Перевиховання (фанфік за серіалом «Мерлін» ВВС, авторський переклад)

Утер звично й радісно крокував коридором рідного замку. Вони з Бертом і лицарями прибули вчора дуже пізно ввечері, можна сказати, уночі. Їх чудово зустріли, як завжди зустрічають гостей у Камелоті, але король до них не вийшов.

Пендрагон прокинувся рано й зараз спостерігав за заспаними та пом’ятими слугами, які виконували свою роботу. Він дуже хотів поговорити з Алістером у своєму тілі, дізнатися, що тут відбувалося весь цей час, як справи в його королівстві. Тому монарх упевнено прямував до свого кабінету, проте, рішуче й без стуку увійшовши туди, він здивовано зупинився, дивлячись на Артура, який сидів на його місці.

— Мілорде, — підняв очі принц, широко посміхнувся і встав назустріч, — дуже радий вас бачити, лорде Алістере. На жаль, учора не зміг вас зустріти.

Утер ледве стримався, щоб не обійняти свого сина, він міцно стиснув зап’ястя простягнутої руки й теж посміхнувся Артуру:

— А де мій старий друг? Невже ще спить? Утер завжди був ранньою пташкою, невже з віком розлінився?

— Ви ж не знаєте, — Артур шанобливо жестом запропонував гостю сісти, а сам опустився на місце короля, — батько поїхав на східні землі, там виникли проблеми, з якими може розібратися тільки він.

Утер відчув холодний поштовх у серці. Король поїхав на східні землі? А що тоді робить у дворі керівник його особистої охорони? Пендрагон знав, що серед постійних явищ у цьому світі, якось: схід сонця, зміна пір року, є й обов’язковий супровід короля Утера Пендрагона сером Джонатаном. Завжди та скрізь. Навіть будучи важко пораненим, блідий і змарнілий лицар одного разу поїхав на полювання зі своїм королем. Утер тоді подумки вилаяв себе останніми словами, адже він міг скасувати полювання, але не зробив цього!

Король ковзнув поглядом по своєму столу — усе було гаразд, усі документи розкладені так, як він звик. Зліва, де він завжди складав непрочитані документи та листи, зараз було чисто, а справа все було складено кількома акуратними стопками. Усе гаразд, але де його тіло?!

— Я краєм вуха чув, — Утер м’яко посміхнувся Артуру, — що ви не братимете участі в турнірі, принце. Чи це чутки?

— Ні, на жаль, не чутки, — спохмурнів Артур, — я справді відмовився від участі, бо не зумів добре підготуватися до змагання. Боюся, що зараз будь-який хоч трохи підготовлений лицар зможе перемогти мене.

— А поєдинок принців? — Утер навіть перестав дихати, чекаючи на відповідь.

— Поєдинок принців відбудеться обов’язково, а далі турнір продовжиться без мене, — Артур розвів руками, — так склалося.

Утер розчаровано й невдоволено стиснув губи, від чого Артур трохи зіщулився.

У приміщенні зі зброєю було порожньо й тихо. Утер знайшов Берта на лавці в найдальшому кутку. Молодий чоловік був уже одягнений перед боєм з принцем Артуром, але на поле він зовсім не поспішав. З його вигляду було зрозуміло, що, якби його зараз ніхто не знайшов, принц був би зовсім не проти. Побачивши батька, Берт стиснувся й ще нижче опустив голову. Утер одразу збагнув, що відбувається, він сів поруч із принцем і поклав руку на його плече.

— Страшно? — тихо запитав король.

— Дуже… Пробач мені, батьку, пробач. Я поганий син, поганий принц, дуже боюся цього поєдинку, — Берт заплющив очі, — ти бачив Артура? Ти знаєш, що він зараз, поки в замку немає короля Утера, займається справами всього королівства? Я б так ніколи не зміг…

Пендрагон стиснув плече принца.

— Зміг би, Берте. Повір мені, зміг би й колись обов’язково зможеш.

Утер замовк, розуміючи, що принцові треба зібратися з силами. Берт схлипнув:

— Я програю, так?

— Так, — луною відгукнувся Утер, — але для тебе це буде перемога.

— Як це? — принц обернувся до батька й глянув йому в очі.

