Петрович із лісу

Ноги самі несли Олену вглиб лісу. Надворі ледь світало, і вона весь час дивилася вниз, щоб не перечепитися за черговий корінь. Здається, ніхто в селі не бачив, як вона сюди йшла. Це добре. Ще чого доброго, хвіст пришлють. Бабусі залишила записку, що пішла фотографувати озеро на світанку. Мусить повірити. Вона не пам’ятала дороги, але дивним чином ішла чітко, не задумуючись, начебто невидима рука направляла її до таємничої хатинки самітника. Ось повалена осика, ось пень із купою грибів… Вона була тут! Значить, залишилося зовсім недалеко. Зараз, зараз вона прийде…

Хатинка вигулькнула в напівмороці, вкрита вранішнім туманом. Олена видихнула з полегшенням — інтуїція не підвела її! А ще думала, що погано орієнтується у лісі!

Вона підійшла до дверей та прислухалася. Начебто тихо. Легенько постукала. Тиша. Невже його немає вдома? Обережно взялася за ручку. Поліроване дерево, здавалося, було теплим…

І тут у хаті почувся стогін. Ні, їй не здалося. Стогнали тихо, жалібно, важко видихаючи. Вона впізнала знайомий голос та гукнула через двері:

— Петровичу! Це я, Олена! Як ви там? Допомога потрібна?

У відповідь лише почувся стогін. Олена впевнено штовхнула двері та зазирнула в хатку. Підсвітила все навколо телефоном. Знайомий напівморок, аромат трав та грибів. Петрович цього разу лежав на лаві, прикрившись якоюсь ганчіркою. На боці запеклася кров. Лише зараз він помітив її, повернув голову. Їх погляди зустрілися. Олена здригнулася: в очах лишилося щось нелюдське, моторошне, хоча перевертень уже мав цілком людську подобу.

— Оленко… Ти… Прийшла? — тільки й зміг видавити він.

— Зараз! Зараз я вам допоможу, — Олена спробувала торкнутися Петровича, але він затулився рукою. — У вас є той відвар, яким я вас напувала позавчора?

— Ні… Закінчився… А новий не зварив…

— А я зможу такий зварити?

— Ну… спробуй… Оно на стіні висить пучечок деревію… Ага, отой з біленькими квіточками… Візьми три суцвіття…

Олена слухняно виконувала всі вказівки Петровича. В чайничку одна за одною опинялися різні трави та сушені гриби. Швидко скип’ятила відвар, Петрович прошепотів над ним якісь незрозумілі слова та випив. Одразу почав дихати рівніше, до обличчя, до цього блідого та змученого, прилинула кров. Петрович нарешті посміхнувся, сів та відсунув ганчір’я від рани — лишилася лише рожева шкірочка, що затягнула круглий шрам.

— Дякую, доню, — кивнув він. — Знову він мене поранив. Старий уже, не такий швидкий, як раніше був. Тоді по селу лазив, скільки хотів, і ніхто не помічав мене. А зараз…

— Чому ви лізли в мій будинок?

Петрович важко видихнув. Він передбачав це питання, але, здавалося, так і не продумав відповідь заздалегідь.

— Оленко… Ти сядь, будь ласка. Не бійся мене. Я ніколи не роблю зла людям. Я розумію, що ти прийняла тоді мене за божевільного, але ж тепер ти все знаєш…

— Так, — кивнула вона. Інші слова були зайвими.

— Отож, сядь, дослухай до кінця мою історію. Може, цього разу все зрозумієш. На чому я зупинився? А, на тому, що побачив своє відображення з хутром на обличчі. Страшенно перелякався та побіг до найближчого гайку, щоб інші люди мене не побачили. Рвав те волосся до крові, ридав, але воно все росло та росло. Там було маленьке озерце. Глянув на себе, аж закляк: очі в мене жовті, як у тварини. Тут вечір настав, місяць повний зійшов. І мені зовсім зле стало. Ноги-руки почало викручувати, все тіло свербіло, голова крутилася. Обріс я весь хутром, вуха виросли, морда із зубами. Став, як тварина, але розум та свідомість лишилися людські. Тут відчув голод, вполював зайця, спочатку гидував, але потім з’їв. Зрештою, не все було так уже й погано. Навіть на мить відчув, що нове тіло мені більше подобається. Заснув просто в лісі. Вранці прокинувся знову в людській подобі. Ну що робити: пішов назад до баби Оксани. Стоїть вона на порозі така вся горда, пихата, руки в боки. Як побачила мене, наляканого та спантеличеного, розсміялася та промовила: “Отепер знатимеш, як без дозволу чуже брати! Будеш тепер вовкуном до кінця днів своїх!” Як виявилося, була баба Оксана відьмою, і сильною. Отак розізлило її, що взяв я подивитися її чаклунську книгу, що прокляла. Я й на колінах перед нею повзав, і благав мене розчаклувати, а вона сказала, що то неможливо. Буду щоразу, коли місяць повний, ставати вовкуном, від людей ховатися. Що стану я знову людиною, тільки якщо хтось щиро захоче мені допомогти…

