Петрович із лісу

Ввечері бабуся сказала, що йде на ювілей до знайомої, що живе на іншому краї села. Повернеться пізно, а може, заночує там і прийде додому рано вранці. Олена допізна засиділася за ноутбуком, працюючи над іншими матеріалами. Хоч у неї нібито відпустка, проте робота є. Краще зробити зараз, ніж тоді, коли навантаження ще побільшає. Олена завершила роботу вже о десятій вечора. Дала Рексові їсти, перевірила, чи зачинені кури, та пішла спати. Не знала, чому, але за сьогоднішній день втомилася не менше, ніж за вчорашній, коли бігала лісом. Лягла на ліжко, але заснути довго не могла. Думки крутилися в голові, заважали спати, змушувати знову і знову пригадувати все, що відбулося, всі розмови та події. Загадковий Петрович не давав спокою, хоча здавався звичайним диваком чи просто несповна розуму. Ні, статтю про нього вона таки напише! Недарма ж лазила по лісу та говорила з селянами.

На небо зійшов повний місяць: молочно-білий, яскравий, вкритий темними плямами кратерів, наче печиво родзинками. Від безсоння Олена довго його розглядала через вікно і нарешті збагнула, чому в дитячих книжках зображали місяць із лицем. Вигадливий візерунок сіро-блакитних кратерів на білому тлі й справді складався в її уяві в обличчя, що допитливо дивилося з неба на землю, вивчаючи, що ж роблять люди по своїх домівках. Олена кліпнула, й обличчя місяця наче попливло, спотворилося, стало хитруватим, навіть хижим. Здавалося, годі було втекти від погляду очей-кратерів, які бачать усе на землі. Й справді, з прадавніх часів люди багато уваги приділяли місяцю, різним ритуалам, пов’язаним із ним. Олена подумала, що треба буде якось написати про це статтю. Якраз для тих, кого цікавлять не лише новини та плітки про зірок, проте немає часу чи бажання читати енциклопедії та пізнавальні сайти. Саме такі люди люблять статті на їхньому порталі, виведені в категорію “Цікаве про світ”. До речі, майже половину статей у категорії пише вона. Що ж, до статті про відлюдників треба ще одну про місяць, але трохи пізніше…

Місяць проплив по небу та тепер світив просто у вікно. Олена зашторила фіранку, повернулася на бік та закрила очі. Кілька разів глибоко вдихнула та видихнула. Подруга, що захоплювалася йогою, завжди запевняла її, що така проста техніка допомагає відкинути зайві думки, заспокоїтися та заснути. Хтозна, чи правда, але перевірити варто. Завтра знову рано вставати…

Олена прокинулася. Надворі ще була ніч. Місяць перемістився далі, і тепер за вікном зяяла суцільна темрява. Вона повернулася, бо бік уже затік, і зручніше вмостила голову на подушку. Заплющила очі та сподівалася знову поринути в сон, але…

Щось застукотіло по даху. Олена підвела голову та прислухалася. Може, дощ починається? Застукало ще раз. Заголосно для дощу. Може, град? Олена відсунула фіранку та подивилася на двір. Жодної хмаринки, ясне небо. Місяць, що тепер висів над сараєм, набув рожевого відтінку. По даху застукало знову, і тепер Олена нарешті зрозуміла, що то не дощ і не град. По даху хтось ходив, обережно перебираючи ногами по шиферу. Звук переміщувався від краю догори, туди, де було віконце на горище. Серце Олени стислося від страху. Вона вдома сама, бабуся далеко, мабуть, заночувала в гостях. Телефон на ніч завжди вимикає. До сусідів не докричишся, бо їх хата аж через сад. Та й злодій почує. Дзвонити в поліцію? Але поки вони доїдуть з райцентру, він уже може залізти в будинок.

Сковтнувши слину, Олена обережно, щоб не скрипіло, встала з ліжка та тихенько пішла на кухню. Стукіт припинився. Невже непроханий гість почув, що хтось є в будинку, та зачаївся? Вона витягла з шухляди довгий ніж, яким бабуся різала м’ясо. Йому стільки ж років, скільки й Олені, якщо не більше. Ще покійний дід його десь дістав, дуже любив за гостре лезо та особливий сплав, завдяки чому ніж довго не тупився. Ну що ж, нарешті й для онуки згодиться. Дідову рушницю бабуся ще давно продала, тож доведеться орудувати ножем. Хоча ні, дай Боже, щоб не довелося. Стиснувши спітнілими пальцями поліроване дерев’яне руків’я, Олена затамувала подих та прислухалася. Жалібно завив Рекс, потім заскавчав та замовк. Забрехали кілька сусідських собак. По даху знову заходили, але вже тихше й обережніше. Мабуть, злодій не хоче, щоб собаки збудили господарів.

