Перевиховання (фанфік за серіалом «Мерлін» ВВС, авторський переклад)

Артур стояв перед невеликим лісовим озером, але не відчував радості та умиротворення, як завжди в цьому місці. Дуже рідко стомлений Утер зривав принца посеред дня й вони з кількома лицарями втікали на берег цього озера. Кілька годин спілкування з батьком, без розмов про справи, завжди дуже багато давали Артуру. Але сьогодні все було не так, зовсім не так…

Спадкоємець престолу не міг сісти чи прилягти на землю поруч із батьком та сестрою. Вчорашнє покарання одразу дало про себе знати, коли Артур скочив на коня. Дорога до озера здалася принцу неймовірно довгою, у нього склалося враження, що він сидить на розпеченому залізі. Зараз, стоячи біля тихої води, принц чекав, коли біль хоч трохи вщухне, і думав про сьогоднішній ранок. На свій страх та ризик Артур провів засідання ради. Півночі принц вивчав угоду із королем Алістером, робив виписки, намагаючись розібратися, що принесе Камелоту цей договір. У належний час слуга короля шепнув Артуру, що їхня величність ще не встали, і спадкоємець сам розповів членам ради про останню угоду, підписану їхнім королем. Якщо знатні вельможі й були здивовані відсутністю Утера, то не показали цього, уважно вислухали принца, поставили кілька запитань, разом призначили дату наступного засідання та розійшлися. Артур розумів, що коли батько дізнається про таке нечуване свавілля, йому буде непереливки. А з теперішніми замашками Утера, він його, мабуть, накаже на площі відшмагати. І голос не здригнеться.

Артур подивився на відпочиваючих Утера та Моргану. Чи то принц став таким підозрілим, і йому здалося, чи щось було насправді, але на обличчі батька він побачив щось більше, ніж задоволення від спілкування з дочкою, а обличчя Моргани було напруженим і розгубленим.

Утер намагався якось обжитися у нових покоях. Він шаленів від безладу й величезної кількості непотрібних речей. Якби Пендрагон знав, що це назавжди, то просто наказав би слугам зібрати та викинути все, окрім паперів на столі та одягу.

Несподівано двері трохи рипнули, і в кімнату тихо ввійшла бліда королева.

— Маріє, — посміхнувся Утер.

— Ваша Величносте, — трохи присіла жінка.

Вона пройшла до столу й опустилася на край стільця. Утер з цікавістю дивився на королеву, не розуміючи, у чому мета її візиту.

— Знаєш, Алістере, я сьогодні щось погано почуваюся… голова болить, дуже хочеться якнайшвидше лягти спати…

Утер трохи насупився, а потім зрозумів, для чого прийшла королева Марія. Пендрагон не був знавцем жіночої психології, йому це ніколи не було потрібно: Ігрейн любила його, а він любив її, і їм не треба було говорити натяками та загадками. Мати Моргани одразу показала йому свою зацікавленість, і вони зустрічалися з чіткою метою тоді, коли чоловік жінки виїжджав із замку. Решта жінок короля з’являлися у його житті на недовгий час з однією конкретною метою. Зараз Утер не розумів, чого хоче дружина його друга. Вона прийшла з бажанням, щоб її чоловік виконав свій подружній обов’язок, чи вона справді погано почувається?

У будь-якому випадку, Утер не збирався знищувати випадковим і непотрібним зв’язком свої стосунки з Алістером, тому підійшов до жінки й ніжно поклав їй руки на плечі:

— Дуже шкода, люба, але зараз тобі краще відпочити, добре виспатись. Може, мені покликати лікаря?

— Я вже ходила, він дав мені якусь настоянку.

— Чудово. Може, ляжеш тут?

— Алістере, ти ж сам сказав після народження сина, що мої гострі кістки і бліда шкіра не можуть прикрасити твої покої, — Марія встала й попрямувала до дверей, біля виходу повернулася й злегка вклонилася: — На добраніч, Ваша Величносте.

Утер посміхнувся куточками губ і ледь нахилив голову.

— На добраніч, Ваша Величносте.

Артур випроводив Мерліна, відчинив прикрите ним вікно й обережно ліг на живіт, обійнявши подушку. Він лежав по діагоналі на своєму величезному ліжку, а перед ним були розкладені папери зі столу батька. Увечері принц пішов майже на злочин: потяг документи з кабінету короля. Його цікавили плани монарха, він знав, куди Утер записує, що потрібно зробити найближчим часом, і зараз вивчав ці записи. Нічну тишу порушив грюкіт дверей і швидкий стукіт підборів.

— Артуре! — Моргана впала на ліжко брата й притулилася до його плеча.

Зчепивши зуби, щоб не ойкнути, принц повільно сів на ліжку, ніжно обійняв тремтячу сестру.

