Доля Дурнів

Доля й Недоля разом плелися,

Безліч доріг серпанком вилися.

Сотня стежок — і всі в невідомість,

В що з того маю натомість?

Не знаю ким бути, нащо з'явилась...

Думать про це давно вже втомилась.

Поки інші камінням мостять життя,

Вишукую долю собі навмання.

Ступлю на землю — під ногами пливе,

В душу мою в невідомість ту рве.

Боязко, страшно, серце стискає,

Руки тремтять, бажання зникає.

Дивлюся вниз із високого скалля:

Простягнулося там глибоке провалля.

Хочу вперед — ціпенію уся:

Тієї дорогу не знаю кінця.

Колісниця ж прудких в'яже ко́ней,

Щоб залити дорогу в червоний.

Один хоче править королівством навіки,

Інший — позбутись швиденько опіки.

Смерть заточує лезо коси —

Чують приречені чужі голоси.

Чоловік готовий довіку висіти —

Чужі біль і скорботу терпіти.

Ходять окремо Справедливость й Суддя,

Виситься вежа з полону буття.

До хмар верхівкою тягне вона,

Що може й мене видно з вікна.

Над нею блищять яскраві Зірки,

Візьмуться за руки — вічні зв'язки.

Місяць на небі тайни ховає —

Стій і гадай що означає.

Яснеє Сонце тепло обіцяє,

Зайцями світла у дзеркалі грає.

Тулиться в руку морда смугаста,

На моїх колінах вона гостя часта.

Нічого або все! Що тут робити!

Все, що я можу — просто жити!

Навіть, якщо не знаю, що буде.

Таке, напевно, трапляється всюди.

Я одіж свою розшию словами

І тлумки наб'ю своїми речами,

На довгу патику старанно зав'яжу,

А потім жартик комусь свій розкажу.

У прірву крок: один, два...

Ось і почалась сторінка нова.

Напевно, це доля всіх Дурнів —

Плисти по річці до кінця днів.