[ Без назви ]

Моя ненька ненаситна,

хай живе, як поле жита.

Ти така ж невпокорена,

ти така ненасамовита.

Стала грім, як поза хмари,

ти горою, ти за мною.

Моя ненько, моя люба,

моя чесна, будь зі мною.

Ти не тільки була мати —

ти і подруга, і порада.

Ти — що все було зі мною,

ти одна моя розрада.

Будем разом ми з тобою:

і в селі, і в час погоди,

і в час негоди, в бурі, в зної.

Будем разом.

На поле бою ми підемо з тобою,

разом будем… танцювати.

Я не знаю, чи весела

ти колись була тут, мати.

Це не тільки була мати —

це уся ота країна,

що її ненасамовито

називають Батьківщина.

Я не знав, що то було,

що колись усе загули.

Разом з нами танцювали,

і той танець… усе пішло.Наче круті, наче верть,

все вернулось шкереберть.

Прийшла люта година,

і зім’ялась Україна.

Натоптали ті монголи,

натоптали разом з нами.

І підбили перемогу,

що була колись роками.

Я не знаю, чи то лихо,

може, щастя то для кого?

Бо танцюють там безвісти

непонятнії…

Якого люди просто безпардонні?

Ще вони поза границях,

то якісь були танцюльки,

чи співали — без різниці.

Називали себе «зірка»,

називалися «поет»,

називалися «письменник»

або як огризок Фета.

Я не знаю, хто то були:

чи то були українці,

чи вони котились світом,

як пустир ненасамовитий?

Наче ліки були інші,

а оці — не з нами разом.

Вони просто не вкраїнці,

вони були чужі з нами.Вони були, як негода,

наче бій над головою,

наче лютая гроза,

що шепоче біля скроні.

Я не знаю їх імен:

ні Потапи, ані Насті,

ні якісь інші затори,

що знімають наші гори…

Наші болі, наші ріки

кров’ю сочаться у миті.

Наче ліс із диких рук

тихо віє на обличчя

і шепоче біля скроні,

біля вікон, біля брами…

Наче храм якийсь, вівтар

біля нас був разом з вами.

Наче серце того поета

відкриває разом з вами

ту країну, цілу душу,

що копилася віками.

Наче та маленька скринька,

наче та копиця сіна,

що усіх колись втеплила,

годувала і поїла.годувала і поїла.

Наче матінька рідненька,

наче батько під тином,

наче любая бабуся,

що любила ту країну.

І діток, що був зі мною,

хоч хворів він…

Точно помню: діабетом

ще хворіли, але були ситі, милі.

Я все знаю, пережили

дуже міцно і багато.

Я вже знаю, що ще буде,

і не буде теж багато.

Ми не зможем забути,

що трапляється віками.

Що ми зможем разом з вами

не забути… точно з вами.

Я отой скарбунок,

наче скеля поміж гори.

Я ніколи не забуду,

що копилось під подолом,

під кушеткою, десь у серці,

під сердечком, у теплій хаті.

Як маленька та криниця,

з котрої п’ють усі пихаті,ненависні люди світу,

і не хочуть поділитись.

Що це буде разом з нами?

Чи нам всім піти втопитися,

чи напитися водиці

та живої, що волала?

Наче ми, оці сліпі,

йшли прямо, як отара.