— Артур тренується з п’яти років. Він мав якийсь час дерев’яний меч, але в нього були справжні противники — лицарі королівства. Коли він навчився непогано володіти мечем, король Утер наказав їм поводитися на тренуванні з принцом жорстко й навіть жорстоко. Артур тренується щонайменше чотири рази на тиждень. Гідний супротивник?

— Так…

— А скільки ти тренуєшся?

— Трохи в дитинстві, — почав згадувати Берт, — потім сам років о дванадцять спробував… І ось з тобою кілька тижнів.

Утер поплескав принца по плечу.

— Ти програєш Артуру, але ти переможеш свій страх, свою невпевненість, зрозумій, ти дуже багато отримаєш від цього поєдинку.

Було помітно, що Берт щось хоче сказати, але не наважується. Нарешті він прошепотів:

— А Пендрагон не посміється з мене? Він не… не принизить мене? Пам’ятаєш, принца Едріана? Він тоді просто розмазав мене по тренувальному полю.

— Артур не Едріан, Берте, — Утер підвівся, показуючи, що вже час, — ти ж спілкувався з молодшим Пендрагоном, ти знаєш його.

Берт теж підвівся й нервово стиснув руків’я меча. Утер не знав звичок Алістера, не розумів, як той поводиться зі своєю сім’єю, але зараз хлопцеві, який стояв перед ним, потрібна була підтримка, і король вчинив так, як зробив би з Артуром, — він простяг Берту руку для поцілунку. Принц здивувався, але це було радісне здивування, його очі заблищали, руки перестали тремтіти. Берт шанобливо схилився перед своїм королем та батьком, поцілував простягнуту йому руку й рішуче пішов на ристалище.

З першого удару Артур зрозумів, з ким має справу. Навіть раніше, коли теперішній правитель Камелоту побачив, як супротивник тримає меч. Берт правильно й старанно стискав руків’я в невпевненій руці. «Тренувався місяць, не більше», — вирішив про себе Артур. Пендрагон дуже обережно й акуратно почав наступ, Берт старанно відбивав атаки, робив дуже правильні випади.

Утер спостерігав за сином і схвально кивав: Артур зрозумів, наскільки недосвідчений його супротивник, прийняв його швидкість і стиль, точніше відсутність стилю, і вміло вів красивий бій. Поєдинок принців на початку турніру був гарною традицією й найчастіше закінчувався нічиєю. Але досвідчений і вмілий принц Камелоту, звісно, переміг. Кілька разів Артур дозволив Берту мало не доторкнутися до себе мечем, вдаючи, що вивернувся в останню хвилину. Одного разу ледь не випустив з руки ніби вибитий меч. Але все ж таки Пендрагон красиво переміг, приставивши вістря меча до шиї супротивника.

Берт задихнувся й завмер. Усміхнений Артур прибрав меч і простяг руку для рукостискання, люди тріумфували, кричали й аплодували. Син Алістера розслабився, він знайшов у собі сили та бажання посміхнутися своєму супротивнику й потиснув зап’ястя принца.

Утер прокинувся звично рано і, як завжди, дозволив собі кілька хвилин поніжитися із заплющеними очима, перебуваючи в напівдрімоті. Остаточно прокинувшись, він розплющив очі… Король лежав не на розкішному ліжку у своїх просторих покоях, а на великій купі сухої соломи, накритій покривалом. Пендрагон озирнувся і впізнав камеру для вельмож у своєму підземеллі. Ця камера знаходилася в самому кінці коридору, щоб просто так повз ніхто не проходив. У неї, як і в катівні, були великі дерев’яні двері, а всередині було вікно.

«Так ось куди ти сховав свого батька, Артуре!», — зрозумів Утер, як тільки пройшла хвиля радості від повернення у своє тіло. Король підвівся й із задоволенням пройшовся камерою. Власне підтягнуте тіло подобалося йому набагато більше, ніж уже слабке й важке тіло Алістера. Зупинившись біля колодок, Утер вголос промовив:

— І що мені робити з Артуром? Це ж зрада. Він захопив владу в королівстві, сховавши свого короля та батька у підземеллі. А зрада — єдиний злочин, який не прощається й серйозно карається. Що ж мені робити, Артуре?

