Почуте благання

Чого ж ти вимагаєш, світу? Плач?

Чи одягнути той давкий чорний плащ,

Що стоїть у шафі серця, висне,

Не пропускає кисню, тисне й тисне?

​Забула, хто я... Нагадай мені, світу,

Де вогник згасає і ніде подіти

Останнє кохання, останнє страждання...

Блиск пам'яті візьми і почуй мої благання!

​Та ти глухим став — чи по власній волі, чи таким зробили,

Забрали, вкрали й не давали тобі сили.

Сам знайди відповідь вже нарешті на питання:

А хто ж ти? Світу зла чи добра згасання...

​Колись чепурним був, а тепер яким ти став?

З'їла тебе міль, і до дна ти дістав.

Чи забув ти, як вставав по світанню,

Коли десятки й десятки чарував і дарував вітання?

​А тепер киснеш, стогнеш і бредеш,

Сам не знаєш, куди ти береги свої несеш.

Вели тебе дороги, та не на ту ти став:

Потьмяніли твої очі, гру ти не зіграв...

​Давай, прокидайся, поки час не настав —

Твій останній вальс, який ще тебе чекав!

Тоді скажи відповідь ясну мені і собі:

Коли нас чекають ще хороші дні?

​Такі, де ще сонце дістає землі,

Холод пройшов, а руки — в довгожданім теплі...

«Пам'ятай завжди, хто ти є», — казала мені мати.

Світу не питай, дарма оце страждати,

Бо відповідь цю ти в серці маєш мати.

​А серця шафу бережи, не одягай у чорний плащ!

Хай бачить сонця промені, а не той плач...

І буде перше кохання, перше страждання,

І не вперше, і не востаннє почуте благання.