Петрович зітхнув та опустив голову.

— І за всі роки ніхто не захотів вам допомогти?

— Ні. Пожив я ще трохи в баби Оксани, аж тут нам повідомили, що бабуся в лікарні померла, якесь ускладнення було. Баба Оксана не хотіла зі мною возитися, тож відправила назад батькам. Довелося мені від них ховатися, навіть зі школи тікав, коли відчував, що скоро перевтілюся. Хотів якось розказати, але не наважувався. Вони ж мені не повірять! Та й хто б повірив? Тож поселився я в лісі, навчився полювати, трави збирати. А той відвар, що ти варила, мене баба Оксана навчила робити. Наче передбачала, що знадобиться. Тяжко мені жилося, Олена. Весь час трусився, щоб мене люди не помітили. Так хотілося знову нормальним стати, а не перетворюватися проти своєї волі на потвору. Але нічого зробити не міг…

— Тож ніхто в селі не знав, що ви… не зовсім людина?

— Спочатку ні. Потім моя сестра Тетяна випадково побачила мене вовкуном, коли гуляла в лісі. Не знаю, чого її туди понесло. Вона дуже перелякалася, заверещала та побігла в село. Не знаю, чи впізнала вона мене, але після того уникала, навіть заговорити боялася. А потім кілька разів люди таки бачили мене. Не міг же я зовсім заховатися, ліс тут не надто великий. Мабуть, думали, що їм здалося, або з перепою. А з нинішньої ночі, виходить…

— Вас бачили Наталка та Володька…

— Ой, лишенько, — Петрович закрив лице руками, — вони ж так мене не залишать. Той Володька мисливець…

— Так чому ви лізли в мій будинок? — Олена запитально глянула на чоловіка.

— Чому… Ну добре, скажу. Вибач, що налякав. Я думав, що ти міцно спиш. Хотів тобі дещо передати через віконце…

— Передати… Що?

Петрович дістав з-під лави дерев’яну скриньку та дістав звідти зіжмаканий папірець, у який було щось загорнуто.

— Ось, глянь.

Олена обережно взяла пакунок та розгорнула його. На долоню впав масивний золотий перстень із синім камінцем. Здавалося, він світився сам собою, випромінюючи холодні голубуваті спалахи. Хоча, може, то грало світанкове сонце на його гранях.

— Що це?

— Це непростий перстень, Олено. Його дала мені баба Оксана, коли відправляла до батьків. Сказала, що начебто він допоможе мене розчаклувати. Тільки треба знайти людину, яка цього захоче…

— Тобто… Ви обрали мене?

Петрович подивився їй в очі.

— Так. Бо ти була єдиною людиною, хто допоміг мені, врятував. Першою за всі роки мого прокляття. І це було від чистого серця, а не з користі.

Вони кілька хвилин так і сиділи, дивлячись одне на одного. Олена стисла перстень в долоні. Він був теплим і, здавалося, лоскотав шкіру, пускаючи через неї ледь відчутний струм.

— І як я зможу вас…

— Чекай! — Петрович раптом перемінився на обличчі та скочив на ноги. — Ану…

Він приклав палець до губ та прочинив двері. Олена заклякла від подиву: за ними, просто за кілька метрів від неї, стояв олень.

— Що ти бачив? — звернувся Петрович до тварини. — Йдуть сюди?

Олень кивнув та побіг назад у ліс.

