По той бік тіні

Полудень. Хорос відпустив кобилу пастися, сам же сидів у тіні під чахлою грушкою. Дерево притулилося на самому краю крутого берега річки. Звідки вона тут, посеред лісу? Може, якийсь пастух забрідав сюди, ласував грушею з батьківського саду. Чи спинявся подорожній, такий само, як і він. Тінь від тоненького деревця була рідкою, сонце припікало у плечі. Хорос ліг у траву, на мить прикрив очі. Він чув, як поряд кобила пасла траву, як згризала стебла, чув її важкі, поволі кроки. Гули бджоли і пахло медом.

Річка широка, швидка й глибока. Треба шукати броду. Хорос вже давно йде по незнайомих місцинах. Йде навмання, орієнтуючись лиш на далекі верхівки гір. Зараз хотілося пити і спати. Сонце і співи пташок у лісі, мирне хрумкання кобили. Важко повірити, що це не сон. Що після того страшного дня ще може бути сонце, ще можуть співати птахи.

Її кроків він не почув. Може, задрімав? Майже над самим вухом мекекнуло козеня, стрибнуло з-під груші їй під ноги, завмерло, притулилося, наче пес. Хорос не вставав, дивився на неї. лише підвівши голову. Дівчина. Може перше літо, як вже не підліток. Він поволі піднявся, сів. Вона розглядала його, з цікавістю, але не без страху. Не підходила близько. Видно, що варто зробити різкий рух, як вона пуститься бігом. Втече, зникне десь серед цих пагорбів, порослих лісом. А йому конче треба знайти броду.

‒ Ти хто? – спитав Хорос обережно.

Вона відступилась на крок, здивовано підняла брови. Козеня підскочило, стрибнуло їй за спину. Дивна якась. Ніби вже не дитина, а ходить простоволоса. Коси такого незвичного кольору, ніби якесь павутиння, так і летять за вітром. І вдягнена аби як. Сорочка не білена, на грудях наче велика для неї, геть всі кісточки видно. Але знизу коротка – ледве коліна прикрила. Літник затканий за пояс. Може, аби не зароситися в траві?

‒ Звати тебе як? – знову спитався.

Й знову ніякої відповіді. Але вже хоч не тікає. Тільки дивиться пильно. А очі такі темні, великі, налякані. Дивиться, не моргає.

‒ Не бійсь, не займатиму, ‒ пообіцяв. – Ти десь тут живеш? Близько?

Знову тільки дивиться. І козеня, сіре, цікаве, виглядає іззаду. Ну зовсім дивна. Бліда, а вже літо майже минуло. Ручки тоненькі, бовтаються у тих широких рукавах. Плечі гостренькі, худі, зростом невеличка. Може хвороблива яка? Тоді точно далеко від поселення не відійшла. Добре б заїхати, розпитатись.

‒ Чи ти німа? Чого мовчиш?

Хитнула головою. Може, справді не розмовляє? Але ж до поселення доведе. Чи й сама блукає тут серед лісів? Та ні – нічого при ній нема, хоч якоїсь торби. Точно прийшла десь зблизька.

‒ А брід тут є? – спитався, пильно дивлячись в темні, бездонні очиська.

Знов кивнула, вже впевненіше.

‒ Покажеш, де?

Двічі кивнула. От і добре, хоч мову розуміє. Хорос встав, свиснув кобилі. Та поволі підійшла, мало не за кожним кроком схиляючись і скубаючи траву. Дівча дивилося на коня з острахом, піднявши біляві брови.

‒ То покажеш дорогу, приблудо? – глянув на неї строго. Йому тут не до ігор.

Киває. Поглядом показує в бік. От і добре. Хорос взяв коня під вузду, ступив крок.

‒ Ну, то йди вперед, показуй, ‒ оглянувся, вона все так само стояла. Та що ж це таке? – У той бік, так? Я пішов, а ти собі як хоч.

Хорос розвернувся і пішов. Що ж це вона така дивна? Й як її батькам? Це ж горе, а не дитя. Не говорить, та ще й, видно, міркує не дуже. Озирнувся й аж відсахнувся з несподіванки. Дівчина стояла за ним, може за крок, прямо за спиною. Вона теж злякалася, відстрибнула, завмерла, аж зіщулилася. Козеня підстрибнуло, мекнуло і зникло в кущах.

