Квіт небес

Якби я знав, якби я відчував,

Якби пізнав всю глибину небесну,

То я б ніколи і нікому не сказав,

Яка усе ж таки вона чудесна.

А так: глухий, німий, проклятий,

Трою весь світ, бо розказав,

Цьому листу, що серце кляте

Задумало. Якби я знав.

Дарма-таки дивився в небо:

Бо серед зір калейдоскопом

Пливе-колишеться чар-лебідь,

А я застряг під телескопом,

Як паралітик, як дитя,

Бо лебідь той глядів на мене,

Я задививсь – так це ж вона

Своїм крилом б’є, мов шалена.

Гармидер… Душу рве, кидає,

Мій дух кидається, ридає,

І знов углиб пливе, зринає,

Сьогодні є вона, я знаю,

Та завтра вже її немає.

Холодним ранком серце крає,

Сонячним днем чарує-грає,

А ввечері знов забуває.

Буває. Знаю, так буває.

Тоді би знову дух воскрес,

Тоді б одне дихання променисте,

Тоді б не був важким мій хрест,

Тоді б життя іскрилось чисто,

Тоді б життя, дайбі, вдалося,

Якби одненький вій тих злет,

Якби з її очей лилося

На мене світло, мов з ракет.

Тоді би я, мабуть, воскрес,

Якби моїм був квіт небес.