Перевиховання (фанфік за серіалом «Мерлін» ВВС, авторський переклад)

За годину в залі, де завжди засідала рада Камелоту, зібралися п’ятеро людей. Вони сиділи за великим прямокутним столом, не розуміючи, навіщо спадкоємець престолу наказав їм прийти сюди глибокої ночі. Артур стрімко увійшов до зали. Він досі відчував, як усередині все тремтить, а в голові звучав слабенький і тоненький голос сумніву щодо правильності своїх дій. Принц кивнув людям, що встали перед ним, дістав свій меч і поклав на далекий від усіх кінець столу. Сам же Артур підійшов до місця короля й взявся за спинку високого дерев’яного стільця.

— Міледі, — принц подивився на Моргану, потім перевів погляд на лицарів, — сер Леоне, сер Джонатане…

Гаюсу і Мерліну Артур лише нервово посміхнувся й кивнув, потім відірвався від стільця короля та кілька разів пройшовся туди-сюди. Нарешті, принц заспокоївся й усвідомив, що готовий спілкуватися, він знову підійшов до столу.

— Я попросив вас зібратися тут, щоб повідомити, що більше години тому я закрив в одній із камер підземелля короля Утера Пендрагона.

Моргана злякано приклала пальці до губ, Мерлін стиснувся на своєму стільці, Гаюс і лицарі похмуро мовчали. Нарешті сер Джонатан, який очолює особисту охорону короля, сказав:

— Я можу попросити вас пояснити свої дії, Ваша Високосте?

— Так. Панове, це не захоплення влади, не переворот, не знищення короля Камелота. Справа в тому, що людина, яка зараз перебуває в камері нашого підземелля, — це не Утер Пендрагон. Можливо, це магія, може, хай боронять боги, початок якоїсь душевної хвороби… Я не знаю. Але це не батько.

Схвильований Артур побарабанив пальцями по дерев’яному різьбленні на спинці стільця й продовжив:

— Панове лицарі, я розповім вам, чому так зробив, а ви вирішуйте, правий я чи ні. Якщо вважаєте, що я неправий… я беззбройний і не чинитиму опір. Ви зможете легко поміняти мене та короля місцями.

Немолодий і навчений досвідом сер Джонатан кивнув, уважно дивлячись на принца.

— Отже, король двічі відмовився проводити засідання ради. Не захотів іти на показове тренування кандидатів у лицарі, наказавши в цей час їхати відпочивати до озера. Він раптом почав ходити з хлистом, хоча раніше не розумів, навіщо люди це роблять. Вигадавши якусь несуттєву дрібницю, король уперше в житті підняв на мене руку. Учора ввечері він… — Артур зробив паузу й глянув на сестру, яка зрозуміла його німе запитання та кивнула головою, — він поцілував леді Моргану.

Дівчина подивилася на лицарів і підтвердила:

— Не в щічку. Не по-батьківськи.

— А вранці він звинуватив мене в тому, що я проводжу ночі зі своєю сестрою. І ще, — зітхнув Артур, — він несподівано став правшею та не зміг відповісти на запитання, як називав мене в дитинстві. Коли я згадав про вазу, єдиний подарунок моєї матері Утеру Пендрагону, він навіть не відреагував.

— А що з вазою? — поцікавився лицар.

— Такої вази ніколи не існувало, — тихо відповіла за брата Моргана.

Леон здивовано розкрив рота, старий лицар королівської охорони тільки хмурився. Нарешті сер Джонатан поклав руку на руків’я меча, підвівся й заговорив:

— Ваша Високосте, я очолюю особисту охорону короля, тому зараз я маю підняти своїх людей і звільнити Його Величність.

Артур безсило стиснув пальці на спинці стільця:

— Я не переконав вас… — він підійшов до лицаря. — Якби це було захоплення влади, то ви, сер Джонатане, уже давно перебували б у підземеллі поруч із королем. Виконуйте свої обов’язки. Король у закритій камері, що зі східного боку.

Моргана схопилася й підійшла до брата:

— Заарештуйте й мене, сере лицарю. Я боюся залишатися сама з цим королем.

Леон, що стояв поруч, поклав долоню на руку друга, якою той стискав руків’я ще не витягнутого меча.

— Сер Джонатане, це схоже на все, що завгодно, але тільки не на захоплення престолу. Ви ж самі мені вчора казали, що король Утер поводиться більш ніж дивно.

— Леоне! — скипів старий лицар. — Ми не маємо права обговорювати, як поводяться королівські особи!