Олена стояла посеред кухні, ледь дихаючи, дослухаючись до найменшого шарудіння знадвору. По даху знову заходили. Туп-туп-туп від верху набік, до великої кімнати, де зазвичай спала бабуся. Тупотіння супроводжувалося скреготінням по шиферу, мабуть, злодій начепив якісь гачки на ноги, щоб краще чіплятися. Звуки стихли. Невже шукає, де краще пролізти в будинок? Може, драбину чіпляє? Чи мотузку?

Туп-туп-туп! Злодій знову збирався нагору, шкрябаючи по даху, неначе здоровенними кігтями. Серце тьохнуло. Тепер точно полізе через віконце на горище! Наче на підтвердження думкам, щось над головою задзеленчало та застукало. Дідько! Він намагається витягнути скло з віконця! Тепер їй точно кінець! Думки забігали в голові, рука ще сильніше, аж до болю стила ніж. Та до біса ніж! Що дівчина зробить проти досвідченого злодія? А вона в цьому не сумнівалася, бо хто ж іще полізе в хату через горище по даху? Селяни, котрих колись грабували, розповідали, що завжди лізли через перший поверх, і то тоді, коли господарів не було вдома.

Так, думай, думай! Кожна секунда дорога! Олена твердо пішла до вхідних дверей. Треба якомога швидше вибігти надвір, вискочити на вулицю та кричати, щоб побудити всіх сусідів. Злодій, поки допетрає, що вона вибігла з будинку, та злізе з даху, її не наздожене. У будь-якому разі можна заховатися в темних кущах чи перелізти через паркан до сусідів. Переполошиться вулиця — злодій побоїться її переслідувати.

Олена прислухалася до звуків — злодій продовжував возитися з віконцем. Чудово, значить, не почує її. Точним рухом крутнула ключ у замку, різко прочинила двері, вибігла надвір. Рекс глибоко забився в будку та жалібно скавчав. Олена швидко перелізла паркан, щоб злодій її не зловив, заховалася в тіні вишні та повернулася, щоб глянути, хто ж сидить на даху. Темний згорблений силует бовванів на даху, біля самого віконця на горище. Здавалося, він не почув, як Олена вибігла, бо зосереджено колупав раму. Добре, якщо так. Олена тихенько вийшла з тіні та побігла вулицею до сусідів. Наостанок ще раз оглянулася…

І він помітив її! Різко підняв голову та повернув у її бік. У темряві очей не було видно, але Олена була впевнена, що він дивиться на неї. Вона заклякла, наче її приклеїли до дороги, не в змозі ні бігти далі, ні закричати. Рот відкрився від страху та подиву водночас: на голові злодія стирчали вуха, схожі на собачі чи котячі. Ні, які ж це вуха? Мабуть, капелюх такий. Злодій різко випростався, став на ноги та розкинув руки в боки. О боги, які ж вони довгі! А нігті… Ні, це справжнісінькі загнуті кігті! Це спеціально начепив такі, щоб по дахах лазити?

Олена не встигла розглянути загадкового злодія детальніше, як він різко присів, перетворившись на подобу темної кулі, потім різко витягнувся на ногах та стрибнув. Пролетівши не менше, як метри чотири, він опинився на даху сарайчика та схопився за нього кігтями з голосним скреготом. Його освітив місяць, і Олена заволала від жаху: просто перед нею, за якихось метрів сім, сиділа волохата істота з гострими трикутними вухами та довгою мордою. Жовті очі блимнули, як два шматки бурштину на сонці. Монстр загарчав та почав повільно спускатися з даху. Олена так і стояла стовпом, наче її паралізувало, не в змозі відірвати очі від нічного гостя…

Раптом позаду почулися постріли. Істота завила, зістрибнула з сараю та зникла серед густих кущів смородини. Як за командою, наче божевільний хор, завили всі сусідські собаки. Скавуління нарешті повернуло Олену до тями. Вона озирнулася та побачила дві темні фігури, що з криками бігли до неї. Одна з фігур несла щось довге. Коли вони наблизилися, Олена впізнала тітку Наталку та її чоловіка Володьку, що тримав у руках рушницю.