‒ А щоб тебе… - вилаявся Хорос. – Ходиш, як примара, кроків не чутно. Не підкрадайся так, вперед йди.

Вона хитнула головою. Не хоче? От і маєш поводиря. Хорос зробив кілька кроків уперед, озираючись на дівча. Вона задріботіла за ним. Зупинився. Й вона стала.

‒ Як хоч, - Хорос махнув рукою. – Можемо й так йти. Брід у тому боці?

Кивнула.

Так і йшли. Він попереду, вона – позаду. Козеня вилузалося з кущів та гарцювало попереду. Відбігало на кілька кроків, а потім зупинялося, стояло, дивилося на них, чекало, як підійдуть ближче. А потім знову вистрибувало колами попереду, раз по раз зникаючи у високій береговій траві.

Йшли, аж поки сонце не черкнуло червоним боком далекі обриси гір. Хорос все вдивлявся в них, наче чекав, що Цвітка подасть йому знак. Дасть знати, чи хоча жива. Чи не задурно він дереться туди, у ті ненависні гори? За всі ці дні дивитися на них вже стало звичкою. Він засинав, просинався, йшов, їв, моливсь, дивлячись на ці гори. На майже прозорі силуети, що втикалися в небо. Хорос втомився, йти було важко, бо трава висока, не ходжена. І чого це дівчисько не покаже стежки? Боїться, чи що? Може йде ззаду, думає, що зможе втекти, якщо щось. От дурне. Куди втечеш від чоловіка з конем? Тим паче, ще й такій хворобливій.

‒ Довго ще до броду? – зупинився, дивився на неї. Кивнула. Очі такі сумні, стривожені. ‒ То до темряви не дійдемо? – заперечно хитнула, опустила лице.

Тьху ти, а він вже думав, що ночуватиме не в лісі.

Вони сиділи, мовчали, позирали один на одного через багаття. Їсти не схотіла. Й не дивно, що така худа. Ковтнула води і все. Бавилася зі своїм козеням, лоскотала його, поманювала травинкою. Ніби ще зовсім дитина. Але було в ній щось таке…

Хоросу згадалася Цвітка. Підлітком була схожа на оцю лісову приблуду. Така само тонка й худорлява. Так само дивилася, трохи з під лоба, невпевнено. Ніби зараз перед очима у Хороса вона. Сидить на лаві, гладить кошеня. Примовляє щось до нього, блискає цікавими очима. Вони з Килиною ведуть дорослі розмови, Цвітка ж робить вигляд, що їй до них зовсім немає діла. Та сама слухає, а коли мова заходить про щось цікаве, піднімає на них здивований погляд.

Хоча ні, зовсім не схожі. У Цвітки волосся темне, як стиглі каштани, коса з руку. А ця має волосся мишиного кольору, тоненьке, як павутиннячко, легеньке, як пух. Ніби дитяче. Це в немовлят таке волосся. І очі інші. Коли дивитися на неї прямо, то ніби собі звичайні очі. Наполоханий погляд, але довірливий, дитячий. Та коли… хоча, може здалося. Коли несподівано переведеш погляд, коли вона не очікує, то щось таке вигулькне в її очах, щось холодне, неприємне. Наче гадина в траві проскочить.

Засинали мовчки. Хорос знову слухав, як паслася його кобила, як перегукувалися пугачі в лісі. Вітер шумів листям, шепотів у траві. Але це не лякало, навпаки, заспокоювало його. Хорос дивився на зорі, на темне небо, що вже опускалося донизу. Скоро осінь. Скоро небо ляже на списи дерев важкими хмарами. Чи дійде він до того часу? Хто зна. Знову думав про Цвітку. Чи жива? Хай би була жива. Але липкий страх в ту ж саму мить стискав йому горло. Що зробили з нею? Що ті нелюди зробили з нею? Нащо взяли, коли нікого не брали. Коли навіть дітей не шкодували, рубали, прямо на грудях у матерів? І ставало страшно. Так страшно, що аж долоні ставали вологими. Чи краще, хай вже буде мертвою? Мертвим не страшно, мертвим не болить.