— Але ж обговорюємо, — підняв брови Леон, — і не тільки ми: усі жителі Камелоту й не тільки Камелоту обговорюють своїх і чужих королів, принців, вельмож.

Артур відійшов і знову став за стілець короля, спершись ліктями на його різьблену спинку. Моргана повернулася на своє місце за столом. Лицарі сіли. Вірний друг Леон глянув на принца:

— Так, Ваша Високосте, ми помітили, що король несподівано взяв меч у праву руку, що ви ледве пересуваєте ноги, що леді Моргана виглядає не так, як завжди. Ми все це бачили, дивувалися, але не замислювалися. А ви, звичайно ж, знаєте свого батька набагато краще за нас.

Командир особистої охорони короля нервово покусував нижню губу. Нарешті він подивився на Артура:

— Я знаю Його Величність уже дуже багато років, я був поряд з ним практично у всіх походах і битвах… Але він ніколи раніше не звертався до мене: «Гей, ти», — сер Джонатан опустив голову, кілька хвилин посидів мовчки, а потім по-діловому запитав: — Що ви хочете робити, Ваша Високосте?

Артур зчепив пальці в замок.

— Я хочу повідомити підданим, що їхній король терміново відбув у найдальші східні землі Камелоту, бо там виникли серйозні проблеми, які вимагають його особистого втручання. Я хочу, щоб Гаюс почав розгадувати, шукати у своїх книжках, що ж могло статися з нашим королем.

Сер Джонатан кивнув:

— Я негайно відправлю невеликий загін на східні землі з якимось завданням, щоб частина лицарів була відсутня в замку, ніби вони супроводжують короля. Сам же підтримуватиму цю легенду. Ви дозволите мені глянути на Його Величність?

— Ні, — рішуче заперечив Артур, — я не хотів би нікого підставляти, не хочу, щоб він бачив, хто мені допомагає, бо не знаю, як усе складеться далі. Королю на очі показуватимуся я, Гаюс і Мерлін. Якщо доведеться відповідати за все це, то я відповім сам, а лікаря й слугу я просто змусив виконувати свої накази та звелів мовчати під страхом смерті.

Моргана тихо увійшла до покоїв брата. Він стояв обличчям до відчиненого вікна, але не повернувся, упізнавши легкі кроки сестри. Принцеса хотіла було обійняти його і притиснутися, як робила в дитинстві, коли вони не сварилися, не билися й не знущалися один з одного. Але Артур болісно смикнувся, і Моргана згадала про батьківське покарання.

— Вибач… Вибач, я забула. Болить?

Принц обернувся до неї обличчям і сам обійняв сестру.

— Якщо торкнутися.

Моргана відчула, що тіло брата тремтить, а руки були холодні та вологі. Вона підняла до нього обличчя й пильно подивилася в очі:

— Боїшся?

У її словах не було ні іронії, ні звичного глузування. Вона була чесна та дбайлива. Артур розтиснув щільно зімкнуті щелепи:

— Дуже боюся, Моргано, дуже…

— Розкажи мені.

— А якщо я помилився? Помилився й змусив вас повірити в цю помилку? Якщо це все ж таки батько? Якщо він просто став поводитися по-іншому? Боже, Моргано! — Артур схопився за голову. — А якщо він захворів? І йому зараз потрібно перебувати у своїх покоях, а не навіть у найкращій камері підземелля? Я ж ніколи собі не пробачу…

Моргана відійшла й взяла з вази велике зелене яблуко. Чомусь саме зелені яблука з дитинства стали у них із Артуром символом примирення та заспокоєння. Миритися, скаржитися, з’ясовувати стосунки сестра завжди приходила до брата із великим зеленим яблуком. Ось і зараз вона простягла його Артуру, дочекалася, коли принц встромить зуби в хрумкий соковитий плід, і заговорила:

— Ти віриш, що наш батько міг поцілувати мене в губи?

— Ні.

— Ти віриш, що наш батько міг відшмагати тебе просто так?

— Не знаю, може, щось у моїй поведінці стало того ранку останньою краплею в чаші його терпіння? І він зірвався…

— І став правшею? І забув, як звати його старого та вірного лицаря? І скасував засідання ради та показове тренування кандидатів у лицарі? І забув, що королева Ігрейн йому нічого не дарувала, крім тебе, звісно.

— Ні.

— Саме так, — кивнула Моргана, — ти все зробив правильно, брате. До речі, як тобі вдалося ув’язнити короля в підземеллі? Він одним рухом пальців міг обеззброїти тебе й самого відправити в будь-яку камеру.