— Втік, падлюка! Ну я тобі! — Володька вилаявся різь зуби, опинившись біля Олени. — Ти як? Ціла?

— Ціла. Почула, як він лазить по даху, і вискочила надвір, — відповіла вона, видихнувши з полегшенням.

— Ну слава Богу, — Наталка підійшла до неї та взяла за плечі. — Дуже злякалася, доню?

— Та я… Я навіть не встигла злякатися. Все так швидко відбулося…

— Ну от, а ти не вірила, що Сидорович його бачив, — Наталка похитала головою.

— Кого?

— Як це — кого? Я ж тобі розказувала! Петровича бачив з лицем у шерсті, очі горіли.

— І що?

— Так то ж він! Вовкун! — Володька вилаявся. — Я його вже рік вистежую, а він усе тікає! І ніхто ж мені не вірив! Дурнем називали, божевільним! І хто тепер дурень?

— Ви вже його бачили? — запитала Олена.

— Ну бачив! І чув! Я ж мисливець зі стажем! Я все чую, кожен шурхіт. Оце чогось не спалося, вийшов покурити. А тут чую: собаки виють та скавчать. Ну думаю, це точно хтось чужий лазить. Глядь на вулицю — а він на хаті вашій сидить! Не попав у нього, шустрий дуже! І позавчора промазав!

— Позавчора? — здивовано перепитала Наталка. — А ти мені…

— Та не казав я тобі, щоб не лякалася. Все одно промазав. Сидів він біля нашого сараю. Мабуть, хотів курей тягати, чи козу навіть! Ти спала вже. Ну я тихенько взяв ружжо, стрельнув — він як завиє! Втік через сад. Не хотів за ним гнатися: все одно він швидший, та й темно дуже. А що як зачаїться десь та на мене плигне…

— І добре, що не погнався, — Наталка погладила чоловіка по плечу. — Прогнав — і добре. Люди все одно тобі не повірять.

— Я вірю. Я його сама бачила, — машинально сказала Олена, а очі самі дивилися у бік лісу. Їй на мить здалося, що двійко жовтих очей блимнули серед дерев.

— Ну от. Значить, Сидорович таки не брехав. А я, скажу чесно, теж йому не дуже вірила, — Наталка похитала головою.

— Дякую вам, — звернулася Олена до Володьки. — Якби не ви…

— Та не треба дякувати, — Володька махнув рукою. — Я ж просто стрельнув, навіть не попав.

— Все одно дякую. Ну добре, піду додому, а то змерзла, — тільки тепер Олена усвідомила, що вже дрижить у тоненькій нічній сорочці.

— Давай, мала, бережи себе там, — кинув Володька та повернув із дружиною до свого двору.

Олена пішла до будинку. Спробувала покликати Рекса, але він тільки заскавчав та ще глибше забився в будку. Зупинилася серед двору, нарешті оговтавшись після пережитого. Отже, Сидорович казав правду. Все тепер зрозуміло. Рана, що швидко загоїлася на її очах, шерсть на обличчі, очі… Петрович не людина… Чи не зовсім людина? Вона ніколи не вірила в надприродне, але якщо вже побачила на власні очі… Володька казав, що стріляв у перевертня позавчора. Виходить, то рану від його кулі вона бачила? А що як…

Він же міг знову поранити Петровича! Олена чула, як він завив! А якщо… Він може померти! Тепер нікому йому допомогти та дати цілющий відвар! Олена не знала, чому, але їй раптом стало шкода вовкуна. По-справжньому шкода. А вона йому не повірила, не дослухала його розповідь, бо вважала божевільним. Виходить, та бабця прокляла його ще в дитинстві, зробивши вовкуном. Тому він і тікав у ліс, щоб його не бачили. І зараз ховається. Не дивно, якщо Тетяна все знає про брата, але не каже. Хто ж їй повірить? Він — жертва, монстр, від якого всі відвернулися. Чи то від страху, чи то від боязні вважатися в селі божевільними. А що ще подумають про тих, хто вірить у вовкулаків?