Ніколи

Нескінченна земля, дальний небокрай,

І небо тут сіре довічно.

Не пам'ятаю я сам, як тут опинивсь,

Але бути тут моїм мізкам калічно.

Величезні, несхильні кам'яні терикони,

Стовренні кимось, точно не Нами.

В моїй голові лиш далекі дзвони,

Що б'ються, коли розчахли вулкани.

Давні потвори, що вийшли з землі,

Які жили купу років під людськими ногами,

Вилізли з Пекла, немов уві сні.

І знищили Всіх, а мене не спіймали.

Час в цьому світі давно вже спинився —

Тепер тут лиш руїни, каміння та ці терикони.

Вічно сіре небо, ніби пухкий килим розлігся,

А я все блукаю планетою, що зву я "Ніколи".