Дівчина вовтузилася, все ніяк не могла влягтися. Козеня лежало поряд, притулилося до неї, поволі змикало повіки, то уважно давлячись на Хороса, то вже ніби спало.

Хоросу було не затишно. Чи то, що вже звик блукати сам-один, жива душа поряд його бентежила? Чи то від її погляду? Вона дивилася на нього. Коли б він не перевів погляд на неї, вона дивилася на нього. Нишком, через плече. Або й зовсім не ховаючись. Дивилася так пильно, наче от-от щось скаже. Чи наче бачить, про що саме зараз він думає. Тому Хорос закрив очі, силуючись заснути. І не думати.

Прокинувся серед ночі. Щось лоскотало його лице. Відкрив очі і ледве не скрикнув. Вона знову дивилася на нього. Чомусь лежала поряд, притулившись кістлявими колінцями до його стегна. І дивилася, підвівшись на лікоть. Заглядала в обличчя. А ті тоненькі коси лоскотали його щоку.

‒ Чого тобі? – поволі відсунувся від дівчини. – Змерзла, чи що?

Вона мовчала. Лише дивилася. У світлі майже загаслого багаття її очі були чорними. Такими чорними, наче їх і зовсім немає, лише дві діри заглядають йому у вічі.

Хорос спати не міг. Встав, сказав, що піде хмизу пошукає. Дурниця, ага ж. Серед ночі у лісі багато чого знайдеш, тільки не хмизу. Може вовкулака якого, чи лісовика. Але чомусь Хоросу хотілося подітися десь, сховатися в темряві від того погляду. Перевірив кобилу, постояв, погладив її теплі, масні боки. Стало легше, відлягло.

Коли вернувся до вогнища, дівчина лежала з закритими очима. Спить? Сів подалі, ворушив жар, багаття випльовувало стрічки червоних іскор, що танули в темряві.

Так і застав його ранок. Хорос зрозумів, що вже світає, лише по тому, що плечі стали вологими від роси. А ще вона знову дивилася на нього. І ніби всміхалася. Але без посмішки. Одні тільки кутики губ повзли догори.

За наступний день вони так і не дійшли до броду. Хорос відчував себе дивно. Думки були млявими, ніби мухи по осені, ліниво поверталися в голові. Думав про то, як ця дівчина забрела так далеко до лісу. Думав про свої гори. Про Цвітку. Та ці думи обривалися, ніби якісь порожнисті дірки робилися між ними, темні провалля.

На ніч стали під дубом. Хоросу здалося, що ліс вже порідшав. Може, скоро вже прийдуть до броду? Хоча яка різниця? Попереду його ненависні гори, а, значить, він йде правильно. Не втрачає час. Тому й не злився на провідницю.

Сьогодні вона була якась інакша. Сьогодні Хорос помітив, що очі її сині, темні, як волошки. Такі у Цвітки були. Ну, може трохи світліші. А ще вона посміхалася, ця його провідниця. Може вже звикла до нього, перестала боятися? Усмішка така по-дитячому щира, сором’язлива. Від неї на серці теплішало. Була вона така близька, ця усмішка, ніби він вже десь бачив її, ніби все життя знав її.

Кобила його стала знервована, роздувала ніздрі, пряла вухами, не паслася, ніби боялася нахилити голову донизу. Чує звіра якого? Чи кого гірше? Може якась лісова нечисть бродить поряд?

На ніч Хорос назбирав побільше палива. Щоб вогонь був живий усю ніч. І не заради тепла, ні. Він і сам відчував якусь тривогу. Неначе чужий, хижий погляд холодив йому спину.

Вночі Хорос бачив сон. Його провідниця говорила з ним. Сміялася, якось так тепло, радісно.

‒ Вже-вже, - повела плечем, ‒ завтра до броду доведу тебе, ‒ і сміється, дивиться з-під лоба, ніби грається з ним. ‒ А потім кожен своєю дорогою піде.

Той сон сповнений був її сміхом. Такий радісний, наче сонцем напоєний. І так легко йому було від нього, давно вже так легко не було. Обличчя, очі-волошки, вуста, як стигла малина. Хорос прокинувся, наче в гарячці. Йому кудись бігти хотілося, кричати хотілося. І сміятися. Здавалося, аби почув той сміх… сміявся би, так сміявся би, як ще в житті не сміявся.

