилася в його хатці. Наче всю душу наскрізь бачить! Та що вже поробиш? Вона переказала все, що чула про Петровича від бабусі та хлопців. Він не перебивав, лише мовчки слухав та інколи кивав, а інколи задумливо хмикав, наче не погоджувався зі сказаним. Коли вона завершила розповідь, Петрович зітхнув та промовив:

— Бачу, знають про мене в селі мало. Це добре. Знають, що чомусь став тікати до лісу, а потім там поселився, але чому саме, невідомо. Мабуть, вважають просто божевільним. Ну, це не дивно. Хто ж у наші часи відмовиться від хати, роботи та інших людських цінностей, щоб жити самітником серед звірів?

— А якою була справжня причина на те, що ви тут оселилися?

Петрович мовчки подивився на Олену. В його очах спалахнули дивні вогники.

— Є на те причина. Ну що ж, Олено. Я впевнився, що тобі можна довіряти. Ти допитлива та смілива дівчина. Ти цікавишся не лише приземленими цінностями, як більшість. Я це відчуваю. І можу розказати тобі правду. Але ти повинна присягнутися мені. Те, що я тобі розкажу, має залишитися між нами. Нікому ні слова. Так, я пам’ятаю про те, що ти хотіла опублікувати інтерв’ю, — він подивився Олені в очі, передчуваючи її запитання. — Але я боюся, що якщо ти опублікуєш почуте… Та ні, не боюся, бо ти сама не захочеш таке публікувати. Тобі не повірять, і це в кращому випадку. А то й вважатимуть божевільною.

— Я згодна, — Олена кивнула, не задумуючись. — Якщо вже я тут, якщо врятувала вас, то гадаю, що інтерв’ю не таке важливе, як взаєморозуміння. Я вже й так побачила дещо дивне, у що ніхто не повірить. Мені нічого втрачати.

— Ну добре. З чого ж почати? Почну здалеку, напевно. Чи віриш ти в надприродне? В таке, що не пояснюється наукою чи знаннями, доступними більшості людей?

Олена замислилася:

— Важко сказати. Дивлячись, що саме ви маєте на увазі. Якщо релігію, то не надто вірю. Просто хрещена, як більшість.

— Ні, я не про віру. Чи віриш ти у щось таке, що не пояснює наука, або оголошує шахрайством?

— Щось на зразок НЛО? Швидше не вірю. Я вірю лише в те, що бачила сама, чи те, що офіційно підтверджено фактами. Знаєте, в моїй професії треба вміти оперувати фактами та відрізняти правдиву інформацію від неправдивої, інакше вся преса вмить стане жовтою. От я побачила на власні очі, як ви зцілилися відваром, тож я вірю в його ефективність. Якби мені розказав про це хтось близький, кому я довіряю, то теж повірила б. Але якби хтось малознайомий мені розповів про таке, то звісно не повірила б.

— Зрозуміло, — закивав Петрович. — Цілком розповсюджена та популярна позиція сучасних людей. Таких, як ти, мабуть, більшість. І це добре, бо якщо вірити в геть усе, то можна з глузду з’їхати. Але бути рафінованим скептиком та не вірити ні у що — це теж перегин. Словом, твоя позиція цілком зрозуміла. Отже, тепер почну розповідати про себе. Мабуть, із самого дитинства. Отже, як ти знаєш, ріс я від початку без батька. Потім мати вийшла заміж, і вітчим ставився до мене в цілому непогано. Мама час від часу розповідала мені про загиблого батька, який він був сміливий, добрий та вправний пілот. Тож уже змалечку я відчував за нього гордість. За людину, якої ніколи в житті не бачив. Але коли мені було п’ять років, народилася сестра, і мати перемкнулася на неї. Їй було не до мене. Сама розумієш: село, город, а вітчим на роботі. Я гуляв сам по собі, бо однолітків на вулиці не було: всі або дуже малі, або вже ходили до школи. Я ще тоді почав бігати до лісу. Спочатку ненадовго, щоб мати не помітила, потім залишався там довше. Чому бігав? Бо мені подобалося там. Я, Олено, відверто кажучи, з дитинства не любив зайву увагу та спілкування. Мати зайнята, друзів немає, в селі нудно, то що ще було робити? От я й гуляв сам у лісі. Слухав, як птахи співають, збирав різні квіти, спостерігав за тваринами. Вивчив усі навколишні ліси уздовж і впоперек. Там мені було вільно, спокійно, ніхто не докучав. Матері казав, що гуляв з дітьми, бо інакше лаяла б.

— А потім вас забрала бабуся?

— Саме так. Я дуже не хотів до неї їхати. Бо мама ж розказувала мені, що свекруха її вигнала. Як можна хотіти жити з людиною, яка зневажала твою маму? Але батьки зраділи можливості вивести мене в люди через бабусю з Києва. Вона ж була жінка непроста, чоловік її покійний служив якимось полковником, залишилися знайомства, зв’язки. Вона могла мене прилаштувати фактично будь-куди. Тож мати вирішила, що краще простити образу від свекрухи в обмін на можливості для сина. І більше часу на сестру мою мала б. А в селі що? Колгосп або училище в кращому випадку. Поплакав я, погорював, але що робити? Поїхав з бабусею в Київ. На диво, вона виявилася зовсім не такою поганою, якою була до моєї матері. Багато зі мною гуляла, купувала майже все, що я просив, водила на гуртки, потім влаштувала до хорошої школи в центрі. Словом, не життя, а рай для тих часів. Я швидко перетворився з напівдикого сільського хлопчака на зніженого міського, що захоплювався музикою, читанням та моделюванням. Бабуся возилася зі мною, як із дорогоцінним скарбом, бо крім мене, у неї не було онуків чи близьких родичів, — Петрович зітхнув та подивився задумливо перед собою.