Артур знизав плечима:

— Мені здалося, що він до останнього моменту не вірив, що я це зроблю. Він увесь час усміхався, спокійно вийшов, так само спокійно дійшов до сходів у підземелля, спустився… Навіть у камеру з упевненістю увійшов, ніби до останнього вірив, що я зараз кину меч і впаду йому в ноги, благаючи про помилування.

Моргана знову обійняла брата й притулилася щокою до його грудей.

— У тебе все вийде, Артуре. Я буду поряд, Гаюс розбереться, що з нашим батьком. Усе буде гаразд.

Утер, що спостерігав за тренуванням Берта, відчув, як на його плече лягла рука. Він обернувся й побачив поряд королеву Марію. Чоловік галантно поцілував ручку дружини, зняв її зі свого плеча й стиснув у долоні. Марія помітно почервоніла, зніяковіла, як дівчинка, і швидко заговорила, указуючи на тренувальне поле:

— Мені здається, чи у нашого сина щось виходить?

— Вам не здається, Ваша Величносте, — кивнув Утер.

— Це правда, що ти хочеш поїхати з ним на турнір у Камелот і не як глядач?

— Правда, Маріє. Я хочу, щоб Берт узяв участь у турнірі.

Королева забрала свою руку й нервово сплела довгі пальці.

— Алістере, але ти ж пам’ятаєш, що якщо в турнірі беруть участь два принци, то все починається з їхнього поєдинку! Невже ти припускаєш, що наш хлопчик зможе протистояти Артуру Пендрагону? Усі кажуть, що він з мечем у руках народився, а Берт у двадцять років його тільки навчився тримати! Якщо його там не вб’ють, не покалічать, то зганьблять точно!

На секунду в голові Утера промайнула жахлива думка, що виховання Артура тільки під батьківською рукою було спадкоємцю на користь. Хоча Пендрагон не уявляв, щоб його вперта й рішуча Ігрейн намагалася б сховати свого хлопчика під спідницю та закривала б на його шляху вікна, побоюючись протягів. Не такою була його королева!

Утер глянув на жінку, що стояла поруч:

— Треба колись починати, Маріє. Він і так дуже пізно розпочав навчання. До того ж він сам хоче на цей турнір, адже в нього щось почало виходити. Він повинен дізнатися, що пропустив, де його слабкі місця. Він має побачити, як б’ються інші. Повір, принц Артур не тільки не вб’є і не покалічить його, він його не принизить ні словом, ні поглядом. А потім вони ще й потренуватися зможуть разом, — Пендрагон посміхнувся і якомога м’якше сказав: — Не хвилюйся, люба.

Королева замислилася, а потім помітно розслабилася. Вона невпевнено, але ніжно та ласкаво провела рукою по плечу чоловіка й тихо запитала:

— Може, мені сьогодні прийти до тебе? Або ти сам…

— Звичайно, — насилу змусив себе посміхнутися Утер, — я прийду до тебе після вечері.

«І що мені робити?», — засмутився король, знову дивлячись на Берта. Задоволений рум’яний хлопець повернувся до батьків:

— Ваша Величносте! Чи не хочете розім’ятися зі мною?

«О! А ось і вихід!», — зрадів Утер і, підхопивши меч, швидко попрямував до принца.

Уже за кілька хвилин повалений ударом булавою в стегно король лежав у кімнаті лікаря й слухав вибачення спадкоємця престолу. Хлопець знову перетворився на того маленького, заляканого відлюдька, яким був при першій зустрічі. Утер глянув на лікаря, що розмішував якусь настоянку.

— Залиш нас!

Дочекавшись, коли за старим зачиняться двері, Пендрагон глянув на чужого сина:

— Берте! Я прийняв твої вибачення, тим більше, що ти ні в чому не винен. Таке трапляється досить часто, не хвилюйся. Ти чуєш мене?

— Так, мілорде, — прошепотів Берт.

— Ми тут самі, Берте, — посміхнувся король.

Принц підвів брови, не розуміючи, що хоче сказати монарх. Він таки згадав і теж посміхнувся:

— Так, батьку.

При цьому його плечі розслабилися, обличчя стало не затуркано-тупуватим, а живим і милим. Утер кивнув сам собі й звелів:

— Зараз вип’єш заспокійливої настоянки, приведеш себе до ладу й розбереш сьогоднішню пошту, я її тобі залишив на столі в кабінеті. Зрозуміло? Заперечення є?