— Що трапилося, Моргане? Тобі знову не сподобався фасон нової сукні? Чи в тебе під неї немає прикрас?

— Гірше, Артуре, — прошепотіла дівчина.

Вона відірвалася від принца, бажаючи й не наважуючись сказати йому щось. Артур помітив у її погляді щось таке, що змусило його по-справжньому злякатися.

— Що трапилося? — уже серйозно спитав він.

— Він поцілував мене, Артуре… по-справжньому поцілував, а я… я відштовхнула його й втекла.

— Хто?! — підняв брови принц, готовий зараз же знести голову будь-кому, хто наважився на таку поведінку.

Вії Моргани затремтіли, а з очей просто так, без схлипів і голосних ридань потекли сльози, вона одними губами ледь пошепотіла.

— Батько…

— Ні, — видихнув Артур, — ні, цього не може бути, ти в темряві переплутала.

— Це був він, — дівчина опустила голову, і її бліде обличчя закрило чорне хвилясте волосся, — він увесь день сьогодні немов кокетував зі мною, наче загравав. Я розгубилася, я подумала, може, він таким чином демонструє мені, як поводитимуться мої шанувальники. Як мені відрізняти їхню поведінку. А зараз ось… Мені страшно, Артуре.

— Мені теж.

Він обережно відсторонився від сестри й підійшов до дверей.

— Гаюса із заспокійливим до мене! — наказав принц сторожі.

Артур повернувся до ліжка й сів. Але тут же болісно зашипів. Від новини, яку розповіла сестра, він забув про своє тіло, яке зараз болем нагадало про себе.

— Що з тобою, Артуре? — принцеса не поспішала притискатися до брата, ніби боялася зробити йому боляче. — Ти сьогодні жодного разу не присів. Поки їхали до озера, мене не слухав, відповідав невлад. Що з тобою?

Артур криво посміхнувся:

— Якщо тебе батько цілує, то мене б’є.

— Як б’є?

— Ременем. Як хлопчиська.

— Та за що? — Моргана навіть забула про своє потрясіння.

— Ти не повіриш, — Артур знизав плечима, — як мені здається, нізащо.

Стривожений Гаюс із хвостом у вигляді Мерліна, не постукавши, увійшов у покої принца. У руках слуги Артура було кілька пляшечок, баночок і ще чогось скляного з різнокольоровими рідинами всередині. Спадкоємець престолу не звернув уваги на таку поведінку лікаря й попросив:

— Дай міледі щось, щоб вона заспокоїлася й міцно заснула.

— Щось сталося, Ваша Високосте? — вклонився Гаюс.

Принц промовчав, а лікар зрозумів, що не час зараз розпитувати про подробиці, тому швидко змішав вміст трьох пляшечок і простяг Моргані.

— Ти думаєш, це мені треба? — скривилася вона й глянула на брата.

— Упевнений. Пий. Ночувати залишишся в мене, ліжко велике. Якщо хочеш, я на підлозі ляжу, Мерлін постелить мені.

— Ні-ні, нам вистачить ліжка, — дівчина одним ковтком осушила пляшечку.

Уранці старшого Пендрагона розбудив радісний шепіт:

— Батьку, батьку, сьогодні п’ятниця.

На жаль, це був не голос Артура, Утер хотів сумно зітхнути, але згадав, що чужа дитина, що нахилилася над ним, не заслуговує на його розчарування.

— А що ми планували на п’ятницю, Берте? — обернувся до нього король.

— Поїздку до лісу, ти забув?

Після цих слів принц став ніби меншим, ніби знову зачинилася та мушля, у яку він ховався від усього світу. Утер швидко прогнав свій сон:

— Забув. Але ж ти нагадав! Отже, зараз сніданок, потім разом переглянемо пошту, а опівдні вирушимо до лісу. Зроби відповідні розпорядження.

Принц знову розгубився.

— Які розпорядження?

«Алістер скаржився, що його дорослий син поводиться як маленька дитина, а з чого йому дорослішати, якщо він не може елементарного зробити?», — подумав Пендрагон і сказав:

— Сідай за стіл! Візьми папір, зараз писатимеш собі, куди йти, що наказувати. Давай, міркуй уголос, що треба зробити, щоб нам усією родиною добре відпочити в лісі!

Берт виконав розпорядження батька й задумався, а потім заговорив:

— Потрібні коні, отже, треба віддати розпорядження конюху.

— Ти ж сам не підеш у стайню…

— Значить, сказати своєму слузі, що до полудня наші коні мають бути готові.

— Краще вартовим біля покоїв.

Принц щось записав і продовжив:

— Нам потрібна охорона, отже, наказати лицарям підготувати… скільки людей охорони?