Утер ще трохи походив, випив води з кубка, що стояв на маленькому столику, після чого знову заговорив, але тепер уже звертаючись до смолоскипа на стіні:

— Але ж я не знаю, причини цього ув’язнення. Що накоїв Алістер у моєму тілі? Чим він настільки допік Артура, що він так учинив? — Пендрагон сумно зітхнув: — Що б він не накоїв, Артур не смів так чинити з королем. Мені доведеться бути з ним жорстким.

Король збирався ще щось сказати, але відчинилися двері, і в камеру протиснувся слуга принца.

— Ваша Величносте, — схилився мало не до землі Мерлін.

Він швидко поставив велику тацю зі сніданком на столик, поміняв покривало, що лежало на соломі, на нове, поклав на нього чистий одяг. Утер уважно подивився на все, узяв у руку теплу, хрумку булочку й наказав Мерліну:

— Передай принцу Артуру, що я хочу його бачити!

Слуга знову вклонився, забрав покривало й так швидко зник, як і з’явився.

До першого турнірного поєдинку залишалося менше півгодини, коли Мерлін передав Артуру прохання вінценосного в’язня. Принц невдоволено стиснув губи, але все ж таки поспішив у підземелля, сподіваючись закінчити, як завжди порожню розмову до початку бою. Коли важкі двері безшумно відчинилися, і спадкоємець престолу зайшов у камеру, Утер задумливо стояв біля колодок у кутку приміщення.

— Ти хотів бачити мене, — Артур спокійно й стомлено дивився на короля.

— Так, хотів, але не думав, що ти прийдеш, — задумливо промовив старший Пендрагон.

— Я завжди приходив, — знизав плечима Артур, — що ти хочеш? Змінити раціон? Свіжу солому? Інший одяг? Чи ти нарешті вирішив розповісти мені, де король Утер?

Батько трохи насупився, а потім злегка знизав плечима:

— Я король Утер. А покликав я тебе, щоб спитати: що ти робиш, Артуре? Чому я сиджу в цій камері, а ти розповідаєш усім, що я поїхав невідомо куди? Чому сер Джонатан розгулює замком, навіть не вдаючи, що стурбований? Чому всіма справами королівства займаєшся ти? Чому ти відмовився від участі в турнірі? І що взагалі буде далі?

З кожним запитанням Утер знижував голос. Проте сильніше, ніж моторошний шепіт в’язня, на Артура подіяла згадка імені командира особистої охорони короля. Принц навіть перепитав:

— Хто розгулює замком?

— Сер Джонатан. Як ти зумів провернути все без його відома? Або… та ні, не може бути, щоб він допомагав тобі скинути мене з престолу.

— Я не скидав тебе, — прошепотів Артур і нервово облизав сухі губи.

Його в'язень назвав лицаря на ім’я, крім того, саме король Утер мав звичку знижувати, а не підвищувати голос у моменти роздратування й гніву.

— Не скидав? — блиснув очима батько. — Чому ж я беззбройний і замкнений у цій камері? Може, в тебе таке поводження зі своїм королем називається якось інакше? Наприклад, турботою про батька! Розкажи мені, сину!

Артур відчув, як закрутилася голова, і згадав, що не встиг сьогодні поснідати, було тільки яблуко, яке він уранці згриз до хвостика дорогою до батьківського кабінету. Людина, що стояла зараз перед ним, була точною копією короля. Зморшка між брів, манера говорити, гнівний блиск очей, — усе кричало, що це саме король Утер. Артур вкусив себе за губу й зважився, він дістав свій меч та простягнув його руків’ям уперед. Стискаючи гостре лезо рукою в рукавичці, Артур сказав:

— Ти не скинутий, ти не беззбройний. Візьми.

Від хвилювання принц боявся навіть моргнути, щоб не пропустити важливий момент. Чоловік, що стояв перед ним, простяг руку і взяв меч. Він узяв його ЛІВОЮ рукою! Артуру справді стало погано: він судорожно зітхнув, наче схлипнув і, похитнувшись, повільно опустився навколішки на холодну підлогу камери. Утер спокійно тримав зброю, опустивши її донизу. Він все ж таки добре знав свого сина й не вірив у те, що Артур міг захопити престол шляхом ув’язнення свого короля й батька в підземеллі. Та й те, як син віддав йому меч, демонструвало, що не все так просто.

Король відклав зброю, підійшов до сина і, щоб заспокоїти й повернути принца в нормальний стан, простяг йому руку долонею вниз. Артур схопився за цю долоню, як потопаючий за соломинку, але не поцілував, а лише стиснув двома руками. Він підвів очі на батька й прошепотів:

— Як ти називав мене в дитинстві?