Вона була поруч. Така тепла, тулилася до нього, очі закриті, темні дуги брів. Поцілувати її? Ці вуста, червоні, повні, такі… які вони? Солодкі, як та малина лісова? Чи терпкі, як недостигла калина? Й козеняти немає. Ніхто не побачить того його злочину. Щось тренькнуло всередині. Злочин… то злочин, ганьба. Й згадалося, наче через пелену яку бачив. Сніг летить у обличчя, сани мчать так швидко, що сніжинки перетворювалися на білі стріли. Цвітка попереду. Він тримає її за стан, відчуває під своїми гарячими пальцями мереживну вишивку на її вбранні. Від того ніби голки колють пальці, руки, плечі, серце. І сніг… сніг впивається в обличчя білими стрілами. Він не звернув вчасно, тяжкі сани високо стрибають і летять у намет. І там він бачить її очі, усміхнені, сонячні. Сніг на чорних віях подекуди вже став краплями води. Рожеві щічки і червоні губи, вологі від талого снігу… Ні, він стримався. Таки стримався. Тягнув важкі сани вгору, кусаючи губи до крові. Як же йому боліло всередині…

Хорос знову відчув той біль. Ніби хто знову мечем пронизав його груди. Враз стало так огидно. Він ледве… Хорос дивився на дівчину. Ще дитина зовсім, така худа. І губи бліді, тоненькі, неначе ниточки. Волосся рідким павутиннячком прикриває тоненьку шию. І він ледве… ледве не зробив такого сорому з нею. Вона так раптово відкрила очі, що він застиг. Застиг, каменем нависаючи над її худим тільцем. Чорні очі, темні, як дві діри, через які проглядає ніч. Хорос здригнувся, підвівся чимшвидше.

‒ Спи, ‒ сказав, не повертаючись. ‒ Я до кобили піду. Вона чогось нервує.

Ззаду було тихо, ніби там зовсім нікого не було. Навіть подиху її не чув.

Ранок був мокрим і сірим. Хорос навіть їсти не міг. Чомусь сьогодні йому так сильно захотілося опинитися серед людей. Серед людей, які говорять, з якими можна словом перемовитися. Швидко зібрав привал і рушили.

Думки в голові Хороса сплелися в один клубок. Ніби морок якийсь. То згадував Цвітку, її голос, її обличчя, її сміх. І тут вже розумів, що то сміється не вона, а ніби та дівчина, що йде позаду. Ставало страшно. Що то? Почуття? Він щось відчуває до неї? Аж смішно йому ставало. Скільки він любить Цвітану? Сам не знає. Коли вперше зрозумів, що любить її? Ще як та підлітком була? Ще як тільки починала вимальовуватися в ній дівчина, він її покохав? Скільки літ було йому, Хоросу, коли ця маленька пташечка ще слухала байки старої Килини? Цвітка боялася цих оповідок. Вона робила такі злякані і водночас зацікавлені очі, що ставало смішно і… і ще так… він не міг сам собі пояснити як. Скільки йому було тоді? Сімнадцять? Двадцять? Він завше приходив відрядити її до сну. Ніби щоб разом з Цвіткою проказати хвалу богам. Та насправді Хорос сідав біля її ліжка і слухав оповідки няньки. І дивився, як Цвітанка ховає підборіддя під вовняним коцом, як блищать її налякані очиська.

Може, тому зараз все й змішалося в його голові? Бо це дівча йому Цвітку нагадало. Нагадало, ту, що без неї світ йому зійшовсь клином. Що, навіть чудом лишившись жити, він йде оце, аби згинути там, на гірських схилах? Може тому й заступає ця хирлява дівчина зараз у думках його Цвітку, бо повертає його до початку. До якогось того дня, якого Хорос вже й сам не пам’ятає. Дня, коли його серце віддалося їй. Навіки її стало. Й лишило його життя, спокою, щастя. І він ніби в лихоманці зараз, бо знову здатен щось відчувати. Відчувати ‒ ось чого так хотів, про що молився до богів, глитаючи скупі сльози. Відчувати до своєї жінки хоч щось, хоч малу крихту тої любові, що до Цвітки відчував. Аби не було так боляче і йому, і їй. І нічого… вона весь світ заступила.