— Ви розмовляєте…

— Так, Оленко, — він спохмурнів, насупив брови та знову сів біля неї. — Він давно мені служить, розказує про все, що бачив. Хто йде сюди. Я вмію говорити з тваринами. Не дивуйся, роблю це подумки.

— І хто сюди йде?

— Володька. І з ним декілька людей. Олень їх не знає. Один із них в чорному та довгому. Очевидно, священник.

— Що їм тут треба?

— По мою душу прийшли…

— Чекайте! Вони далеко? Є час кудись втекти, заховатися?

— Боюся, що немає…

Серед дерев почулися голоси. Петрович швидко підвівся та закрив двері на товсту засувку, зашторив вікна.

— Так нас не помітять. Присядь, щоб навіть тіні ненароком не побачили.

Олена сіла ні підлогу та пригнулася. Щоб не загубити, наділа перстень на палець. Голоси лунали все ближче. Вона вже могла розрізними протяжний, грубий голос Володьки:

— Он, он його хатка! Тут він ховається! Ну тепер не втечеш, паскудо!

Пролунали інші голоси, чоловічі та жіночі. Олені здалося, що деякі вона вже чула. Мабуть, односельці пішли з Володькою полювати на вовкуна. Люди вже стояли зовсім поряд з хаткою. Хтось з усієї сили вгатив у двері, аж стіни затрусилися.

— Гей, ти, чудовисько! — загорланив Володька та ще раз вперіщив у двері. — Ану виходь сюди, до людей!

— Господи помилуй душі наші! Будемо виганяти диявола! — пропищав хтось, мабуть, піп.

Почулися інші голоси. Люди проклинали Петровича, бажали йому смерті, розправи та всього такого, від чого душа в Олени пішла у п’яти. Ні, вона цього не дозволить!

— Гей, вилазь, тварюка бісова! — заволала якась баба. — Бісове поріддя, перевертень, диявольська потвора…

Вона голосно сипала різноманітними прокльонами, так що перекрикувала всі звуки. Скориставшись цим, Петрович відкрив кришку льоху, що була захована під лавою, запалив гасову лампу та махнув Олені рукою. Вони спустилися дерев’яною драбинкою до льоху, і Петрович закрив кришку. Товсті дошки приглушили голоси знадвору. У ніс ударив запах сирої землі, грибів та мишей.

— Олено, швидше за мною! — прошепотів Петрович та відчинив невеличкі дверцята біля стіни, які вона одразу й не помітила.

Вони йшли довгим вузьким коридором, викладеним цеглою. Голосів уже не було чути. Коридор час від часу повертав, розгалужувався, і Петрович перед кожною розвилкою зупинявся, роздивляючись цеглинки, наче там були якісь дороговкази.

— Нічого собі у вас тут лабіринт! Це ви викопали коридори?

— То не мої, Олено. Вони тут були давним-давно, я лише випадково знайшов їх, коли будував хатку. Тож почистив, привів до ладу та поєднав з погребом. Так і думав, що коли-небудь згодяться. Звідки вони взялися, вже ніхто не пам’ятає. Одна легенда каже, що їх колись поміщик прорив. Був він дуже лихий, а тому боявся помсти селян. Тож зробив собі такі катакомби, щоб заховатися в разі повстання. Але так і не судилося ними скористатися: хтось його отруїв. Є інша легенда, що тунелі вирили якісь сектанти. Тут десь буцімто був їх таємничий храм, захований від цікавих очей. Правда, його я не знайшов, хоча вивчав усі ходи. Значить, це лише легенда. Більше схиляюся до того, що збудував поміщик. Тим паче один із ходів веде до того місця, де стояла його садиба.

— І куди ми вийдемо?

— Тут є кілька розгалужень та три виходи. Не бійся, я всі добре знаю, не загубимося. Один хід веде вглиб лісу, до старого пересохлого колодязя. Але вилізти звідти без драбини чи мотузки неможливо. Я можу вилізти лише в подобі вовкуна, чіпляючись за стінки, і то це складно. Є ще один вихід, іде до колишнього маєтку поміщика, я про нього казав. Він давно розвалився, а там потім збудували корівники. Правда, вони теж зараз стоять покинуті та напіврозвалені. Ще є третій хід, найдовший. Виводить теж до лісу, там є якісь руїни. Кажуть, то був лісовий будиночок поміщика, де він відпочивав після полювання та навіть зустрічався з коханками. Хоча хто його знає, що там насправді було. Є ще інші ходи, але вони вже давно завалені.

