Покривалась долина туманом

Покривалась долина туманом ,

покривалась туманом із мрій.

Він був для неї вічним дурманом,

Вона йому була сукупність з надій.

І якось ішли по квітучому парку,

Старенький фонтан дзюркотить догори.

Він був для неї як сонце з-за хмарки,

Вона ж бо для нього - забуті роки.

І так би й бродили знайомі чужинці,

Будуючи кожен сценарій із мрій.

Якби не раптовий поклик водиці,

І ті не зустрілись на бистрій ріці.

Обоє сміялись , обоє раділи ,

Крокують на зустріч, в думках сотні слів.

Втиснулися міцно , мовчали в обіймах,

І сльози бринять у обох на щоці .

Та це все не справжнє , та це все примари,

Юнак прокидається зблідлий вночі.

Він не злякався ні річки ні хмари,

Ані дівчини з якою радів.

Злякався лиш того що зрошились рани,

І сонце давно так не світить в дворі.

Він знову іде на красиву місцину,

На місце де були востаннє ті вдвох.

Іде до верби й розглядає хустину,

Єдине що ще не забрав в нього Бог.

У хлопця є все , робота, машини,

Та серце й до досі так ниє й пече.

Є все , та немає тієї людини,

Яка на його прихилялась плече.

Яка поправляла скуйовджені кучері,

І завжди сама тягла до води.

Щоб разом дивитись на течії змучені,

Які вже втомились крізь камінь плисти.

Тоді їхня зустріч була остання,

Щаслива дівчина й непевний юнак.

Вона точно знала - це було кохання,

Він впевнений був що ще не кохав.

В той день він так думав , і в цьому зізнався,

Хоча й помилявся ,та цього не знав.

Забути він сльози її намагався

З душі сильний біль що по щоках стікав

Він не відчуває тепла у морози,

Ті сльози холодять його власний світ.

Ті сльози вбивають, творять погрози.

Ті сповнені розпачу , ніжні й тремкі.

Тоді її голос враз тишу порушив,

Й зронила єдине: " як же ти міг".

Вона ж бо втікала - а він не побачив,

Вона помирала , а він просто втік.

І вітер вкриває лице її брудом

Куйовдить волосся, знімає їй бант

Вона говорила " я скоро забуду"

Та він не забуде , тоді ж бо не знав.

У розпачі та утікала щосили,

Ніхто щоб не бачив її рясних сліз.

Та в річці тонула невинна дитина,

Батьків нема поруч, навкруг всюди ліс.

Пірнула у річку, шукала дівчину,

Бо та вже безсила ішла стрімко вниз.

Знайшла, помога, схопила кофтину,

Штовхала щосили ,таки мала хист.

На березі двоє , дитина здорова,

Та дівчина стрімко під воду летить.

Її подолала незвідана втома,

І от вже на березі дитя лиш сидить.

Дівчину знайшли , та все ж не врятували,

А хлопець себе лиш у тому винить.

Якби ж її сльози тоді не бриньчали,

То й сили б знайшлися , і жила б тоді.

Якби ж він був з нею, коли б не спішився,

Якби тоді просто розібрався в собі.

То жив би щасливо, кохав би невпинно,

Й не снились що ночі , б жахіття страшні...