А зараз що, виходить, минулося? Відпустила Цвітка його? Хорос став, повернувся до дівчини. Вітер грався її волоссям, кидав їй у обличчя неслухняні каштанові пасма. Вона підняла до нього очі, сині, такі йому дорогі. І губи червоні, вологі.

Страшно закричало козеня. Наче кішці стали на хвоста. Хорос здригнувся, підвів очі і зрозумів, що до меча не дотягнеться, кінь його далеко. А на них з дівчам мчав вершник. Лице перекошене від злості, він від плеча замахувався нагайкою і шмагав козеня, що бігло поперед його коня, високо підстрибуючи у траві.

‒ А чи ти здурів, чоловіче! – гаркнув парубок, зиркнувши на Хороса.

Той же не став роздумувати довго. Зробив випад та й висмикнув вершника з сідла. Той впав, Хорос накинувся, висмикнув нагайку з рук. Злість заливала йому розум. Він хотів мстити, хотів як не залізом, то зубами та нігтями рвати його. Ніби оцей невідомий був у всьому винний. У його, Хоросових муках, у її зникненні.

Супротивник був дужий. І де бралася та сила у худому, цибатому тілі. Хорос відчував, як щемить розбита брова. А ще відчував, що сил йому не стає. Вони качалися по траві, небо, земля мішалися в одно. Злість відступала. Якось, не зговорюючись, відпустили один одного.

Незнайомець невдоволено зиркнув, сплюнув червону слину.

‒ Я тобі послугу зробив, ‒ кивнув на дівчину. ‒ Ану, глянь-но на неї, ‒ посміхнувся і вимовив якісь три незрозумілих слова.

Хорос перевів погляд на провідницю. Та засичала і відступила на крок. Її лице стало розмитим, наче марево заступало. Дівчина обходила їх по колу, схилилася вперед і сичала, як сердита кішка. Хоросу аж моторошно стало. Просто на очах линяло її лице, так, наче з нього злазили усі Цвітанчині риси, відпадали, як старе пожухле листя. Замість того лиця було інше. Нелюдське. Землиста шкіра, майже прозора. Очі великі, блідо-жовті, з великими чорними зіницями. Безгубий рот, ніби тріщина на тому обличчі. А в роті зуби, як котячі, маленькі й гострі. Волосся висіло брудною паклею, вже не було сорочки, не було нічого, тільки голе, землисте зморшкувате тіло з обвислими мішкуватими грудьми.

‒ Бачиш тепер, з ким ти йшов? – майже радісно спитався незнайомець. Хорос не міг відвести погляду від цієї істоти, навіть моргнути боявся. ‒ Це мертвиця тебе з осинцем обходжували. А ти, як телятко, плівся за ними, прямо в пащеку до дідька лисого. Чи то тобі повилазило?

Хорос хитнув головою:

‒ Мертвиця? Що то ще за таке?

‒ А отаке, - незнайомець підвівся. ‒ Побачиш зараз.

Сипнув щось собі на долоню й кинув у примару. Та відскочила. Але не тікала. Сичала, припадаючи до землі на усіх своїх чотирьох.

‒ Ах, ти ж, гадина! – чоловік знов сипнув у долоню чогось з мішечка. Хоросу здалося, що то сіль. – На, як просиш.

Певно, якась дрібка втрапила на шкіру, бо мертвиця вигнулася, зойкнула, востаннє глянула на Хороса і… пропала. Відвернулася від них і щезла, наче й не було. Наче не стояла тільки-но перед ними. Жалібно мекекнуло віддаля козеня. Хорос перевів на нього погляд і скривився. Не козеня то, осинець. Ще зовсім малий, зростом з дитину. Лице тільки потворне, неначе немовля і столітній дідо відразу. Ріжок ще немає, бороди також. Але ноги волохаті, цапині, як і годиться.

Незнайомець назвався Вуком. Розказав, що їхав з міста додому, в поселення, що за лісом. Хорос сам у тому місті був три дні тому. А от Вук каже, що з міста до цього місця, де він їх зустрів, півдня дороги. От тобі й маєш.