— Так, колодязь відпадає. Я звідти точно не вилізу. Куди ближче — до корівників чи до лісового будиночка?

— Олено, тут треба дивитися не куди ближче, а де далі від села та людей. До корівників ближче, але там село недалеко, та й сховатися ніде — навколо поля та луки. Нас можуть помітити. Тож пропоную піти до лісового виходу біля руїн. Далі, але надійніше.

— Там нас точно не знайдуть?

— Не повинні. Там ліс густий, далеко від сіл. Та й не ходять туди люди, бо місце вважається лихим.

— Чому?

— Ох, любиш ти Олено, мої оповідки слухати, — хмикнув у бороду Петрович, підсвічуючи гасовою лампою черговий поворот.

— Ну що поробиш, така робота в мене — людей слухати, — вона посміхнулася неочікувано для себе. — Та й допомагає заспокоїтися після такого…

— Ну добре, вмовила! То ж слухай тоді. Кажуть, як поміщика отруїли, то душа його не могла знайти спокою. Являвся він по ночах то до родичів, то до слуг, лаяв їх за все, що йому за життя зробили, проклинав, у смерті своїй звинувачував, а то й просто лякав. Викликали священника, відомого, як то кажуть, екзорциста, чи як там називають тих, хто нечисть виганяє. Прочитав він якісь молитви, провів ритуали — і зник привид поміщика. Ніби все спокійно стало, забули про нього. Аж тут пішов якийсь дід по гриби, заблукав у лісі, ходив до вечора та набрів на будиночок поміщика. Стояв він пусткою після смерті господаря, занедбаний уже був. Ну подумав дід, що можна там заховатися, переночувати, а зранку дорогу відшукати. Намостив собі трави, ліг та й заснув. Аж тут вночі прокидається від якогось шуму. Дивиться — аж перед ним привид поміщика літає. Кричить, проклинає, грозиться вбити! Дід як перелякався, та як побіг геть! До ранку до села вибіг. Більше туди не ходив ніколи. Виявляться, священник привида з маєтку вигнав, проте він не зник, а переселився до того покинутого будиночка. Ще кілька разів там заблукалі люди бували, і всі привида бачили. Котрісь навіть божилися, що він їх пробував задушити. З того часу те місце вважається лихим та проклятим, його люди десятою дорогою оминають.

— Як цікаво, — замріяно промовила Олена. — Петровичу, а звідки ви знаєте стільки місцевих легенд? Старі люди розказували?

— Та якби ж! Не пам’ятають наші селяни всі ці легенди, забули вже за роки. Я їх вичитав у одній книжці. Ще коли в школі вчився, в бібліотеці брав. А пам’ять у мене хороша, от і запам’ятав. Я взагалі читати любив попри те, що в школі рідко з’являвся. Сидів у хатці та й читав. А люди в селі все дивувалися, чому я, самітник лісовий, такий грамотний, академіком поза очі називали.

— Ага, чула.

— Ну отож. О, ми вже майже дійшли.

Після чергового повороту тунель поступово пішов угору. Попереду блимнуло денне світло, і за хвилину втікачі опинилися у невеличкому підвалі. Піднявшись дерев’яними сходами, вони стояли посеред невеликої напіврозваленої будівлі з цегли.

— Оце флігель, чи то прибудова до будиночка, — пояснив Петрович, виводячи Олену з руїн. — А он і сам лісовий будиночок поміщика.

Попри роки запустіння, будинок ще не повністю зруйнувався. Мабуть, його врятувала лиха слава, інакше б жителі навколишніх сіл вже давно розтягали його на будматеріали. Зяяли чорними квадратами вибиті вікна, обрамлені ліпниною. Дах частково провалився, заріс мохом, а під ним мостилися гнізда ластівок.

— А ви тут уже бували? — запитала Олена в Петровича, оглядаючись навкруги.

— Бував, але давненько. Коли вивчав та розчищав ходи.

— А привида бачили?

— От чого не бачив, того не бачив, — Петрович посміхнувся. — Мабуть, мене навіть привиди бояться! Давай, Оленко, сядемо на ту колоду та поміркуємо, що ж робити далі.