— Дев’ять, — підказав із-за ширми король, — по три на кожного.

— Чому так?

— Якщо небезпека, то двоє тебе захищають, один б’ється.

— Зрозуміло, — кивнув Берт, — нам ще потрібна їжа й щось, на що можна сісти на галявині. Думаю, про це можна сказати слузі, так?

— Так.

— Здається, все. Чи я щось упустив? — Берт уже сміливо звів свої зелені очі на Утера.

— Упустив, — кивнув король, — ми керуємо цим королівством удень і вночі, тримаємо в руках долі людей. Що ми повинні зробити, перш ніж залишити своє майже постійне місце перебування?

— Призначити того, хто ці кілька годин виконуватиме обов’язки короля, — правильно відповів принц.

— Молодець! — уже вмитий і одягнений Утер, а зовні Алістер, стояв перед Бертом. — І хто це буде?

— Людина, яка відповідає за оборону замку. Перший лицар королівства, сер Бріан.

— От, усе й вирішили. Іди, розпоряджайся і за двадцять хвилин чекаю в залі! До речі, зазирни до сніданку до матері, вона погано почувалася вчора ввечері.

Хлист у руці Утера рівномірно постукував по чоботу на його правій нозі. Король дивився на Артура, що стояв перед ним, і ледь стримувався.

— Я дізнався, що ти вчора, потай від мене, провів засідання ради. Це правда?

— Правда, — спокійно відповів принц.

— З мого столу зникли документи. Слуги повідомили, що бачили їх у тебе. Це правда?

— Правда, — так само байдуже озвався Артур.

— А ще, — Утер стишив голос і різко підійшов майже впритул до Артура, — я дізнався, що Моргана сьогодні ночувала в тебе! Ти зовсім утратив розум, сину?!

— Чому «розум утратив»? — не зрозумів принц.

— Ти спиш зі своєю сестрою? Це вже занадто, Артуре! — король перестав стримувати себе й загорлав на весь тронний зал. — Вона твоя сестра! Нехай у вас різні матері, але батько один — це я! Ти навіть думати не смієш про якісь стосунки з нею, не те, щоб ось так нахабно й відверто залишати її на ніч у своїх покоях!

Учорашні слова Моргани про поцілунок приголомшили Артура, після цієї звістки він довго оговтувався, але те, що казав йому зараз батько, не вкладалося в жодні межі. Навіть подумати про те, у чому звинувачував його Утер, Артур не міг.

У короля на щоках виступив рум’янець, крила носа роздулися, він покусував губу й з презирством дивився на принца.

— Зачини двері. Підійди до мене. Зніми верхній одяг. — коротко розпоряджався Алістер, спостерігаючи, як принц мовчки робить те, що йому наказують.

Скинувши на підлогу куртку, ремені та меч, Артур зачаровано дивився на батіг, витягнутий із чобота короля.

— Підійди до колони, обіприся, — сказав Алістер, — зараз ти даси відповідь за все, що накоїв.

Зовсім несподівано коліна принца Артура зігнулися, він опустився ниць перед батьком і захникав:

— Батьку, я ж… не хотів я… Пробач мені, будь ласка, пробач… Мені треба було… Не бий, я більше не витримаю після вчорашнього, ти ж мене ніколи не бив… — Артур підвів голову і, схопивши батька за коліна, жалібно зазирнув йому в очі: — А пам’ятаєш, коли я розбив мамину вазу, що вона купила тобі на ярмарку, ти мене навіть тоді не покарав, тільки сказав, що я розтяпа і назвав… ти часто потім мене так називав… Пам’ятаєш?

— І згадувати не хочу! — гаркнув Алістер. — До колони, швидко!

Король не помітив, як Артур взяв з підлоги акуратно покладений меч, і не встиг зрозуміти, як вістря цього меча вперлося йому в горло. Принц уже стояв перед своїм батьком із відчайдушною рішучістю в очах.

— Як. Ти. Називав. Мене. У дитинстві? — чітко спитав спадкоємець престолу.

— Ти підняв руку на короля, на свого батька, — почав задкувати Алістер, — це зрада, за це одним шмаганням ременем не відбудешся.

— Дай відповідь на моє запитання, і я сам вкладу тобі батіг у руки… батько.

— Я не пам’ятаю! — крикнув король і сів на трон, до якого вже дійшов, відступаючи від Артурової зброї.

— Ти не Утер Пендрагон, — похитав головою Артур, — ти не мій батько.

Алістер несподівано заспокоївся, розвалився на троні.

— І що ти робитимеш, синку? Оголосиш усім, що їхній король — не король? Чи скинеш мене й заточиш у підземеллі? Думаєш, до цього добре поставляться наші піддані?

— А про це ми зараз і поговоримо, — опустив меч молодший Пендрагон.