‒ А що ти собі думав, що мертвиця тебе до людей поведе? – всміхнувся так зверхньо, наче з дитям говорив.

Хоросу трохи стало встидно. Що ж це за мара така його облудила?

‒ Облудила тебе, як дурного, ‒ ніби прочитав його думки Вук. – Вони це вміють. Скільки тебе тут водила?

‒ Третій день йду, - признався Хорос.

‒ Дивно, що досі живий, ‒ знову хмикнув Вук. ‒ Чи то ти такий міцний видався, чи то мертвиця якась не справна попалась. Ще й осинець з нею, ‒ Вук задумався. – Хоча ні, не може вона слабкою бути. Не втікла відразу. А ще не тільки на себе облуду напустила, а й на осинця. Ти його ким бачив?

‒ Козеням.

‒ А я собі думаю, що таке, сліди твої помітив, ти з конем понад цим берегом добру стежку витоптав, ‒ Хорос оглядівся. Так, правий малий – он і груша, під якою він з мертвицею зустрівся. Вук собі вів далі: ‒ Дивлюся, аж ти стоїш, сам не свій, нікого поряд нема. А в кущах осинець скаче. Тільки через нього ти і врятувався. А то міг би я проїхати повз, мертвиці й не помітити. Вона ж коли задом повернеться, невидима стає, ‒ Вук замовчав, пильно подивився на мене. – Бачу, здалеку ти. У нас про мертвиць кожна дитина знає, а ти ніби вперше чуєш.

‒ Вперше, ‒ погодився Хорос.

‒ Хех, ‒ майже задоволено промовив Вук. ‒ А у нас тут такого добра, скільки влізе. У вас чогось подібного нема?

‒ Не зустрічав сам. А небилиць багато розказують. Я все думав, що то тільки казки, ‒ Хорос згадав альпів.

Ті теж були казкою, як і мертвиця. Поки з ними не зустрівся віч-на-віч.

‒ Тут у нас такі місця… ‒ Вук оглянув простір замріяним поглядом. – Кажуть, тут, попід усім лісом, трембіта лежить. Велет, що її носив, вже згинув давно. Її порохом занесло, а потім землею, а потім травою, лісом і горами. А вона, та трембіта, все лежить. Та не просто лежить, а гуде. І на той клич її збирається уся нечисть. Тут, в лісах, й не таке зустрінеш. Не тільки мертвицю. Вона що, вона заговореного не візьме. А у нас кожен має при собі чи сіль, чи те, на що бабця наговорила. А це тебе зустріла, ти ж легка здобич. Неясно тільки, чого стільки з тобою валандалася. Ким тобі видавалася? Жінкою? Чи любкою? Чи так, дівкою, гарніше від якої ще в житті не бачив?

‒ Та ні, ‒ Хорос звів плечима. – Дівчам. Худим, як трясця, з косами, як павутиннячко. Навіть шкода було її.

Вук підняв брови, здивовано подивився Хоросу в лице.

‒ Ох і пощастило тобі, щось з тою мервицею не так було. Вони ж здалеку дивляться, думки твої винюхують. І потім приходять до тебе, такою, щоб ти не встояв. Дивишся на неї, згадувати починаєш. А вона ті думки твої на себе, як одяг, зодягає. І все, пропав ти. Вона тільки й чекає, коли ти забажаєш взяти її. А ти забажаєш. Стане тобі те бажання поперек світу білого, тільки одного тобі треба буде. Мертвиця за то і вб’є, ‒ Вук сплюнув у траву. – Сперечаються тільки, чи дають вони себе покрити. Одні кажуть, що дають. Що від того народжують дітей. Може, отих самих осинців. А інші кажуть, що ні. Ті, хто знає напевне, вже не розкаже, бо мертвий.

Хоросу враз все стало ясно. Ні, то не з мервицею щось не так. То з ним. За усі ці роки, що він у собі ту любов носить, звик боротися з нею. І так вже звикся ту ношу свою нести, що й мертвиця його не взяла. Бо знає, не його Цвітана, не його. І навіть отак, коли мертвиця на себе її образ надягла, знав він, що не його вона. І не посягне на неї.