— Вона щось розказувала вам про вашого батька?

— Розказувала. Як і моя мати, вона дуже любила його, пишалася сином. Спогади про нього були лише хороші. Бабуся весь час милувалася мною та повторювала, що я дуже схожий на батька. Коли я трохи підріс, вона навіть попросила вибачення за те, що вигнала мою матір та не забрала мене до Києва раніше. Як я потім зрозумів, утрата сина стала для неї дуже болючою, і через це вона втратила розум та вигнала мою матір із дому. Мій батько був для неї всесвітом, єдиним сином та близькою людиною. І я замінив свого батька. Бабуся возилася лише зі мною, більшість часу витрачала на мене. В селі я ніколи не отримував стільки уваги ні від матері, ні від бабусі з дідусем. Вони по городах, зайняті, а я сам собою. А тут просто рай для дитини. В київської бабусі не було подруг, не було городу та інших турбот, тож вона займалася зі мною. І я був по-справжньому щасливим.

— Ви рідко приїздили до батьків?

— Тільки влітку, і то лише на тиждень-два. Я відвик від села, і мої батьки від мене теж. І бабуся не хотіла, щоб я пропускав заняття. Вона дуже багато уваги приділяла моїй освіті та розвитку. Навіть на канікулах примушувала читати, займатися музикою. Вона любила повторювати, що я талановитий, і на мене чекає велике майбутнє. По правді, все це втомлювало, але я потроху звик до такого життя. Все змінилося, коли мені виповнилося тринадцять років. Бабуся захворіла, їй треба було лягти в лікарню. Щоб я не сидів удома сам, вона відвезла мене до старої родички Оксани, яка жила в приватному будинку на околиці. Вона мені з самого початку не сподобалася. Тільки й бурчала на мене, що забираю її час та їм її їжу, що взяла мене до себе лише задля ввічливості та тому, що була щось винна моїй бабусі. Ну що робити, виходу не було, довелося терпіти бабу Оксану. Як на біду, моя бабуся захворіла серйозно, лежала в лікарні вже другий чи третій тиждень. Я нудьгував сам удома. Баба Оксана кудись пішла, а ключі забрала, щоб я без дозволу не вийшов на вулицю. Мені загадала прибирати, але який підліток це любить? Тож я з нудьги розглядав усе в її будинку: книжки, статуетки, фотографії. Вона, коли була вдома, не дозволяла мені цього робити. Аж тут помітив, що двері до її кімнати не замкнені. Баба Оксана завжди закривала кімнату на ключ і ніколи не пускала мене туди. А тоді, мабуть, забула.

— Дайте вгадаю: ви туди зайшли?

Петрович розсміявся:

— Ну звичайно, так і було! Яка ж дитина не полізе туди, куди їй забороняють лізти? Зайшов, роззирнувся. На перший погляд, звичайна кімната: ліжко, стіл, шафа з одягом, полиця з книгами. Думав уже вийти, бо геть нічого цікавого, як тут помітив на столі книгу. На вигляд дуже стара, товста, обтягнута чорною шкіряною палітуркою, сторінки пожовтілі. Ні назви книги, ні видавця чи року видання. Ну я ту книгу погортав. Написано було ніби по-нашому, але не дуже зрозуміло. Потім уже збагнув, що то було церковнослов’янською мовою. А ще картинки були дивні. Якісь звірі, казкові істоти, відьми на мітлах. Я так захопився розгляданням ілюстрацій, що й не помітив, як баба Оксана повернулася додому. От вона зразу забігла в кімнату та застукала мене з книжкою. Що почалося! Кричала, як скажена, рвала на собі волосся, проклинала останніми словами. Схопила товстий ремінь, щоб мене побити, але я вивернувся та вибіг на вулицю. Вона навздогін мені гукнула, що я поліз туди, куди не слід було, тому вона мене проклинає до сьомого коліна. Ну а що мені, малому? Посміявся та й побіг блукати вулицями. Думаю собі: отак погуляю до смерку, потім баба Оксана сама зрозуміє, що накоїла, я до неї повернуся, вона побурчить та й прийме назад. Відійшов подалі, щоб вона мене ненароком не догнала, іду собі, пісеньку наспівую. Навколо приватний сектор, за ним ліс. Доходжу до останнього будинку на вулиці, аж тут виходить з двору якась бабця. Побачила мене та як заверещить! Перехрестилася, щось прошепотіла про диявола та кинулася навтьоки. Я стою собі, як укопаний, і не розумію, що сталося. Чого це мене бабця злякалася, я ніби не страшний, звичайний хлопець. Тут машина стояла, я подивився у дзеркало і мало не звалився: у мене все лице у волоссі. І не щетина якась виросла, а густе, сірувато-буре хутро, як у тварини…

Олена різко посунулася від Петровича та ледь не впала з лавки. Вона перелякано глянула на чоловіка та пробубніла:

— Що… Що ви таке говорите? Яке волосся на обличчі? Виросло так швидко? Що ви мелете?

— Олено, це правда! Ти ж обіцяла вислухати мене, але не дослухала…

— Божевільний! Не чіпай мене!