ти

між пекучо-паркого італійського повітря

без вологості і поривів вітру

ти блукала в самому спідньому

між гарячим берегом і морською блакиттю

ти блукала як завжди навпомацки

перебираючи ногами пісок наших днів

ніби намагалась знайти

де саме закінчується літо

і починаємось ми

збирала у долоні мушлі

наче докази нашого існування

але хвилі щоразу

забирали останнє слово собі

і тільки сонце

припікало плечі до пам’яті

щоб навіть взимку

ти могла згадати

якого кольору буває щастя