— Ні, батьку!

Артур стояв перед своїм батьком у великій та зручній (якщо так можна сказати про це приміщення) камері. Король кликав його щодня, щодня принц вислуховував погрози та образи, намагаючись зрозуміти й розібратися, хто перед ним.

У камері було багато смолоскипів, але повітря, на диво, було свіжим. Величезна купа соломи в кутку була накрита покривалом із королівських покоїв, на невеликому дерев’яному столі стояла вода, вино та фрукти. На королі був свіжий чистий одяг. Артур був задоволений роботою Мерліна, хоча від того вже залишилася тільки тінь. Він мотався від камери в підземеллі до Артура, іноді не встигаючи зробити щось для принца, збиваючись і плутаючись. Треба сказати, спадкоємець престолу спокійно ставився до цього, розуміючи, скільки зараз роботи в його капловухого непорозуміння.

— Коли ти мене випустиш, Артуре? — зло посміхнувся Утер.

— Не знаю, — чесно відповів принц, — мабуть, коли ти скажеш, де Утер Пендрагон.

— Я — Утер Пендрагон!

— Ні, — зітхнув Артур.

— Ти знаєш, що я зроблю з тобою, коли вийду? — прошипів король. — Я звинувачу тебе в зраді і вчиню, як з усіма зрадниками: відшмагаю на площі, а потім залишу там же в колодках! Під палючим сонцем! На цілий день без води, з радіючим вуличним набродом! А наступного дня те, що від тебе ще залишиться, повішу! І залишу на площі, доки не склюють птахи, доки від тебе не залишиться один скелет!

Артур зазирнув у очі короля й здригнувся. Алістер розреготався:

— Страшно? Боїшся? Правильно робиш, хлопчик!

Принц важко проковтнув і глухо запитав:

— Ви чогось потребуєте? Вам чогось не вистачає?

— Твоєї сполосованої спини! — гаркнув Алістер.

Артур розвернувся й мовчки вийшов із камери. Біля стіни стояв блідий сер Джонатан. Коли двері зачинилися, він порушив усі правила та протоколи, міцно взявши принца за руку вище ліктя.

— Це не король, Ваша Високосте… Ваш батько ніколи не називав свій народ набродом, ніколи б не забув, як карають за зраду, а про інше… і говорити не варто. Ви були абсолютно праві, Артуре.

День ішов за днем, Артур недосипав, недоїдав, намагаючись керувати Камелотом. Батько не встиг навчити його всьому необхідному, принц багато про що знав лише теоретично. Тепер доводилося розбиратися швидко і, хотілося б, безболісно для жителів королівства. Лицарі та Моргана завжди були готові прийти йому на допомогу, Гаюс не відривався від своїх книг, Джеффрі Монмута ганяв пилюку з фоліантів у бібліотеці, лаючи свого старого друга лікаря, який дав непосильне завдання: знайти те, не знаю, що.

За день перед турніром до Камелоту прибули гості та учасники. У кінці дня Артур перестав розуміти те, що казав йому якийсь високопоставлений вельможа, принц хитнувся і йому здалося, що він зараз знепритомніє прямо в бенкетному залі. Але одразу поруч опинилася Моргана, яка з усмішкою взяла брата під руку й ніби притулилася до нього, насправді підтримуючи, перехоплюючи увагу співрозмовника Артура. Непомітно прийшовши до тями, принц вдячно поцілував руку сестри.

Коли Артур прийшов у свої покої, слуги там не було. Спадкоємець престолу повільно почав сам роздягатися, але скласти чи навіть повісити свій одяг, він і не намагався. Мерлін притягнувся через кілька хвилин й узявся мовчки збирати за принцем речі, абияк складаючи їх на стільці. Побачивши, що Артур уже переодягнувся, Мерлін кинув одяг та почав розстеляти ліжко.

— Що там у підземеллі, Мерліне? — Артур відчинив вікно й глибоко вдихнув свіже повітря.

Слуга почав розповідати, як сьогодні вередував в’язень, чого вимагав на вечерю, чому відмовився від свіжого вбрання… Голос Мерліна ставав усе тихішим, а принц лише посміхнувся, коли повернувся від вікна й побачив утомленого й вже сплячого слугу, що лежав на його розстеленому ліжку. Сам Артур сів із іншого боку, потягнувся, відкинувся на подушку. «Треба зняти чоботи», — майнуло в голові принца. За секунду він міцно спав…