— Ніяк, — знизав плечима Утер, — тобі ім’я підібрала мати, королева Ігрейн, воно їй дуже подобалося, і я ніколи ніяк не змінював його. Ти для мене з народження був лише Артуром.

Принц припав до руки короля губами. Утер дивився на сина й остаточно переконувався, що той не міг зрадити його, тому необхідно було розібратися в усьому. Король провів правою рукою по волоссю Артура й тихо звелів:

— Устань і присядь, поговоримо.

Принц підвівся, уже хотів сісти на королівське покривало, але тут же підскочив:

— Зараз… — Артур глянув у коридор. — Варта! Передайте леді Моргані, щоб починала без мене!

Принц щільно зачинив двері й сів туди, куди показав йому батько. Секунду помовчавши, він спитав:

— Мені розповідати чи ти будеш ставити запитання?

— Це не допит, Артуре. Поки що не допит. Розказуй сам.

Син глянув на смолоскип і заговорив:

— Усе почалося з того, що ти не прийшов на сніданок, і вся пошта на твоєму столі лежала не розібраною…

Артур уже давно закінчив свою розповідь, розважливо промовчавши про своє покарання й про поцілунок Моргани. Він розумів, що, дізнавшись про таку поведінку старого приятеля, король може серйозно розсердитися, а підписана з Алістером угода була взаємовигідною. Утер поставив кілька запитань і замислився. Він вірив синові, тому в тиші, порушуваній тріском смолоскипів, обмірковував, що робити далі.

— Завтра вранці я мушу повернутися, — нарешті сказав король, — якщо ти не заперечуєш.

Утер з посмішкою глянув на сина. Артур серйозно зітхнув і благально глянув на батька:

— Ти мені все-таки не віриш?

— Вірю, — підійшов Утер до сина й сів поруч, — накажи серу Джонатану з невеликим загоном відбути вночі із замку й чекати на мене біля таємного виходу з підземелля. Відправ до мене свого слугу із ключем від цього виходу. Уночі я вийду, твій Мерлін усе зачинить, а я з загоном своєї особистої охорони повернуся до рідного замку з далеких земель.

Артур кивнув, погоджуючись:

— Гарний план. Так і зробимо.

У камеру протиснувся Мерлін і схилився в низькому поклоні.

— Чого тобі? — насупився Утер.

— Мілорде, там король Алістер просить вашої аудієнції… Навіть не просить, вимагає. — Звернувся Мерлін до Артура.

— Іди, дізнайся, чого він там вимагає, — кивнув король синові й простяг руку.

Принц доторкнувся губами до руки, вклонився й вийшов з камери.

— Ти поцілував йому руку? — майже біг за своїм принцем слуга.

— Так.

— То це вже король Утер?

— Так, Мерліне, і ось, що ми зробимо…

Дорогою до тронного залу Артур швидко розповів магу про те, що вигадав старший Пендрагон. Не пригальмовуючи, принц швидко увійшов до зали, заповненої лицарями та придворними. Здавалося, що увесь замок зібрався тут. Артур пройшов до трону й подивився на присутніх.

— Що вас зібрало тут, панове? Мені доповіли про аудієнцію з королем Алістером.

— Це буде не аудієнція, принце Артуре, — виступив уперед Алістер, — це буде серйозна розмова людини, яка узурпувала владу свого батька, з вірними королю людьми!

— Ах, ось воно що, — Артур сперся на трон, на який ніколи не сідав, посміхнувся й глянув на короля Алістера: — Я вас слухаю, мілорде!

Мерлін пробрався до сера Джонатана й швидко зашепотів йому на вухо те, що почув від Артура.

— Думаю, вам треба негайно виїхати, — закінчив слуга.

— А як же Артур? Цей король серйозно налаштований, — прошепотів лицар.

— Не турбуйтеся за принца, він відіб’ється сам. Міледі тут і сер Леон поруч. Вирушайте, король повинен повернутися якнайшвидше.

Непомічені слуга й лицар вийшли, наче зникли, із зали.

Мерлін з усіх ніг помчав у підземелля, влетів у відкриту камеру Утера й, задихаючись, випалив:

— Треба йти, Ваша Величносте! Швидше!